У роки другої світової війни сотні тисяч наших співвітчизників потрапили до концтаборів, гетто, в’язниць. По всій Європі було понад 14 тисячі місць ув’язнення для людей з держав, з якими воював Гітлер. Нехтуючи положення Гаазької конвенції 1907 року про відношення воюючих сторін до дітей, фашисти використовували і їхню працю на важких роботах, проводили на них медичні експерименти, використовували як донорів. У 1946 році Міжнародний нюрнберзький трибунал визнав ці дії злочинними. Колишні в’язні отримали у своїх державах соціальний захист. Але не в Радянському Союзі.
Лише після розпаду СРСР, коли бранців фашизму залишилося небагато, вони почали отримувати соціальну допомогу. У 1992 році в Дніпропетровську було створено Міжнародний союз колишніх малолітніх в’язнів фашизму. У його базі даних — понад півмільйона прізвищ живих і мертвих неповнолітніх невільників фашистських концтаборів. Горлівчанка Ганна Степанівна Кіндрат не знає про цю організацію. Хоча через її дитинство теж пройшли війна, концтабір і недитяче розуміння того, що смерть не повідомляє, хто наступний у черзі. 76-річній горлівчанці важко згадувати той час, коли можливість стати «наступною» видалася майже невідворотною.
На рідній землі, але в чужій державі
У родини Ганни Кіндрат війна забрала малу батьківщину. Батьки горлівчанки Степан і Юстина — нащадки українців, які жили на території, що до війни входила до складу Польщі. Ця земля стала розмінною монетою історії. 1 вересня 1939 року Німеччина вторглася в Польщу, а наприкінці осені в селі, де жили Степан і Юстина, фашисти спалили 12 садиб, у тому числі і їхній великий, на два ходи, будинок. Юстина із чоловіком і дітьми тулилися в підвалі брата Степана — разом з його родиною. Будинок брата не згорів, але господарям уже не належав: там оселилися німці. Ніхто не знав, що попереду — ще жахливіші випробування.
Незабаром їх зігнали до табору: бранці повинні були викопати землянки, в яких потім оселилися, і копати протитанкові рови й окопи. Молодшим дочкам Степана і Юстини було два й один рік, старшим дітям — дев’ять і п’ять. У лісі за окопами паслася їхня корова. Треба було зберегти родину, а для цього працювати, не викликаючи нарікань окупантів. Юстина, показуючи на дітей, випросила в німців дозволу бігати на галявину лісу (вона проглядалася зі сторожових будок німців), щоб подоїти корову. За це частину молока віддавала солдатам.
Так дожили вони до того часу, коли війська Німеччини покидали Польщу. «Бранців убивали щодня — за те, що хворі, що не виконали завдання, — сумно розповідає Ганна Степанівна. — А перед відступом фашисти розстрілювали полонених і без причини... Багато у полоні помирало від хвороб: якщо хоч щось накинути на плечі вдавалося знайти, то взуття, вважай, не було. А окопи, протитанкові рови треба було рити за будь-якої пори року».
«Не тільки наша мама щодня добиралася до корови, дозволили робити це й іншим жінкам. Крім дітей, коров’ячим молоком підтримували поранених, хворих — потроху, але все-таки... Дуже нам допомогли пережити полон ці корівки. Вони, з’ясувалося, — недурні тварини, трималися чередою, у холодний сезон виживали на сухій траві, тонких гілочках, які знаходили в лісі, на галявинах», — каже колишня бранка концтабору.
А після визволення з полону колесо подій закрутилося в інший бік, і теж не без потрясінь...
Виїхали в товарняку
Колишні в’язні концтабору влаштовувалися, як прийдеться: спочатку — в тимчасових помешканнях. Але війна тривала. Через міжнаціональний конфлікт прикордонні землі Закерзоння довго були зоною підпільних бойових дій. Бойовики знищували цілі села. Степану та Юстині було в ту пору не до політики: думали про те, де голову прихилити з чотирма дітьми, чим годувати їх, а тут щодня — нові жертви: погорільці, вбиті...
У вересні 1944 року Польський комітет національного визволення підписав з радянською стороною угоду про евакуацію «росіян» з польської землі й поляків — із СРСР. З України потяглися до Польщі колони поляків, а в зворотному напрямку з Польщі — українці. Деякі родини не хотіли повертатися до України.
Утім влада по обидва боки була непохитна: спочатку агітували за повернення на етнічну батьківщину, а у вересні 1945 року в південно-східній частині Польщі з’явилися три дивізії Війська Польського: щоб «допомогти» українцям з переїздом. Під кінець 1946 року в Україну було переселено близько півмільйона осіб. Виїхали в товарняку, набитому людьми, тваринами, і Степан з Юстиною та чотирма дітьми. Їхали в невідомість і перебували в ній ще не один рік.
