Олександр Іщук, Аліна Понипаляк, Богдан Скопненко.

З кожним роком Революція Гідності віддаляється від нас у часі. З пам’яті стираються навіть найяскравіші моменти. Те, що, здавалося, не забути ніколи, потроху витісняється свіжішими подіями. Повсякденні речі, які раніше запускали ланцюжок спогадів, потрохи знову стають просто речами. Бруківка — тільки тротуарною плиткою, а не зброєю проти екіпірованих «беркутів», пуста пляшка — тарою, а не ємністю для коктейлю Молотова, піаніно — інструментом для виконання класичних творів, а не для підняття бойового духу. Отак поступово ці речі осідають у музеях і тільки там продовжують нести потаємні знаки, нагадувати людям про свій історичний сенс.

Точка нового відліку

Саме такий затишний прихисток артефакти з Євромайдану знайшли в Національному музеї історії України. Галасливі групки екскурсантів змінюють одна одну біля експозиції, присвяченої Революції Гідності. Вона хоч і невеличка, а вражає з першого погляду. Адже не в кожному музеї можна побачити просто серед залу розкладений військовий намет. Екскурсоводи проводять гостей через нього, ніби занурюючи в спогади. Пройшовши крізь час, виринаєш ніби в якомусь просвітлінні — все це колись було насправді, і нині продовжує залишатися з нами.

Мої співрозмовники — троє молодих людей, але всі з кандидатським ступенем. У музеї вони опікуються експозиціями, пов’язаними з історією ХХ століття — так званим третім поверхом. Олександр Іщук завідує цим відділом. Разом із провідним науковим співробітником Богданом Скопненком та старшим науковим співробітником Аліною Понипаляк — вони справжні фанати своєї справи. Революція Гідності змінила багато чого в нашій країні. Вона стала й точкою нового відліку для музею. Адже до цих буремних років експозиція не зазнавала суттєвих змін ще з радянської доби. Нині ж працюють під гаслом: «Тут — твоя історія». І цю історію доносять до слухачів майстерно, ненав’язливо, з почуттям гумору та в інтерактивному режимі. Мої співрозмовники в один голос кажуть, що багато що змінилося у музеї з приходом на посаду генерального директора НМІУ Т. В. Сосновської, яка доклала чимало зусиль для того, щоб осучаснити музей і зробити його справді українським. Утім, думаю, вони трохи применшують і свої зусилля.

Те саме піаніно

Події Євромайдану в Національному музеї історії згадують щонайменше двічі на рік. У листопаді — більш урочисто, а в лютому вшановують Героїв Небесної Сотні. До цих дат організовують спеціальні виставки, читають лекції, демонструють фільми (на четвертому поверсі музею є зал із великим екраном). Кажуть, мають велику колекцію експонатів, зібраних просто на вулицях міста, але простору для того, щоб їх демонструвати бракує. Тому кожен шанс використовують для організації додаткових виставок. На такі заходи часто запрошують безпосередніх учасників тих подій — відомих культурних і політичних діячів та простих українців.

«Маємо в експозиції піаніно, на якому грали під час Революції Гідності, — каже Аліна Понипаляк. — Саме те, на якому грав відомий активіст у балаклаві. Те, яке мандрувало по всьому Хрещатику. Ми започаткували традицію, що в часи, коли ми згадуємо події на Майдані, до нас приходить той самий хлопець і грає. Щоправда, не на тому фортепіано, а на справжньому роялі, який стоїть унизу». А саме піаніно розміщено всередині намету, про який уже йшлося.

Поставити намет посеред залу — це була ідея директора Тетяни Сосновської. Дехто з працівників музею, до речі, з побоюванням поставився до цієї ініціативи, оскільки не звик до такої форми подачі експонатів. «Казали, він дуже близько біля вітрин, — пригадує А. Понипаляк. — Це й дійсно так. Але чи є це аж таким категорично неприйнятним? Цей намет унікальний — він належить першій сотні ОУН імені Євгена Коновальця. Київській, зауважте, сотні з такою назвою. Усередині намету є листівки і зброя. Фактично він виконує важливу експозиційну функцію. Окрім того, маємо дві вітрини, присвячені початку Євромайдану та кривавим подіям, які там відбувалися».

Біля закривавленого прапора люди часто плачуть

Під час Майдану А. Понипаляк була студенткою історичного факультету. Намагалася нічого не пропустити. Була там і в ті часи, коли ходили з однокурсниками, як самі жартували, «на дискотеку», і аж до кінця всіх трагічних подій. А Тетяна Сосновська на той час очолювала музей Павла Тичини і також активно підтримувала Майдан — приходила ледь не щодня з донькою, «підгодовувала студентів», витрачала власні кошти... Ніхто з них тоді й не думав, що колись доведеться зустрітися в стінах історичного музею і працювати пліч-о-пліч.

Увесь третій поверх представляє ХХ століття, яке плавно переходить у ХХІ. «Ми намагалися показати діяльність усіх президентів часів незалежної України, — каже Аліна Понипаляк. — У цьому контексті згадуємо про кожну з наших революцій і намагаємося відтворити причинно-наслідковий зв’язок — чому саме відбувалися ці події. Це оглядова екскурсія. Але маємо також окрему екскурсію по ХХІ століттю, під час якої вже детально розповідаємо про всіх акторів тогочасної політики, про те, як ми здобули незалежність і якою ціною вона нам дісталася. Це триває майже дві години».

Богдан Скопненко пригадав виставку, яку створювали до п’ятиріччя розстрілу Героїв Небесної Сотні. Для неї зібрали з фонду всі щити й об’єднали їх символічною стіною. З одного боку вітрина ілюструвала спорядження майданівця, з другого — беркутівця. А в центрі експозиції був хрест, створений із портретів наших героїв. Він символізував ту найвищу ціну, яку заплатили люди під час революції, жертовність, з якою вони віддали свої життя.

