Сучасне суспільство і державу складно уявити без належної уваги до освіти та науки, які є важливим рушієм суспільного прогресу та економічних, соціальних і правових зрушень. Освіта та наука є ключовими чинниками, що впливають на рівень та якість життя громадян. Тому провідні держави світу рухаються шляхом максимального сприяння розвитку освіти та науки, у тому числі вищої освіти.

Із розвитком вищої освіти тісно пов’язаний стан молодіжної політики у державі, у тому числі доступ молоді до вищої освіти. Ефективна молодіжна політика, на наше переконання, це: високий рівень життя у державі; доступ молоді до середньої та вищої освіти, охорони здоров’я, ринку праці та інших сфер життя; розвиток фізичної культури та спорту; доступ молоді до організації бізнесу.
З проголошенням незалежності Українською державою було закладено початок розбудови національної вищої освіти. Увага молодої держави до освіти мала цілком закономірний характер як до складової освіченості населення, можливих потенційних реформ. Доречно зазначити, що за радянської доби на теренах України було організовано провідні освітні та наукові центри. Вони стали флагманами розвитку освіти та науки. Також протягом періоду незалежності відроджуються та розвиваються старі освітні та наукові центри. Такими центрами стали Національний університет «Острозька академія» (1576 р.), Національний університет «Києво-Могилянська академія» (1615 р.), які відродили та поглибили кращі освітні традиції та стандарти. Достатньо новаційно в Україні розвивається Київський національний університет імені Тараса Шевченка, низка інших провідних вищих навчальних закладів (далі — ВНЗ), які розвивають та удосконалюють стандарти вищої освіти, поступово інтегруються до світової спільноти. Одначе, незважаючи на те, що протягом усього періоду незалежності в Україні активно формувались та розвивались ВНЗ, вони не стали продуктивним рушієм економічних, соціальних та правових реформ. Головним чином це пов’язано з тим, що держава не стимулювала розвиток якісних, інноваційних, дослідницьких освітніх центрів, не долучала їх до очевидних та закономірних реформацій. Це ж стосується результатів дисертаційних, монографічних досліджень, які сьогодні не затребувані для реформ, водночас наука продовжує бути у «немилості» у суспільства і держави. ВНЗ розвивалися та розвиваються без урахування потреб суспільства та держави. На відміну від провідних демократій світу, де освіта і наука перебувають у полі зору державних політик та стратегій, в Україні такий підхід відсутній. До того ж не усі ВНЗ належну увагу приділяли якості освіти, взаємодії з роботодавцями, якісним теоретико-практичним методикам.
Незважаючи на те, що останнім часом лунає критика щодо кількості ВНЗ, видається, що це питання є дискусійним. Очевидно, що держава у цій ситуації мала б звертати більше уваги підвищенню вимог до якості освіти, мотивації ВНЗ, студентів та науково-педагогічних працівників.
Слід зауважити, що протягом 1993—2006 рр. в Україні відбувалося впровадження різних незалежних форм оцінювання вступників до ВНЗ. У 2006 р. зовнішнє незалежне оцінювання (далі — ЗНО) було запроваджено у системі загальної середньої освіти. Безперечно, ЗНО стало важливим кроком до подолання корупції в освіті, організації рівних умов вступу до ВНЗ. Водночас беззастережне запровадження ЗНО у системі середньої та вищої освіти видається дискусійним, особливо щодо гуманітарних наук. До того ж без якісної та системної реформи середньої освіти комплексна реформа вищої освіти неможлива.
Значні сподівання на якісне та системне реформування вищої освіти пов’язані з ухваленням Верховною Радою України ще 01.07.2014 р. Закону України «Про вищу освіту». Незважаючи на всю його позитивну та конструктивну спрямованість, він не став законодавчим локомотивом якісних реформ. Водночас ініційовані новації у вищій освіті, що покликані розвивати її у міжнародноінтеграційному напрямі, призвели до певної тенденційності. Тому видається доцільним звернути увагу на ключові проблеми. По-перше, вища освіта не є повною мірою доступною, зокрема для молоді, учасників АТО, осіб з інвалідністю тощо. Організація та проведення ЗНО часто межують з дотриманням основоположних прав людини, освітніх потреб окремих категорій соціально вразливих груп населення. Недостатньо переконливим видається запровадження ЗНО при вступі на навчання за кошти фізичних та юридичних осіб до магістратури. Значна частина талановитої молоді обирає зарубіжну вищу освіту, з огляду на більш гнучкі правила вступу, освітнього процесу, більш сприятливі умови доступу до ринків праці інших держав. Тому доречною є теза, що наша держава фактично спонсорує вищу освіту Польщі, Чехії, Словаччини тощо. По-друге, законодавець не мотивує інноваційний розвиток ВНЗ, партнерство з бізнесом, роботодавцями, владними інституціями, запровадження гнучких методик викладання, інтеграцію до міжнародної освітньої спільноти. По-третє, сучасна вища освіта вимагає належної мотивації студентів до якісних знань. Так звана лекційно-семінарська модель потребує докорінних змін на користь практико-орієнтованої моделі освіти, де домінуватимуть практичні заняття, лабораторні роботи, стажування тощо. По-четверте, відсутність мотивації науково-педагогічних працівників. Крім достатньо низьких соціальних стандартів та гарантій, зокрема оплати праці, у системі вищої освіти на науково-педагогічних працівників покладається