Петро Немеш (на знімку) — один з найдосвідченіших і найвідоміших правників Закарпаття. Голова Закарпатської кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатів.
Професор Ужгородського національного університету. Заслужений юрист України. Закінчив престижний Харківський юридичний інститут (тепер — Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого). І вже тоді, 1978 року, поставив перед собою нездоланну на той час — саме пік брежнєвського застою — високу планку: реабілітувати батька, засудженого за спротив колективізації. І домігся!..
За цим стислим, але таким вагомим, переліком фахових і людських здобутків — десятиліття роботи. Над собою. Над книгами. Над пошуком власного «я». Над удосконаленням самодисципліни. А ще — неоціненний багаж уміло запозиченого в мудрих і вимогливих.
І талант — роботящої та непосидющої людини.
Він цінує кожну днину.
Планує і виконує.
Володіє хистом передбачати подію в розвитку. Тому може відважитися і на розумний ризик. А таке дано далеко не кожному...
Тож звідки це взялося і як набув такі риси?
Вважаю, що Петро з дитячих літ — а вони видалися важкими й жорстокими — засвоїв: не треба себе шкодувати, слід трудитися від сходу до заходу сонця. І де б це не було — за партою, у майстерні столяра, за студентською лавою, у конторі адвоката...
Так діяла мати. Успадкував ці риси й сам. Інакше його життя було б лише чорно-білим — без найменшого просвітку...
Аби життя ткалося й кольорами веселки
Та повернімося до самої колиски.
Петрик народився Різдвяної пори (тож мав бути щасливим!) — 11 січня 1950 року в гірському селі Колодне Тячівського району. В родині зростали тринадцятеро дітей! П’ятеро померли маленькими — і тоді це не було дивиною...
Батько, будучи справжнім ґаздою, змагався, трудився на всю силу. Прагнув дати дітям, якщо не освіту, то хоча б землю. Заробив чимало в Бельгії. А приїхавши додому, купив аж тринадцять наділів — хай кожен нащадок має свій клапоть ораниці.
Але тут радянська влада (Закарпаття стало областю УРСР 22 січня 1946 року) саме тоді, коли Федір Немеш звівся на ноги заможного господаря, розпочала організацію колгоспів. Звичайно, що він виступив різко проти, адже все господарство, воли, землю, косовицю замозолював своїми руками... І віддавати «чорту в буксу» не хотів. Як наслідок, 1950-го ґазду засудили на десять років «за агітацію проти колгоспів». Його, багатодітного батька, звільнили після смерті Сталіна — 1954-го. Але здоров’я табори підірвали, морально пригнітили і він помер 1958-го. Мати виховувала діточок сама.
Було важко... Дуже важко. Передати нині це непросто... Тож Петра з багатодітної родини взяли на виховання в дитячий будинок села Вилок Виноградівського району. Там хлопець закінчив сім класів. Тоді перевели до Свалявської школи-інтернату, де 1964 року закінчив восьмий клас. А середню освіту 1966 року вже отримав у Донецькій школі-інтернаті. Звідти юнака спрямували працювати столяром в Усть-Чорнянський лісокомбінат уже рідного Тячівського району. Словом, завдяки такій «географії» Петро ще глибше пізнавав життя і цінував настанови вчителів...
А найперше, він дуже прагнув здобути освіту. Багато читав, вечорами сидів у бібліотеках... Захоплювався біографіями видатних людей, спеціалізованими журналами. Тож, цілком природно, що паралельно зі столярською роботою вступив на заочне відділення Хустського лісотехнікуму, навчання в якому завершив 1970 року й здобув спеціальність технолога мебельного виробництва. А два роки перед тим кмітливого юнака перевели до сусіднього Буштинського лісокомбінату, де в дев’ятнадцять років призначили майстром меблевого цеху.
Два роки — з сімдесятого по сімдесят другий — служив у армії в місті Пушкіно під тодішнім Ленінградом в інженерних військах. Відтак, знаючи, що в селищі Буштино діятиме філіал, поїхав до Ульяновська працювати на авіаційний завод, де протягом дев’яти місяців отримав фах ливарника, токаря і слюсаря. Через якісь обставини філіал ще відкрити не встигли. Та беручкого і талановитого молодого майстра дирекція направила навчатися на стаціонар Харківського юридичного інституту: «Нам будуть потрібні й юристи, які добре знають життя», — сказав Петрові директор Азарій.
Тож ця виробнича потреба якраз збіглася з мрією юнака...
Таки зумів реабілітувати батька!
В інституті Петро навчався чотири роки. Отримавши диплом, 1978 року його спрямували на роботу помічником прокурора міста Ужгорода.
Окрім посадових обов’язків, молодий правник уже конкретно, осягнувши теоретично і достатньо глибоко практично фах юриста, почав 1981 року непросту роботу над довготривалим процесом реабілітації батька. Це нині може видатися, що то буденна справа. Але хто жив тоді й відчув на собі та інших тогочасний ідеологічний прес системи, той зрозуміє, як то було у пік застою наважитися на такий крок. Тим паче, коли ти юрист. І не лише наважитися, а й довести розпочате до логічного завершення. Але відвага й наполегливість та ще, власне, юначий максималізм Петра і цілеспрямована щоденна праця сина-сміливця — це й додавало сил. Він вірив: відбілить чесне ім’я батька. Адже чоловік мав лише переконання, що жити слід не так, як наказували згори партфункціонери, а трудитися самому — як діє увесь світ!..
