Війна на Донбасі закінчиться тоді, коли російські матері любитимуть своїх дітей більше, ніж ненавидітимуть українців і обожнюватимуть нікчемного Путіна. Російські матері знають, що саме Кремль дає вказівки вбивати українців — Олега Сенцова, політв’язнів, майбутнє Росії... Російським матерям прозріти б біля гробів убитих дітей і почути прокляття всього світу. Або прислухатися, як «вітають» государя тишею світові лідери, а сміливі активісти «Відкритої Росії» в Санкт-Петербурзі плакатами і вигуками «Довгих років тюрми в Гаазі». Сподіваємося і чекаємо!

Світлана УТКІНА (Санкт-Петербург, помічник адвоката):
— Від десяти місяців мого життя бабуся забирала мене до себе в Україну щороку. У місто Маріуполь, тоді Жданов. Якось я навіть навчалась в українській школі один місяць. Мені сказали, що українську мову можна пропускати, але я все одно ходила, тому що було цікаво. Пам’ятаю по телевізору: «Шановні товариші!». Жданов і Ленінград були схожі відсутністю м’яса, чергами і брутальністю продавців. Востаннє я була у Жданові 1990 року. У 91-му моя мама дуже злилася, що Україна отримує незалежність, вона навіть посварилася з родичами на цю тему. Я зовсім не розуміла, чому самостійна Прибалтика — це нормально і логічно, а Україна — це дивно і безглуздо. У 2014 році все стало на свої місця, ми з мамою опинилися по різні боки Майдану...
Узагалі, все виявилося простішим і зрозумілішим у 2014-му. Населення Росії проявило себе у всій непривабливій красі, твори Стругацьких стали ближчі й дохідливіші, відсіялися непотрібні люди, що були у друзях...
У листопаді-грудні 2014-го я дивилася репортажі «Дощу» з Майдану, переживала і ридала. Потім раділа перемозі. У січні 2015-го друзі допомогли мені приїхати в Київ, побродити Інститутською, Грушевського, покласти квіти до меморіалів.
Боже мій, як ми відпочили в ту незабутню поїздку! У нас саме був пік антиукраїнської істерії, неможливо було перебувати в транспорті, у магазині! Стільки злості, яка просто не могла вміститися в людях, яку вони розприскували навколо себе в публічному просторі, я не бачила ніколи... Але ж я прожила 23 роки в СРСР, я розуміюся на хамстві й на зомбуванні... Але цей 2015-й затьмарив усе!
І ось ми опинилися в оазі спокою! Країна, на яку напали, виявилася спокійніша й дружелюбніша за країну агресора.
Ми обійшли центр Києва, з’їздили у Львів і Закарпаття. Я нарешті почала розуміти відмінність двох країн з 1991 року: ми залишилися в СРСР, а Україна стала вільною.
У Києві було дуже просто, дуже спокійно і красиво. Я намагалася спілкуватися з людьми на вулицях і в кав’ярнях, щоб зрозуміти — нас логічно було б ненавидіти, не розбираючи, що за люди, головне, що з Росії, — чи це так? Відповіла всім, хто цікавився в Росії: ні, це не так. Ті, з ким я розмовляла, народ України, були абсолютно не сприйнятливі до пропагандистських прийомів. Жодного косого погляду, жодного брутального слова ми не почули. Один раз, лише один раз, нам відмовили в оренді житла у Львові, причому без якихось злісних криків, м’яко, він відповів, що не здасть «із принципових міркувань». Уявити собі, що в людей гинуть родичі й сусіди, а вони тримаються при цьому з небувалою гідністю, нам було складно. Я постійно перебувала в стадії осмислення, внутрішнього накопичення більшого, ніж теоретичне, знання про різницю народів. Десять днів, які ми провели в Україні, дали мені сили жити в Росії, дали надію.