додатково знання іноземної мови (рівень В2) та публікацій в окремо взятих наукометричних базах Scopus, Web of Science (які переважно розраховані на технічні та природничі науки). Імперативний характер мають такі вимоги для науково-педагогічних працівників, які здобувають вчені звання доцента чи професора. Тому часто перед викладачами стоїть вибір або удосконалювати професійні знання, або ж вивчати іноземну (знання відповідного рівня, як правило, потребує відповідної фахової освіти та практики до п’яти років), або ж збирати кошти на іноземні публікації. Доречно зазначити, що такі вимоги було критично оцінено у низці судових рішень (наприклад, рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 07.09.2016 р.), однак їх повною мірою не виконано. При цьому не зрозуміло, чому не може дослідник обирати інші наукометричні бази. За таких обставин талановита молодь, викладачі не бачать свого професійного майбутнього в Україні, а шукають в інших державах. Освітня, наукова міграція є не менш загрозливою, ніж трудова. Хочеться згадати слова відомого класика Тараса Григоровича Шевченка «І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь. Бо хто матір забуває, Того Бог карає, Того діти цураються...».
Також дещо складно оминути питання розвитку в Україні правничої освіти. Складається враження, що усі звитяги держави у реформуванні правничої освіти зводяться до обмеження доступу, особливо, для молоді. Замість того щоб розвивати та удосконалювати правничу освіту, держава робить кроки щодо її демотивації. Лише хотілося б звернути увагу на тезу останнього часу щодо обмеження заочної форми навчання. Тоді постає логічне питання: а як здобувати освіту людям, які працюють? Сьогодні значна частина людей, які здобувають правничу та/або іншу освіту, змушені здійснювати оплату власним коштом або за рахунок фізичних чи юридичних осіб. Ми маємо бути свідомі того, що якісна правнича освіта — це запорука якісного гарантування та дотримання прав і свобод людини. Також питання доступу до окремих посад правничого характеру законодавчо вирішено (наприклад, судді, прокурори, нотаріуси тощо). Тому дещо складно підтримати ініціативи щодо законодавчого регулювання правничої освіти та доступу до правничої професії, зокрема проекти законів «Про юридичну (правничу) освіту і загальний доступ до правничої професії» (реєстр. 
№ 7147 від 28.09.2017 р.), «Про юридичну освіту та юридичну (правничу) професію» (реєстр. № 7147-1 від 17.10.2017 р.), «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення у доступі до правничих професій осіб, які мають освітньо-науковий, науковий рівень вищої освіти у галузі права» (реєстр. № 7396 від 13.12.2017 р.). Більш дієвим кроком було б підвищити рівень соціальних стандартів та гарантій у сфері вищої освіти і правничої освіти, зокрема посилити роль ВНЗ у науковому забезпеченні реформ, міжнародну інтеграцію вищої освіти, запровадити міжнародну практику стажувань та обмінів викладачами та студентами. У цьому плані показовою є стратегія Фракції Радикальної партії Олега Ляшка, яка обстоює розвиток в Україні сучасної, ефективної та доступної, конкурентоспроможної вищої освіти, яка враховуватиме потреби та інтереси соціально вразливих категорій громадян, а також відповідатиме професійним потребам суспільства або держави, роботодавців. При цьому завдання суспільства та держави — повернути авторитет вищої освіти як генератора та локомотива якісних і системних реформ.
Основними напрямами реформування вищої освіти є забезпечення розвитку інклюзивної вищої освіти, реальної самостійності, незалежності ВНЗ, посилення механізмів їх фінансового забезпечення, стимулювання інвестицій в освіту та науку; забезпечення більш ефективних та дієвих правил проведення ЗНО; звільнення від ЗНО осіб з інвалідністю першої та другої груп, учасників АТО, їхніх дітей, осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, осіб, які навчаються за власні кошти (кошти фізичних та юридичних осіб), натомість запровадити співбесіду; посилення у вищій освіті рівня вивчення української мови та іноземних мов, правничих наук, наук про права людини, військової підготовки та стимулювання розвитку фізичної культури та спорту; мотивування ВНЗ запроваджувати гнучкі та дистанційні форми навчання для людей з особливими освітніми потребами, у тому числі для людей з інвалідністю; перегляд кваліфікаційних вимог з питань знання викладачами іноземних мов (рівень В2), запровадження адекватного перехідного періоду (до семи або десяти років); мотивування активного вивчення науково-педагогічними працівниками іноземних мов дистанційно; перегляд вимог щодо баз Scopus, Web of Science та, відповідно, розширення переліку наукометричних баз для публікацій науково-педагогічних працівників, доручення уряду, МОН забезпечити їх доступність; розробка якісних та системних змін до Закону України «Про вищу освіту» щодо реального доступу до вищої освіти з урахуванням позиції експертів, науковців, вчених, позиції наукових шкіл.

 

Денис СИЛАНТЬЄВ, заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань сім’ї, молодіжної політики, спорту та туризму, народний депутат України, кандидат педагогічних наук,

 

Микола ІНШИН, завідувач кафедри трудового права та права соціального забезпечення Київського національного університету імені Тараса Шевченка, академік Національної академії правових наук, заслужений юрист України, доктор юридичних наук, професор.