Коли нарешті навчимося захищати свого виробника?

Львів закуповує у лізинг 100 білоруських автобусів для пасажирських перевезень, водночас такі ж автобуси виготовляє львівський концерн «Електрон». Що приховується за цією тенденцією? Це спробував з’ясувати «Голос України». Що глибше ми вникали в делікатну проблему, то більше виникало запитань. І до уряду, і до місцевої влади, яка нині живе в умовах децентралізації і може самотужки розв’язувати більшість регіональних проблем. То чому білоруська компанія перемогла на тендері львівських автобусобудівників? І що можна зробити, щоб ми навчилися обстоювати власні інтереси, як це роблять білоруси чи американці. Навіть демократичний Захід на свій ринок у збиток власному виробнику чужих не допускає.

А Ужгород для пасажирських перевезень обрав продукцію саме львівського «Електрону».

Фото прес-центру ПрАТ «Концерн-Електрон».

 

На знімку: ось такі пасажирські автобуси випускає концерн «Електрон».

Фото надано авторами. 

Тендери виграють... зарубіжні компанії

Прибічники ідеї просування білоруських МАЗів на львівський ринок одноголосно кричать про різницю у вартості, мовляв, автобуси сусідньої країни дешевші.
Звісно, дешевші, бо знижувати ціну білорусам допомагає зокрема й Договір про зону вільної торгівлі між країнами СНД. Це означає, що при перетині кордону України вони не сплачують в’їзне мито. Якби було навпаки, то і вартість їхнього автобуса була б не меншою за львівський. Окрім того, не варто забувати, що підприємства концерну «Електрон» провадять соціально-відповідальний бізнес і забезпечують своїм працівникам високу заробітну плату, щоб ті не виїжджали за кордон у пошуках кращої долі. Одну з найвищих у місті. Зарубіжний інвестор стільки не платить на своїх підприємствах. А заробітна плата — один із найважливіших елементів собівартості продукції.
Ми неодноразово були свідками, як упродовж останнього часу вітчизняні виробники громадського автотранспорту скаржилися на недобросовісну конкуренцію на ринку з боку іноземних компаній. Надто, коли йдеться про Мінський автомобільний завод (МАЗ) та «Белкомунмаш». Тендери, котрі проводилися в Україні, вигравали чомусь білоруси. Для українського виробника — це дискримінація, для них — гарна нагода заробити на українцях. Маючи неабияку підтримку від свого уряду, який субсидіює машинобудівну галузь, білоруси дозволяють собі демпінгувати ціни, тобто встановлювати на свою продукцію вартість, нижчу за ринкову. У них загалом усе крутиться довкола і виключно своєї продукції.
На ринок машин, як практично і всього іншого, іноземцям у Мінську зась. Заборона діє ще з 1 січня 2008 року, коли у Білорусі ухвалили закон, котрий не дозволяє імпорт продукції, аналоги якої виробляються у країні.
До речі, й американці діють приблизно у цьому ж дусі. Їхній закон із цього приводу, прийнятий ще 1933-го, має красномовну назву «Купуй американське». Він передбачає, що при державних закупівлях питома вага складової американської продукції має становити не менше 50%. І це ще не все. Національним виробникам федеральне законодавство про державні закупівлі надає цінову перевагу у 12%. Є й інші обмеження для іноземного виробника у багатьох штатах, зокрема у закупівлях автотранспорту, і пасажирського, і приватного, не може брати участь іноземний бізнес. А у нас, на жаль, може, та ще й безцеремонно користується Зоною вільної безмитної торгівлі. Ми ж, очевидно, забули, що цивілізовані та успішні країни запроваджують в’їзне (імпортне) мито з метою створення сприятливих умов для розвитку саме національного виробництва, регулювання конкурентного впливу іноземних товарів (якщо без них не обійтися) на ринок України з метою встановлення добросовісної конкуренції.

Так наш продукт зникає з ринку

А тим часом вітчизняні виробники вже який рік поспіль сподіваються, що уряд рано чи пізно, але все ж відреагує на таку сумну і несприятливу ситуацію. Та наразі позитивних новин немає. Натомість Посол Білорусі в Україні на початку цього року заявив, що в Україні вже працюють 7 складальних підприємств білоруської техніки. Отож тепер можна відкрито говорити про поступове витіснення української продукції з українського ж ринку.
Давайте нарешті припинимо балачки про низьку ціну в білорусів. Основний інструмент, яким вони вправно користуються, — це Указ «Про деякі заходи щодо реалізації товарів, вироблених в Республіці Білорусь» від 2009 року. У чому його суть? Іноземній компанії, яка купує в кредит білоруську продукцію, частину відсотків по кредиту погашає білоруський мінфін. Виконавці — посольства Білорусі за кордоном. Вони укладають договори з кредитними та лізинговими установами. А тепер зайдіть у цікавий розділ на сайті Міністерства економічного розвитку України — там, де три українські державні банки пропонують спеціальні програми. З них два банки рекламують програми білоруського експортного кредитування. І тільки 1 (ОДИН!) має програму підтримки вітчизняного виробника. Дивно, завжди вважалося, що це відомство має створювати умови для розвитку українського бізнесу...
Але це слова, поговорімо про умови.
 

Ощадбанк пропонує купувати українську техніку в кредит у гривні під 17,5% річних (автомобільна техніка — 17%, за партнерськими програмами — від 0,1%). А Укрексімбанк може дати кредит на аналогічну техніку білоруського виробництва під ті ж 17,5%. Зате мінфін Білорусі компенсує до 2/3 облікової ставки НБУ, і кредит у гривневому еквіваленті виходить лише під... 9,5% річних.
 

Відчуйте різницю. І потім дивуєтесь, чому український автобус дорожчий?

На кожній машині Львів втратив 689 тис. грн

Про що мова, коли вітчизняні виробники, у цьому разі «Електрон», навіть не звільнені від сплати податку на землю, на котрій вони виготовляють українську продукцію. Впродовж останніх років він зріс аж у 5 разів! Податок на нерухомість у стільки ж! Коли дорікають вищою ціною того ж автобуса від «Електрона», варто зазначити, що іноді місцевій владі цілком до снаги знизити його вартість. Окрім того, проведено реально успішну реформу місцевого самоврядування. І воно, «самоврядування», тому так і називається, що має реальні важелі впливу на ситуацію в місті. Оскільки проблема громадського транспорту у Львові стоїть надто гостро, то її можна вирішувати за рахунок місцевого виробника. Для цього є все, як мінімум, бюджет міста, і в додачу — ще й бюджет розвитку. А як максимум — щире патріотичне прагнення підтримувати своїх. Чи ні?
А тим часом гроші львів’ян полетіли повз касу просто в Білорусь. Якби закупили львівські автобуси, у державний і міський бюджети «електронівці» могли б сплатити податків і відрахувань лише від одного проданого автобуса на суму 689(!) тисяч гривень. Якщо цю цифру помножити бодай на 100, то гроші виходять вельми солідні. На жаль, цього разу ці кошти підтримуватимуть і без того підтриманого іноземного виробника.
Ось така історія про дешеві білоруські автобуси, після якої виникає лише одне запитання: коли ми нарешті навчимося захищати вітчизняного виробника? А захищати інтереси своїх виробників доведеться, бо Львівщину накрила хвиля трудової міграції, основна причина якої — низькі зарплати.

Львів.