У 2018 році я приїхала до Києва на концерт ОЕ. Улюблена група в Олімпійському за невеликі гроші!!! Я не могла це пропустити. Удвох із другом ми поїхали машиною, запаслися запрошенням і, як нам здавалося, всім необхідним. Ми ледь не опинилися під копитами величезного лося, котрий вирішив перебігти трасу! Ця подія примирила нас із життям, що б’є ключем в Україні, і ми налаштувалися на зустріч із прекрасним. Так, Київ був прекрасний! Концерт проходив у День Незалежності України. Величезна кількість людей у вишиванках! Я впевнена, що їм не давали рознарядку на роботі, що треба бути в національному строї (вічно я порівнюю з Росією!). На початку концерту Вакарчук розповів, що у віп-ложах перебувають військові із фронту, а не політики. Свобода і правильний вектор розвитку — ось таке враження від поїздки. Разом з усіма я співала слова національного гімну, які я знаю з 2014 року. Такого єднання з народом України я не сподівалася відчути. Дякую вам, мої дорогі друзі, що ви вселяєте надію на те, що восторжествують розум і любов!

Максим ЗЕНЬКОВ (Москва, юрист):
— Ніколи не міг собі уявити, що колись мені доведеться вибачатися перед українцями. Вибачатися не за себе, а за країну, громадянином якої я є. Україна нині зазнає зовнішньої агресії, але не всі знають, що багато росіян мають схожі відчуття всередині своєї власної країни. Ні, поки що немає тих масових репресій, які були в СРСР у 30-ті роки минулого століття, але країна дедалі більше поринає у фашизм. Характерними ознаками якого називають мілітаристський націоналізм (у широкому розумінні), антилібералізм, ксенофобію, реваншизм і шовінізм, вождизм, презирство до виборної демократії й лібералізму, віру в панування еліт і природну соціальну ієрархію, етатизм і, в деяких випадках, синдикалізм, расизм і політику геноциду. Йде тиха війна з інакомисленням. Людей саджають у в’язниці, фабрикуючи кримінальні справи. Вибивають під катуваннями показання, змушують зізнаватися в антидержавній діяльності. Натаскані пси режиму не церемоняться з тими, хто відстоює свої права на свободу, говорити, думати й чесно висловлювати свої думки. За останніх 19 років у Росії знищено основні інститути демократичного суспільства, відсутні незалежні ЗМІ, зруйновано судову й виборну системи, зневажають права громадян, які гарантує конституція. Домінуюча частина суспільства обдурена, людям вселяються помилкові псевдопатріотичні цінності, інформація подається однобоко й тенденційно.
Розкрадається багатомільярдний бюджет країни. Народ здебільшого бідний, безправний і заляканий. У багатьох людей сформувався відомий у психології «стокгольмський синдром», коли в жертви і його мучителя виникає захисно-несвідомий травматичний зв’язок, в основному однобічна симпатія, у процесі захоплення, викрадення або застосування загрози насильства. Під впливом сильного переживання заручники починають співчувати своїм мучителям, виправдовувати їхні дії і, зрештою, ототожнювати себе з ними, переймаючи їхні ідеї й уважаючи свою жертву необхідною для досягнення «загальної» мети. Саме це й відбувається в Росії. Я хочу вибачиться перед українцями за ту агресію, до якої вдається російська держава стосовно їхньої країни. Мені, як і багатьом моїм співвітчизникам, дуже важко усвідомлювати це. У міру можливості думаюча частина суспільства проводить мітинги проти війни, на підтримку України. В умовах диктатури й постійного пресингу з боку влади робити це дуже і дуже непросто. Водночас хотів би звернутися до всіх вас із проханням не називати агресорів «русскими». ВОНИ НЕ «РУССКИЕ». А ПУТІНСЬКІ, а це не одне й те само. Путінщина — це явище, що отруює життя мільйонів людей в усьому світі. Я б хотів закликати українців і всіх людей доброї волі об’єднатися зі здоровою частиною російського суспільства для взаємної підтримки, заради майбутньої перемоги всього людства над цією «раковою пухлиною» XXI століття. Дякую. Слава Україні!

