Програма для країни — як креслення для будівництва корабля
Здається, тривалий час внутрішні та зовнішні доленосні виклики навмисно випробують сучасну Україну, ставлячи перед нею низку жорстких запитань — якими силами долати іспити, як зберегти державу, її суверенітет і незалежність, забезпечити гідне майбутнє.
Анексія Криму, фактичні бойові дії на Донбасі, широкомасштабна гібридна війна з Росією, яка значно активізувалася напередодні президентських та парламентських виборів, — це все мало б мобілізувати владу на рішучі та ефективні дії, вивести на новий якісний рівень її діалог з громадянським суспільством. Натомість спостерігаємо вкрай неефективну систему державного управління, невідповідність рівня так званої еліти сучасним викликам, поширення корупції, несприятливий для розвитку економіки, промисловості, малого підприємництва бізнес-клімат на фоні складної демографічної ситуації та високої трудової міграції.
Чи може сучасна держава в центрі Європи в складні геополітичні часи, наповнені загрозами і випробуваннями, існувати без стратегії розвитку, стратегії трансформації, яка доповнена конкретними та системними програмами та планами з окремих сфер економіки, видів життєдіяльності людей, супроводжується активними діями влади та спирається на підтримку народу? Відповідь очевидна — ні, і представники ділової громади говорили про це багато разів.
Як зауваження. Програма в усьому світі — це чітко структурований документ, який включає в себе законодавчо-нормативну частину (закони і нормативні акти, які треба прийняти, щоб програма запрацювала), ретельно розписані ресурси, терміни виконання, прізвища виконавців, порядок моніторингу, контролю. Програма має називати результат, якого домагаються її автори. Це як креслення в моєму рідному кораблебудуванні: маєш їх — буде корабель! В іншому разі «програма» — просто привід для популістських розмов, за нею не те що корабля, човника не побудуєш...
Сировинна економіка завжди на задвірках світу
У навколишньому світі відбуваються дуже динамічні зміни, ЄС готує стратегію Четвертої промислової революції з її масовим втіленням у виробництво кіберфізичних систем, роботів, нанотехнологій, квантових комп’ютерів. У цей час Україна поступово перетворюється на сировинний придаток розвинутих країн, втрачає свою позицію виробника наукоємної, технічно складної, з високою доданою вартістю продукції. І це дуже загрозливо, така тенденція у всьому світі називається деіндустріалізація. Як підтверджує світовий досвід, держава, яка має сировинну економіку (а ми вже близько, приблизно 70% нашого експорту — це продукція АПК, гірничо-металургійного, частково хімічного комплексу), ніколи не може створити необхідної кількості робочих місць для життєдіяльності людей на її території — на відміну від індустріальної, промислової економіки. Ми вже стаємо схожими на колишні колонії Великої Британської імперії, з яких викачували ресурси заради процвітання метрополій.
Ми якось не до кінця усвідомлюємо, чим загрожує сировинна економіка. Вона ніколи не здатна генерувати необхідну кількість робочих місць — на відміну від індустріальної сучасного типу, тому вона легко уживається зі скороченням населення. Вона не здатна забезпечити високий рівень життя, науки, технологій, задовольнити сучасні потреби людей. Її середовище — постійне відставання, задвірки світу, вона продукує суспільні настрої меншовартості. Ми цього хочемо для України?
Міграція найбільш загрозлива разом із депопуляцією
Найбільша небезпека для економіки і держави — це навіть не борги, не промислове відставання — це втрата людського капіталу. Нещодавно, перебуваючи у Вашингтоні, я подивився останній звіт Комітету з розвідки конгресу США. Там йдеться, що не меншою загрозою, ніж «рука Кремля», для України є загроза зростання темпів трудової міграції і депопуляція населення. Це підтверджується й висновками ООН і ВООЗ.