Спочатку Петро написав прокурору області прохання на реабілітацію батька «за нововиявленими обставинами». Отримав відмову. Тоді Генпрокурору УРСР Глуху — така ж відповідь. Керівництву республіканського КДБ, ЦК КПРС, Генпрокурору Союзу — і скрізь відмовили. Нарешті адресував листа КДБ СРСР. І лише остання контора порушила справу «за нововиявленими обставинами». Допитали свідків, котрі вже жили і за межами України. Відтак пленум Верховного суду УРСР реабілітував Федора Немеша посмертно «за відсутністю складу злочину».
Це був по-громадянськи геройський вчинок сина!..
Саме цей неординарний факт окрилив Петра. Після нелегких роздумів він пішов з прокуратури і вирішив стати адвокатом.
Зрозумів: його покликання — захищати людей!
Такий крок, щоправда, не схвалювали ані родичі, ані друзі, ані колеги.
Навіть матір Олену Федорівну — мудру сільську жінку, яка прожила красні 84 роки — намовляли, що відтепер Петрові важко буде. Мовляв, у органах не люблять тих, хто їх покидає...
Але в Петра характер — твердий: якщо дав собі слово, то так і буде.
Отже, нарешті його мрія здійснилася!
Розпочалося нове життя.
Найгучніші справи
Сміливий і амбітний, молодий адвокат Петро Немеш брався за серйозні — інколи досить ризиковані (навіть для кар’єри адвоката) з точки зору тодішніх партійних можновладців — справи. Брався і переконливо доводив правоту клієнтів. Про нього почали говорити як про здібного захисника. Ім’я набувало популярності. Приміром, на початку 80-х років трапилася нечувана доти пригода: згоріла база облгоспторгу. Шкоди завдано на п’ять мільйонів (!) карбованців. Немеш захищав директора, якого повністю виправдали. І Верховний суд УРСР залишив у силі виправдувальний вирок, хоча у справі проходило шестеро посадовців, п’ятеро з яких засудили. Лише один директор залишився на волі.
Потім почав вести, як правило, справи, які стосувалися важких аварій. Інколи водій, зрозуміло, потрапляв у ситуації, коли ненавмисне наробив біди. Адже ДТП — то, часом, збіг цілого вузла обставин. І адвокат щонайменше в десятьох випадках домігся, що шоферів суди виправдали.
— У вісімдесят другому році я вів дуже складну психологічно справу — захищав жінку за вбивство свого чоловіка, — згадує П. Немеш. -Та жінка-мати, коли відтяла чоловікові голову, доглядала за двома шестимісячними близнятами... Я обстоював позицію, що злочин був скоєний у стані афекту. Однак Ужгородський міський суд (за ст. 94 КК Української РСР) засудив її до семи років. Апеляційний суд Закарпатської області залишив вирок у силі. А Верховний суд України погодився з моєю позицією і перекваліфікував дії тієї жінки на вбивство у стані афекту і призначив три роки позбавлення волі умовно. Її відпустили...
Відтоді й дотепер були десятки й сотні різноманітних справ. У провадженні П. Немеша й нині їх щонайменше десяток. Як справжній професіонал, він без щоденної практики, без допомоги людям не може.
Зберегти принцип незалежності адвокатури
Загалом проблема вдосконалення адвокатської діяльності цілком актуальна. Запропоновані законопроектом «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» зміни, поза всяким сумнівом, є необхідними і корисними. Однак, змінюючи наявні механізми функціонування вітчизняної адвокатури, варто уникнути загрози втрати адвокатської незалежності. Адже у підсумку це може негативно вплинути на ефективність захисту прав громадян. Тобто варто уникнути можливої практики циркуляторів із владних кабінетів і зберегти єдину, цілісну й незалежну систему органів адвокатського самоврядування.
Світовий досвід заперечує жорстку зарегуляцію державою діяльності самоврядних органів і штучного обмеження прав і гарантій адвокатів під час здійснення ними правозахисної діяльності.
Така загроза може випливати із спроб блокування адвокатської незалежності, наприклад, введенням поняття зловживання стороною захисту процесуальними правилами. До такої категорії можна віднести і подання скарги на судове рішення, і клопотання для вирішення окремого важливого для захисту питання, і заяву про відвід суду...
Проблемою є спроба легалізації добровільних помічників слідчого (прокурора). Тобто за наявності офіційного захисника з’являється можливість ввести у справу іншого захисника з відповідними наслідками.
Загалом П. Немеш і його колеги мають чимало ділових пропозицій, які, на їхню думку, вдосконалять проект документа. В цілому він має хорошу конкурентоспроможну основу і за певного вдосконалення відіграє позитивну роль. Також бажано би, оскільки до парламенту внесено ще й два інші законопроекти, — врахувати і їхні положення.
Зрозуміло, збудувати правову Європейську державу, в якій би сама людина та захист її громадських прав стали реальними пріоритетами, — нелегко й непросто. Але необхідно. Тож рух розпочато і є сподівання на його успішне завершення.
Василь НИТКА.
Фото автора.
