Гримич Г. Колись я напишу останній рядок... Київ: КМЦ «Поезія», 2018. 368 с.

В її останній книзі зібрано цілу низку авторських праць, написаних різного часу й систематизованих за дев’ятьма розділами: «Духовна оаза України — класика», «Поетика жанру», «Шістдесятники», «Літературний процес на сторінках ЗМІ», «Природа поетичного в художньому творі», «Історія журналістики», «Портрети», «Виступи», «Університетська професура». Це наукові й літературно-критичні статті, виступи та портретні нариси, дискусійні та полемічні нотатки, більшість із яких опубліковані в наукових збірниках і журналах останнього тридцятиріччя («Інформаційна сфера як духовне явище», «Українська мова і література в школі», «Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка», «Журналістика», «Мовознавство», «Культура слова», «Питання мовної культури»), а також літературно-публіцистичних журналах «Дніпро», «Жовтень», «Вітчизна», «Дивослово», газетах «Літературна Україна», «Культура і життя», «Українська літературна газета», «Освіта», «Слово Просвіти».

Значна частина розвідок Г. Гримич присвячена художній літературі та журналістиці, таким актуальним повсякчас темам, як інформаційне поле художньої літератури, потреба в елітарній журналістиці, втілення національного духу в журнальних виданнях початку ХХ ст., вплив політики й журналістики на письменство тощо.

В основі багатьох досліджень Г. Гримич — людина, особистість із неповторними рисами власного характеру, професійної динаміки, морально-виховного звучання. Маються на увазі не лише влучно написані портрети українських митців та університетської професури (Григорій Майфет, Григорій Нудьга, Валентина Гончар, Ольга Сенюк, Олександр Соколовський, Станіслав Тельнюк, Микола Лукаш, Микола Кагарлицький, Ірина Шкаровська, Анатолій Москаленко, Анатолій Погрібний, Олег Бабишкін, Петро Кононенко, Ніна Остапенко, Наталя Сидоренко), а й влучні характеристики самобутніх майстрів українського слова (Михайло Коцюбинський, Сергій Єфремов, Микола Зеров, Олесь Гончар, Олексій Коломієць, Євген Гуцало, Павло Богацький та ін.).

Особливою щирістю сповнені рядки, пов’язані з Вілем Гримичем, знаним перекладачем художніх творів багатьох літераторів із світовим іменем. Проникливо й символічно сприймаються рядки Г. Гримич: «Мій Гримич»... — кажу я. Але й словенська, естонська, узбецька, польська, сербська, боснійська, хорватська, словацька, чеська, кримськотатарська та інші літератури теж можуть сказати: «Наш Гримич». Так само улюблені герої українських глядачів із перекладених Вілем Гримичем п’єс «Сеньйор із вищого світу», «Візит старої дами», «Вісім люблячих жінок» та багатьох інших також повторять: «Наш Гримич».

Досить об’ємна книга Г. Гримич увібрала не всі творчі напрацювання цієї оригінальної майстрині емоційно-психологічної та документально достовірної деталі. В доробку Заслуженого працівника освіти України — монографія «Загадка творчого бунту» (1993), художні книги — «Тюті» (2007), «Професор Шумейко» (2011), «Усна історія села Тарасовичі» (2013). Напевно, літераторка зможе подарувати читачам ще не одну оповідь чи спогад із свого насиченого подіями життя, письменницького й журналістського оточення, що підтримувало «духовну оазу» України.

Ніна ОСТАПЕНКО,

доцент Інституту журналістики.