За різними експертними оцінками, сьогодні від 5 до 7 млн українців змушені шукати засоби існування за кордоном. У Польщі працюють приблизно 2 млн, в Росії, за різними оцінками, до 2,5 млн, і далі «підкорені» Португалія, Іспанія, Німеччина тощо. Середній вік українських чоловіків у статусі трудових мігрантів у Польщі — 34—40 років, найпрацездатніший вік. Із загальної кількості трудових мігрантів у Польщі 83% — це українці. І поляки вже відверто говорять, що цього року вони домоглися високих темпів економічного зростання в тому числі завдяки притоку робочих рук із України. Польща, до речі, вже втретє за цей рік перераховує показники ВВП. У них було заплановано зростання 4,1%, потім вони перерахували до 4,7%, а сьогодні вже 5,1%. Загалом ВВП Польщі в 6 разів вище, ніж український. А у нас інвестори, які хочуть створити виробництво, не можуть набрати необхідний штат кваліфікованих робітників.
Тривожні тенденції міграції посилюються демографічною ситуацією, на яку впливає стан здоров’я співвітчизників. Тільки минулого року ми втратили через розрив між смертністю і народжуваністю 198 тис. осіб, 2018-го очікується мінімум 250 тис. Сьогодні Україна включена ВООЗ в десяток країн світу з найвищою динамікою скорочення фактичної кількості населення. Накладення цих тенденцій загрожує нам втратою найголовнішого ресурсу, людського, без якого неможливий ефективний розвиток. І тому ця тема, на наш погляд, повинна бути вище будь-якої політичної кон’єктури, виборів, рейтингів, політичної боротьби, тому що йдеться про майбутнє нашої країни.
Нещодавно я був на зустрічі з представниками Міжнародної організації праці, і колеги були вкрай здивовані, коли дізналися, що в Україні немає системних стратегій щодо збереження і розвитку трудового потенціалу. Ми намагаємося достукатися до уряду вже як мінімум кілька років. У рамках соціального діалогу уряду, роботодавців, профспілок ще в квітні поточного року прийняли рішення підготувати цільове засідання КМУ, щоб, спираючись на міжнародний досвід і стандарти, розробити і затвердити державну середньострокову програму збереження і розвитку трудового потенціалу. Вона повинна бути комплексною — починаючи від системи профтехосвіти, яка вимагає серйозної модернізації, і завершуючи складовими міграційної політики. До сьогоднішнього дня навіть матеріали до засідання не підготовлені. Таке ставлення вищого виконавчого органу влади країни до кричущої проблеми просто неприпустиме.
Країні потрібна сучасна промислова політика
Безумовно, нам потрібна сучасна, модернізована промисловість. Після останньої фінансової світової кризи 2007—2008 років розвинені країни, починаючи від ЄС у повному обсязі, США, Японії, зробили висновок: в основі конкурентоспроможності та ефективності економіки — не фінансово-банківські маніпуляції, а сучасна індустрія. Коли ми аналізуємо, наприклад, програми президентів США, директиви ЄС, конкретні цільові програми Німеччини, Франції, Японії та інших держав, то вони всі збігаються в кількох базових принципах.
Принцип перший — міжнародна конкурентоспроможність продукції на внутрішньому і зовнішньому ринках, немає поділу. Це дуже важливий принцип, особливо в умовах відкритих економік та посилення конкуренції.
Другий — експортна експансія (саме так, не просто посилення політики). Якнайбільше реалізувати продукції на зовнішніх ринках із тим, щоб у себе збільшити кількість робочих місць.
Третій базовий принцип — сучасні пакети державного протекціонізму, підтримки національного товаровиробника, які працюють і знаходять собі місце поруч із нормами СОТ та вільного ринку. Це дуже потужні захисні, податкові, митні, стимулюючі, кредитні заходи тощо.
Україні теж потрібно формувати потужну промислову політику. На жаль, вона у нас сьогодні відсутня. Немає системи управління процесами промисловості, тому що ми ліквідували міністерство промислової політики кілька років тому і нічого нового, по суті, не створили, тільки втратили кадри і управління ситуацією.