Квартира на дві родини з восьми душ
«Спочатку нас привезли до Львова, — розповідає Ганна Кіндрат, — потім перемістили до Тернополя. Ми хотіли назад, до Польщі, але повертатися не дозволяли. Жили в бараку, в одному приміщенні — різні родини, рядами у два яруси ліжка, на протягнутих мотузках сохне одяг, діти бігають і граються на підлозі. Брат і я згадували наш будинок, спалений фашистами, і плакали: хіба можна було порівняти його із цим бараком?! Але коли згадували концтабір, розуміли: цей барак — щастя».
Батько працював на заводі, мама опікувалася дітьми, брата Ганни відправили на Донбас у фабрично-заводське училище — тоді говорили «забрали», як в армію. Майже по-армійські це й відбувалося: викликали брата з батьком кудись, поговорили, а рано-вранці йому належало бути на збірному пункті.
«Мама зі мною й молодшими сестрами проводжала його зі сльозами. Знали тільки, що Донбас далеко. Потім чекали листів від Мишка. Після закінчення навчання брат почав працювати на будівництві муляром, одружився, за кілька років отримав квартиру. Писав, що життя в Горлівці нормальне, от у 1957 році вирішила і я переїхати в цей край».
Працювала моя співбесідниця на азотно-туковому заводі, на вугільному складі шахти «Кондратьївка». Довго знімала кутки. У 1959 році вийшла заміж, за п’ять років, коли була вже мамою двох дочок, отримала квартиру — трикімнатну, але на дві родини. У сусідів було два сини. Немов у комуналці, з однією на вісім душ малюсінькою кухнею, загальними ванною й туалетом прожили п’ять років, аж поки сусідам дали окрему квартиру.
На жаль, чоловік Ганни Степанівни рано помер: замолоду на робочому місці отримав від бандитів кілька ножових поранень, а видужавши, пішов працювати апаратником на «Стирол», де були чималі навантаження на організм.
«Разом ми прожили двадцять років. Дочки залишилися без батька в неповні 16 і 19. Я ще 15 років відпрацювала пакувальницею на «Стиролі», потім, після виходу на пенсію, — прибиральницею у профілакторії, у школі», — додає співбесідниця.
А тут вони були «поляками»
«Мою тітку теж «евакуювали» з Польщі до України. Але пізніше, за допомогою подруги, що залишилася там, вона домоглася дозволу повернутися. Вся її родина дуже задоволена цим: коли приїжджають у відпустку, обдаровують рідню, що живе в Україні, такими подарунками, на які нам не менше року гроші збирати треба. Вочевидь, у польських політиків, на відміну від СРСР і сучасної України, не «танкове мислення», — зазначає горлівчанка.
Після війни й концтабору все інше вже не видавалося нестерпним. Хоча примусове переселення до України теж багатьом надірвало серце. «У зруйнованій країні «своїм» ніде було жити й працювати, а тут — ми й сотні тисяч таких само зарубіжних українців прибули. На яку гостинність розраховувати! Добре, що хоч терпіли мову з акцентом. Довгі роки в Україні нас називали поляками, тобто й тут ми були чужими, як і в Речі Посполитій. От це найболючіше вражало. Але, може, саме це й робило нас терплячішими, витривалішими. Мій покійний уже брат, сестри, що проживають в Західній Україні, і я, загалом, ніколи не засуджували людей, і хоч би що послала доля, переносимо з покірністю. Такими були й наші батьки», — розповідає Ганна Степанівна.
Горлівка
Донецької області.
Фото автора.
БУКВА ЗАКОНУ
Нещодавно у Верховній Раді України було ухвалено в першому читанні законопроект «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою». Він спрямований на підтримку кримських татарин і представників інших народів, депортованих у 1941-44 роках, а також їхніх дітей, що народилися до моменту повернення родини в Україну. На жаль, поки що немає такої законодавчої ініціативи відносно корінної національності — українців західних територій країни. Адже їм не зі своєї волі довелося жити в інших країнах, під юрисдикцію яких переходили прикордонні території. Та й депортовані були українці з Польщі після закінчення другої світової війни саме за національною ознакою й примусово. У профільному парламентському комітеті з питань прав людини, нацменшин і міжнаціональних відносин теж вважають: такий закон має гарантувати відновлення прав усіх народів, що були примусово переселені з України.
Ганна Степанівна Кіндрат.
Мати Ганни — українка з Польщі Юстина.
