Путін — потворний фейк нашого часу. У тих-таки книгах історії все одно напишуть: президентові Росії вдалося на якийсь час переконати свій народ, що для величі й процвітання потрібні війни. Можливо, ця страшна сторінка називатиметься «путінізм без пам’яті». Ботокс, звичайно, яким користується ВВП, ушкоджує мозок, але не зупиняє історію цивілізації. Не можна нескінченно відчувати себе спадкоємцями Сталіна й фанатами висмоктаної з пальця «російської особливості». Адже попит на демократію, повагу до інших країн і мир є в багатьох росіян.
Антивоєнні пікети у Воронежі.
Олександр ЩЕГЛЮК (Южно-Сахалінськ — Владивосток, громадський діяч, опозиціонер):
— Чотири з половиною роки триває війна на Донбасі, це вже довше ВВВ. Україна все далі й далі йде від Росії. А тепер ще й відбувається поділ церков. І про це можна говорити тільки з болем у серці.
Кілька століть ми жили разом, як братні народи, і раптом такий різкий розрив і нерозуміння. Неможливо так довго бути ворогами, колись ми зобов’язані помиритися і згодом налагодити нормальні добросусідські стосунки.
Так виходить і сприймається, що Росія стала агресором і наше керівництво, наші політики на чолі з Путіним зробили нас ворогами. Але правителі — це одне, а що думає народ? Я провів опитування у Фейсбуці серед своїх друзів. Понад сто відповіли, що сприймають українців як братній народ, і тільки сім ставляться до українців негативно.
Політика керівництва Росії вводить країну дедалі в більшу самоізоляцію. Міжнародні санкції й розрив економічних зв’язків боляче б’ють по російській економіці і статку громадян. Колись 86-відсотковий рейтинг підтримки президента Путіна впав до 39 відсотків. І, звісно, дедалі більше людей дізнаються правду про те, що відбувається на Донбасі. Багато в чому думка складається з розповідей десятків і сотень тисяч біженців. Люди, як і кримчани, сподівалися стати своїми у своїй країні, такій, як вони пам’ятають СРСР. Але з’ясувалося, що вони тут нікому не потрібні. Їм давали тимчасово якісь гуртожитки, але житло в країні дороге й нормальну роботу знайти складно навіть місцевим, ніхто про них не піклується й не допомагає.
Ніхто з нас не був готовий до війни. Багато хто відмовляється вірити, що між нами справжнісінька війна з вибухами і смертями. Хтось вірить пропаганді, що там якісь «партизани-шахтарі воюють проти жидобандерівців за право розмовляти рідною мовою». Практично в кожній родині можна знайти українських родичів. Я народився в Амурській області, а Далекий Схід саме й заселявся вихідцями з України. У дитинстві щоліта я приїжджав до родичів у село, в якому практично всі були українцями. Селяни жили дружно, знали одне одного, працювали в одному колгоспі, ніхто ніколи хати не замикав, злодійства не було. Приїжджаючи, одразу переходив на суміш україно-російської мови й мелодійних вечірніх пісень. Тепер моя донька навчається в музичній школі й співає в народному ансамблі. Вони беруть участь у конкурсах, їздять на гастролі й співають українських пісень. От тільки дуже дивно, що родичі моїх знайомих, які живуть в Україні, перестали спілкуватися, телефонувати одне одному. Невидима стіна стала розділяти родини, друзів і наші народи. Ми, росіяни, здебільшого не перестали любити Україну. Хоча по телебаченню й показують постійно, як українські політики нагнітають насильство в зоні АТО.
Зрозуміло, ви захищаєтеся. І багато моїх друзів з болем зізнаються, що це й наша провина, що ми живемо в країні-агресорі й це ми допустили насильство. Але розв’язав гібридну війну не народ, відповідальність за агресію лежить цілком на уряді Путіна і його режимі. Тільки-но він піде, на його місці будь-який інший сяде за стіл переговорів і все закінчиться. Але поки що гібридна війна щодня забирає життя. Давайте не будемо бачити одне в одному ворогів. Українці, зателефонуйте своїм родичам у Росію, просто розкажіть, як живете і що відчуваєте.
Україна домоглася суверенітету й нині ви відбиваєтеся від спроб вас підкорити. Я розумію, що Україна навмисно віддаляється від Росії, але все це рветься по-живому.
І в тому числі в цьому і є причина нашої трагедії.
Ви вже відстояли своє право на свободу й самовизначення. Але мине ще багато років, щоб наші рани загоїлися. Тепер побудуйте успішну економіку й правову державу. Дякую, з любов’ю й болем у серці. Хай живе вiльна Україна!