Моральний та фізичний знос промислових активів становить у середньому 70%. Це основні фонди, які необхідно модернізувати. Енергоємність українського ВВП в 2—3 рази вище, ніж у сусідніх державах Східної Європи. Я не кажу про продуктивність праці — в 3—4 рази, а іноді й у 5—6 нижче, ніж у конкурентів у Європі. Промисловість вимагає модернізації, та модернізація — це ресурси, програми, інвестиції, стимули. Але сьогодні, коли мене просять назвати хоча б одну програму, пов’язану з розвитком того чи іншого сектора економіки, я не можу цього зробити, тому що їх немає.
Ось приклад, він кричущий — «Укрзалізниця». Моральний і фізичний знос локомотивів становить 92%, пасажирських вагонів — 83%, платформ, вантажних вагонів — до 70—75%. Жодної серйозної програми, в тому числі державно-приватного партнерства, тому що за рахунок бюджету такі проблеми вирішити неможливо, немає. Водночас на дорогах колапс, бо ми експортна і сировинна країна, і щоб відвантажити мільйони тонн зернових, руди, металу, потрібні вагони. «Укрзалізниця» не забезпечує рухомий склад для виконання експортних контрактів. Судна в Одеському порту простоюють, сплачуються величезні штрафи, компанії втрачають прибуток.
Ми особисто неодноразово чули від наших партнерів, починаючи з ЄБРР, Світового банку, що вони готові інвестувати в пріоритетні українські програми, надавати на сприятливих умовах кредити. Але їх, як і нас, бентежить відсутність таких програм. В авіабудуванні за останні роки жодного літака не виробили, по суті, втрачаємо галузь, втрачаємо фахівців. Ракетно-космічний комплекс — тут ще є залишки і наукового, і виробничого, і кадрового потенціалу, але знов — усе має початися з потужних цільових національних програм і активної роботи з підсилення участі України на ринку світових космічних послуг.
Приклад, який для нас дуже-дуже ганебний, — це ситуація в автомобілебудуванні. Ще в 2007 році в Україні зібрали з різним ступенем локалізації майже 400 тис. автомобілів. В 2017-му — приблизно 7 тис., у цьому буде не більше. І галузь, у яку було інвестовано сотні мільйонів доларів, сьогодні завантажена на 2—3%. До речі, одне робоче місце на складальному підприємстві — це 7—8 робочих місць по кооперації.
Ось чому в серпні 2018 р. відповідно до попереднього місяця показники розвитку промисловості скоротилися на 0,5%, динаміка заморожена на рівні 1—2%. Ще на плаву АПК, металургійний комплекс, а високотехнологічні галузі продовжують рух у бік глибокої кризи.
Кредити мають слугувати розвитку економіки
Програмний підхід має бути і в основі нашої співпраці з міжнародними фінансовими інституціями, тому що мета таких програм — спрямування запозичених коштів не на проїдання або латання дірок у бюджеті, а на розвиток економіки, промисловості, малого та середнього бізнесу. Безумовно, МВФ — це організація, яка жорстко виконує свої завдання, в тому числі політичні. Але різні країни працюють з фондом по-різному. Ось останній приклад — Аргентина, яка 20 років тому розірвала з фондом стосунки, а тепер відновила, але зовсім на іншому, програмному рівні. Програма передбачає спрямовувати кредити на підвищення конкурентоспроможності економіки, її модернізацію, зростання рівня і якості життя людей. З боку МВФ погоджено фінансування 57 млрд дол. на три роки. А ми танцюємо навколо 1 млрд, який тут же повертаємо за попередні борги.
Наша так звана програма співпраці — це дуже примітивний підхід, там немає завдань системного характеру, пов’язаних із модернізацією, з розвитком малого бізнесу, з економікою. Дефіцит бюджету, частково платіжний баланс, тарифи, ціноутворення, з чим ми постійно маємо проблеми, і все... Це — розвиток?
