Відголоски Другої світової війни й через більш як сім десятиліть долинають до нас досі невідомими фактами, а то й неймовірними історіями. Як ось ця, що трапилася в невеличкому селі Миколаївка Корсунь-Шевченківського району Черкащини.

 

Антоніна Миколенко з Володимиром Левандовським.

 

Розписка 1944 року.

 

У травні цього року на краю Миколаївки врочисто відкрили пам’ятний знак радянським кіннотникам, які загинули в бою з німцями 1941-го. Тоді кавалерія переправлялася на лівий берег Росі. По її обозу з возами, провізією та амуніцією вдарила з високого правого берега ворожа артилерія. Скільки кавалеристів загинуло — невідомо.
Після війни про загиблих на переправі кіннотників не згадували. У фаворі були інші герої, «які дійшли до Берліна». Лиш випадково про події давно минулих літ довідався корсунчанин Володимир Левандовський, депутат райради, людина небайдужа і активна. Саме він з однодумцями й організував встановлення у Миколаївці пам’ятного знака полеглим кавалеристам.
Під час травневих урочистостей до Володимира Петровича підійшла 86-річна місцева жителька Антоніна Дмитрівна Миколенко й повідала, що її дитяча пам’ять закарбувала літо 1941-го й трагічні події біля переправи. Й додала:
— Можу поділитися ще однією історією, але вже про 1944 рік, коли тут кипіла Корсунь-Шевченківська битва. Миколаївка тоді кілька разів переходила з рук у руки, за переправу і село точилися жорстокі бої. У долині було вбито і поранено багато наших солдатів. По сільських хатах розвозили закривавлених поранених... Убитих і померлих від ран ховали на кладовищі в натільній білизні... Згодом їх перепоховали в братській могилі в центрі села.
Штаб радянської військової частини, — вела далі Антоніна Дмитрівна, — стояв у селі. Переправу ж через Рось біля млина німці при відступі підірвали. Це ускладнило доставку боєприпасів, провізії, відправку поранених тощо. Командир військової частини 61369 Герой Радянського Союзу Морковін вирішив відновити переправу. Але пиляти дерева в лютневу негоду — складно й довго. Й командир вирішив... позичити лісоматеріал у жителя села Миколаївка Дмитра Шестопала, батька маленької Тоні. Балки для будівництва повітки, привезені ще до війни, лежали край вулиці. Дмитро Шестопал одержав розписку про позичені «4,5 кубометра будівельного лісоматеріалу для переправи». Згодом Антоніна не раз чула від батька: «Бережи розписку. Обіцяли після війни повернути лісоматеріал. Деревина завжди буде в нагоді».
...Збігли десятиліття. Помер сільський трудівник Дмитро Шестопал. Збудовану з його балок переправу давно накрило водосховище Стеблівської ГЕС. Усе помалу забувалося, як і той борг.
Ця історія вразила Володимира Левандовського. А ще більше гіркі слова бабусі: «Хоч би хто дров дав замість того батькового лісу... На старості нічим і кістки нагріти». Звернувся до райвійськкомату, райради. Там відповіли, що ця справа тепер — компетенція сільради. Далі «пробивав» справу сам. Зв’язався з директором деревообробної фірми «Коріс АМ» Михайлом Прядченком. Того також зачепила розказана історія й він виписав дрова для опалення. Транспорт виділив директор СТОВ «Агрофірма «Злагода» Іван Поковба, а оргпитання взяв на себе Зарічанський сільський голова Микола Кравченко.
У бабусі Антоніни аж сльози виступили на очах, коли у двір заїхала повна машина з дровами. Зароблений важкою працею і позичений у батька 74 роки тому лісоматеріал, повернули... А з Володимиром Левандовським жінка тепер часто спілкується телефоном, наче із сином. Ділиться, що на своєму віку таких чуйних і небайдужих людей зустрічала небагато. «Але вони є, — каже щиро, — й тому треба жити і вірити у краще...»

Людмила МОРЕНКО, Лідія ЛІСОВА.
Фото надані Людмилою МОРЕНКО.