Організаторам було принципово презентувати в цій інсталяції обличчя всіх героїв. А одне з них ніяк не поміщалося. Тоді вирішили винести центральним фото наймолодшого — Назара Войтовича. Мама не пускала свою єдину дитину на Майдан. Хлопцеві було 17 років, і він активно волонтерив для тернопільського Майдану. Але 19 лютого без дозволу матері поїхав у Київ. О 10-й ранку вчителька зателефонувала й повідомила, що хлопця немає на навчанні. Мама почала надзвонювати йому і той зізнався, що й справді на Майдані. А вже через годину слухавку взяла волонтерка з Михайлівського Золотоверхого, яка повідомила про смерть Назара і про те, що куля потрапила в обличчя. У музеї є унікальний експонат (на знімку) — прапор, яким накривали Назара.

Моя співрозмовниця Аліна пригадала, що колись під час екскурсії, яку проводила для німців, старенький дідусь гірко плакав біля цього експоната. 78-річний старенький розповів, що колись працював адвокатом у Берліні. Історія Назара так його розчулила, що не міг зупинитися — просто ридав у хустинку і примовляв: «Боже, як шкода. Як шкода молодих європейців». Аліна змушена була зупинити екскурсію і заспокоювати відвідувача і себе словами, що в нас все буде добре. Утім, каже вона, саме в цьому місці, біля закривавленого прапора, люди часто плачуть.

Європейцям нас зрозуміти важко

Іноземці — часті гості в Національному музеї історії України. Олександр Іщук наголошує, що цілісність картини, яку створює експозиція, дає змогу побачити не окремо період Революції Гідності, а усвідомити її в контексті того, що відбувалося в нас протягом усіх років. Для людей, які відвідують нашу країну вперше, це необхідно, впевнений науковець. Адже допомагає добре зрозуміти причину нашого конфлікту з Росією.

Ті, хто приїжджає з-за кордону, ставлять дуже вдумливі запитання, каже О. Іщук. Наприклад, британці завжди зауважують, що переживають Брекзіт і намагаються вийти з Європейського Союзу. Їх щиро дивує, навіщо ми в Конституцію записали своє прагнення туди вступити. «Не так просто пояснити, що ми хочемо в такий спосіб відмежуватися від Росії і територіально, і економічно, — стверджує історик. — Британці, відокремлюючись від ЄС, не роблять цивілізаційного вибору, а нам його доводиться робити». Турки кажуть, що ми розсварилися з Росією, а Євросоюз нас прийняти не хоче і в НАТО нас не беруть. З ким же ми, мовляв, тепер дружитимемо, щоб втриматися на плаву? Не просто приймають зміни, пов’язані з тим, що ми відокремлюємося від Росії, й німці. А військові з Канади, наприклад, ніяк не могли зрозуміти, чому в нас виявилося таким слабким військо за часів Януковича.

«Мені подобається працювати з іноземцями — це дуже вдячна аудиторія, — стверджує О. Іщук. — Вони приходять сюди добровільно і намагаються взяти від екскурсії максимум інформації. Вони дуже емоційні. Наші люди можуть ходити з кам’яним обличчям весь час, і ти не зрозумієш, чи їм подобається, чи ні. Хіба в кінці вже подякують і скажуть, що було круто. А іноземці весь час щось вигукують, зітхають, зойкають чи сміються і часто плачуть. Особливо ті, хто має українське коріння».

Нерідко бувають у музеї і наші співвітчизники зі сходу. Тут вони шукають відповіді на незрозумілі для себе питання. Часто так і кажуть: «Не розуміємо, навіщо це все було і до чого це все призведе — долар був по 8, а став по 25»... Треба визнати: багатьом нашим співвітчизникам не до кінця зрозумілий причинно-наслідковий зв’язок між тим, що відбувалося під час Революції Гідності. Приходить багато людей, які жили в більш-менш спокійних регіонах і спостерігали за подіями тільки по телевізору.

Та все ж найновішим періодом нашої історії найбільше цікавляться іноземці. Вони запитують, чому Україна одразу не люструвала комуністів, чому в нас так повільно йдуть економічні реформи, які причини того, що відбувається із Кримом і, звісно, чому почалася війна на сході? Європейцям важко нас зрозуміти, каже О. Іщук. Доводиться пояснювати найпростіші речі фактично на пальцях. Наприклад, чому мільйони людей вийшли на Майдан, чому їм не сиділося вдома, чим Янукович 2004 року відрізнявся від Януковича 2013-го?

Мають намір залучити якомога більше фотографій

Нині в музеї працює багато патріотів, які несуть національну ідею. Починаючи від адміністраторів, які привітно усміхаються і розмовляють українською, і аж до технічних працівників, які бажають гарного дня відвідувачам. Не кажучи вже про наукових працівників. Цей заклад і справді працює заради відвідувачів.

Спеціально для «Голосу України» організатори розповіли про деякі задумки до цьогорічного вшанування Революції Гідності. На першому поверсі буде виставка, на якій традиційно представлять експонати зі сховища. Мають намір залучити якомога більше фото-графій. У рамках інтерактивного компонента кожному з відвідувачів запропонують прикріпити до порожнього стенда свою світлину з Майдану. Не буде жодних обмежень — кожен зможе долучитися до цього проекту. Будуть цього року і традиційні лекції. А також мають намір організувати біля намету вечір із чаєм та канапками — як це було на Майдані. Найпевніше, на такий формат запросять тих, хто під час буремних подій був студентом. Адже саме з них усе й почалося.

Фото автора.