Ми запитуємо у експертів МВФ, чому вони вимагають підвищити ціни на газ для населення. За статистикою ООН, яка добре відома в МВФ, 60% українців живуть за межею бідності. Останній звіт МВФ визнав Україну найбіднішою країною в Європі. Ростуть борги в комунальній сфері — до 40 млрд грн, з початком опалювального сезону буде ще більше. А фонд знову вимагає підвищити ціни і тарифи для населення, зменшуючи в такий спосіб платоспроможність, хоча вона — це один із найважливіших стимулів виробництва продукції і послуг в економіці. Такими вимогами просто перекреслюється можливість розвитку, я вже не кажу про соціальну, суспільно-політичну стабільність у країні. Знаєте, що відповідають експерти? Вони кажуть — а нам таких питань на переговорах ніхто не ставить. А якщо їм такі питання не ставлять, вони замість нас не будуть думати, заглиблюватися в проблеми народжуваності, смертності, платоспроможності. Це наше завдання. А ми думаємо, як би скоріше отримати транш за будь-яку ціну. Ось такі речі неприпустимі. Чому я ще раз підкреслюю, що необхіден програмний цільовий підхід, це основа для прийняття державних рішень як шанс виходу з кризи і сталого подальшого розвитку.
Рівень падіння якості державної влади кричущий
У мене багатий досвід державної роботи, я на ній із 1991 року, і завжди було не без проблем — і з підбором кадрів, і з їх підготовкою, але такого рівня падіння державного професіоналізму в інститутах влади я не бачив ніколи. Сьогодні кадрова політика заснована на принципах особистої відданості, партійних квот, метушні біля ресурсу, вона стала примітивною брудною торгівлею портфелями під різними векторами інтересів. Усі ці «смотрящие», нескінченний пошук ресурсів для виборів призводять до того, що система влади, пов’язана в першу чергу з реальною економікою, працює за якимись збоченими правилами, абсолютно не за тими пріоритетами, які необхідні для розвитку конкретної галузі, країни, заради якості життя людей. До цього додається відсутність потрібного рівня професіоналізму.
Я нещодавно за кордоном почув, що у нас країна виконувачів обов’язків. Вже звідти помітно, що в Україні кілька років немає міністра АПК, а це найпотужніший сектор нашої економіки, немає міністра охорони здоров’я, голови Фонду держмайна тощо. В Україні, повірте мені, досить грамотних, професійно підготовлених людей, у нас потужний кадровий потенціал. Тому в нас і відсутня стратегія розвитку країни, що скрізь «виконувачі обов’язків» — ними простіше маніпулювати. Вони не працюють на перспективу, вони тимчасові виконавці.
Однак без ефективної системи інститутів державного управління, без роботи на стратегічні, комплексні завдання у держави не буде майбутнього. Ми говорили про демографію, але ж це завдання не вирішується за кілька років — мають минути роки напруженої стратегічної роботи. Індустріальний розвиток, модернізація економіки потребують послідовних стратегічних зусиль протягом років, результати повинні накопичуватися, має бути спадкоємність.
І якщо Україна не вийде на такий варіант розвитку економіки, промисловості, держави, то, безумовно, загрозливий статус сировинної економіки нам забезпечений. Подивитися тільки прогнози Світового банку, низки структур ООН, які пророкують до 2040 року населення 25—27 млн осіб. А це не зі стелі взято, це засноване на сьогоднішніх тенденціях.
Отже, нині, коли чергову хвилю турбулентності несуть президентські, парламентські вибори, усім небайдужим людям країни треба думати про її збереження, про її поступовий розвиток. Необхідно в рамках Конституції, цивілізованими методами змінювати якість державної системи, примушувати її працювати в напрямку прогресу на програмно-системних, професійних принципах, умовах пріоритетів державних інтересів.
Це сьогодні стає ще більш жорсткою вимогою, тому що запасу часу, міцності у нас немає, ми втрачаємо головну цінність — людський потенціал. Тому я дуже сподіваюся, що в складні політичні періоди нам вдасться утримати ситуацію, пройти це тяжке випробування, не допустити подальшого падіння економіки, тому що далі вже немає куди. Необхідно дати можливість громадянам України зробити перший крок у бік зростання економіки, зміцнення держави, підвищення якості життя, що наблизить нас до світових стандартів.
Анатолій КІНАХ, президент УСПП.