Микола (ЛЮБОПИТНИЙ) ФРОЛОВ (Великий Новгород, активіст):
— Якось запитали: чому росіяни й українці не один народ? Я відповів: більше не один народ. У нас спільне коріння і розвивалися ми паралельно, у нас багато спільного. Якщо подивитися на історію України, то вся вона просочена духом Свободи, боротьби за Незалежність. Свобода — це те, що кожен українець ставить над усе! А ми?.. Ми хоч що робимо, у нас завжди вискакує цар,.. ну або воШдь, із часів «великого кошеля» монгольщина щільно поникла в нашу кров і дотепер отруює нам життя! Українці шукають Свободу, а ми —  нове ярмо. От і виходить, що, незважаючи на спільне коріння, ми не можемо бути одним народом. Ми — на Росії (це не помилка), а українці — в Україні, що вийшла зі складу Росії й більше не є borderlands, тоді як ми перебуваємо на окупованій Московським Князівством землі, тобто на Росії. Смішна іронія, але це так.
Захоплююся українським народом, що повстав проти режиму. І якщо раніше, коли чув: «Слава Україні!», мовчав, то тепер кажу: «Героям Слава!». Вони зробили те, на що в нас духу не вистачить, і за цю малодушність ми будемо розплачуватися злиднями. З появою в Криму «зелених чоловічків» усе змінилося жахом. Я одразу сказав — це початок кінця!.. Навколо «президента» згуртувалися, але не ті! І під слушним приводом — захисту міжнародного права — вибудувалися в чергу за своїм шматком пирога на ймення Росія. Росія віроломно порушила міжнародне право, і тепер з її правами можна не рахуватися. Китай так і зробив: мало того, що він відтяв території з десяток Кримів, то тепер ще й карти друкує, де східний Сибір позначено як китайський. Пам’ятається, кризовий 2008 рік спровокував війну із Грузією. Типовий кремлівський підхід — маленька переможна війна. Путін був людиною року! А якби світові лідери відреагували, то не було б ні «НамКрыша», ні Донбасу, ні Іловайська і на сході України не лилася б кров. Бачте, цар образився на Україну за те, що вона не визнала його богом. Путіну потрібна була кривава лазня, тому й з’явилися на сході автобуси з гопотою, а потім і з «добровольцями», «відпускниками», «бурятами», «заблукалими» розвідниками. Але рано чи пізно війна закінчиться перемогою України. А ще Крим доведеться повернути, тому що Крим — це Україна...
Коли «кіборги» тримали аеропорт, мені пропонували «відрядження» до Донецька, гроші, іменну гвинтівку, «блага» і «пільги» (щоправда, про мобільний крематорій згадати, очевидно, забули). Я — зрозуміло — відмовився. Нашим засобам масової пропаганди і гебельс-тб вірити в жодному разі не можна! А телевізор я не вмикаю з часів Революції Гідності. Не знаю, чи був там двадцять якийсь кадр, але НЛП (нейролінгвістичне програмування) точно було. По всіх каналах, хоч куди включи, пропагандони несли однакове, слово в слово. У результаті на моїх очах люди, яких я добре знав, мутували в лютих запутіноїдів!
Українцям бажаю насамперед МИРНОГО НЕБА! Щоб війна швидше припинилася! А ще побільше таких Прихильників, як Олена Григор’єва. Моя найбожевільніша, відчайдушна і безстрашна сестра. Їй не страшно виходити з пікетами, вона не боїться відкрито святкувати День Незалежності України, незважаючи на те, що її можуть посадити. І так... СВОБОДУ ОЛЕГУ СЕНЦОВУ Й УСІМ УКРАЇНСЬКИМ І РОСІЙСЬКИМ ПОЛІТВ’ЯЗНЯМ!..

Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.