Ольга КОЛЄСНІКОВА (Москва, журналіст):
— По роботі мені довелося двічі побувати в Києві. Ми знімали там два документальні фільми: один був присвячений 1000-річчю Хрещення Русі, а другий — про модного наприкінці 80-х «цілителя» Кашпіровського. Був живий Радянський Союз і жодних питань і проблем не виникало — одна країна, всі люди брати. Не можна сказати, що я тужу за СРСР, швидше, навпаки. Але от за відчуттям рівності й братерства між людьми — так, тужу. Київ був прекрасний! Сяяв Дніпро, дивовижний у тиху погоду, білим блискав пісок на острівці посередині річки, шаруділо під нашими ногами осіннє листя в парку. Київ був зрозумілий мені, корінній москвичці, урбаністично близький — теж пагорби, підйоми і спуски, бруківка й пам’ятники. І люди! Люди, з якими ми разом працювали, разом їли щось надзвичайно смачне в гостях у нових друзів, щовечора — в новому домі. Ми почувалися вдома. Минуло вже тридцять років, але я пам’ятаю ці вулиці, хоча й розумію, що вони, напевно, змінилися за роки. Як і ми всі. Усе міняється. За ці роки, та й узагалі за все своє життя, я побувала в десятках міст, у десятках країн. Є міста, в які хочеться повернутися. І є міста, в яких хочеться жити. Для мене таким містом став Київ! Якщо не Москва, то неодмінно Київ — так сказала я своїм колегам після повернення з відрядження. І нехай сьогодні це інше місто, інша країна, але те тепло дружби, розуміння, співпраці, взаємоповаги — це тепло Києва. І воно зі мною назавжди!
Три роки тому померла моя мама. Коли вона занедужала, мені довелося шукати доглядальницю, і добрі люди порекомендували одну жінку, мою тезка — Ольгу. Ми познайомилися, начебто, навіть сподобалися одна одній, домовилися про гроші. Ольга сказала, що вона з Білорусі, я відповіла, що мені однаково. Мама лежала в шестимісній палаті в Інституті імені Скліфосовського, а там, як неважко здогадатися, багато хто потребував додаткової допомоги. Мене тішило те, що Ольга не відмовляла нікому, і незабаром стала незамінною помічницею медсестер і лікарів. Так минув місяць, ми стали близькими людьми. Особливо зворушливо було те, що в будь-який момент, коли ненька кликала: «Олю!», вона чула у відповідь: «Я тут!». Я принесла обіцяні гроші. Дивлячись трохи вбік, Ольга запитала: «А не могли б ви відправити їх моєму синові?». Звичайно! Дурне запитання! Кажіть, куди, я все зроблю. І тут подруга моя почала плутано пояснювати і зніяковіло тицьнула мені в руку папірець з адресою — «Можна?». Усе ще нічого не розуміючи, я прочитала адресу: Україна, Хмельницький... «Так, звичайно, я просто зараз усе зроблю», — сказала я й пішла відправляти гроші якимсь кружним шляхом, через карту Кутузова, але я зробила це і принесла карту в Скліф. У палаті всі спали, і ми вийшли в коридор, щоб поговорити. «Олю, — почала я, — ну що за недоречні таємниці?» «А мене попередили, — відповіла вона, — що в Росії краще не всім розказувати, звідки ти». Боже, як же мені стало соромно й боляче! Потім маму виписали додому, практично помирати. І ще три тижні Ольга була з нею. Була до останньої хвилини. За цей час вона стала мені сестрою. Разом ми прийняли останній мамин подих. Разом провели тіло в морг. І разом ішли потім нічними московськими вулицями до мене додому спати... Ми поховали маму... разом. І яка, до біса, різниця — українець, росіянин, єврей, поляк: Людина — вона або Людина, або ні.
Майя ЗАВ’ЯЛОВА (Москва, партія «Яблуко»):
— За що я люблю Україну? Ну, по-перше, українці — братній народ. По-друге, в мене дуже багато друзів живуть у цій країні. Пам’ятаю, в 1991 році мені було чотирнадцять, коли відбувся розвал Радянського Союзу. Перше запитання, яке я поставила мамі: «А що буде з Києвом? Ми туди більше не потрапимо?». Але все минуло, і ми знову їздили одне до одного в гості.
Я дуже люблю Київ, коли приїжджаю, то насамперед гуляю Хрещатиком і йду до Києво-Печерської лаври. Я багато їжджу Європою і світом, але поки що такої краси, як Києво-Печерська лавра, ніде не зустрічала. Дуже люблю пісні Софії Ротару, це моя улюблена співачка. Її «Мiй рiдний край», «Червона рута» для мене багато важать. Люблю дуже Миколу Васильовича Гоголя, який пов’язаний з особливою містикою. Розумію, що досі традиції святкування Різдва й колядування в Україні збереглися із прадавніх часів. Коли мені було 20 років, я потрапила у Львів на Різдво — це була справжня казка.
А тепер... наші народи посварилися. Це не ми посварилися. А безграмотне керівництво. «Чий Крим?» — ось у чому питання? Коли є суверенна держава, віднімати в неї півострів і порушувати міжнародні договори — це цілковита безграмотність. Це ніби ти ввійшов у чужий дій і взяв, що тобі сподобалося, а господар нічого не міг зробити, тому що ти сильніший.
Я проти цієї війни. Проти пропаганди в ЗМІ й брехливих новин. Молюся, щоб колись ця війна припинилася і ми знову стали дружити.
Дуже люблю Україну. Нехай буде МИР!
Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.
Фото Владислава ХОДАКОВСЬКОГО.
