Вони були на Майдані з перших днів.
1 грудня на Банковій надавали першу допомогу потерпілим — бинтували рани, промивали очі від газів, зупиняли істерики, прикривали собою, пробиваючи дорогу до карет швидкої... Загін швидкого реагування Національного комітету Товариства Червоного Хреста на київському Майдані знали не тільки за червоними куртками, а й в обличчя. Він виконував свою гуманітарну місію по обидва боки барикад.
З Тарасом Логгіновим (на знімку), командиром загону, познайомилися в грудні 2013-го. Відтоді після кожної гарячої фази протистояння записували з ним — очевидцем і учасником подій на Майдані — інтерв’ю, щоб не забути... Ось деякі цитати з них:
29.12.2013 (про Помаранчеву революцію й події в Києві 2013-го і початку 2014 року).
«І тоді, і зараз ми вийшли за себе. Але якщо тоді ми обурилися, що нас тримають за лохів і спотворюють результати президентських виборів, то зараз побили наших дітей і нас намагаються загнати в стійло. А спільне те, що і в 2004-му, і зараз першим повстав Київ. За відчуттями є два персонажі — народ і якісь лідери. І життя лідерів та народу дуже відрізняється. Народ виходить, протестує, мерзне, хворіє, але не розходиться. А лідери домовляються, лідери розкладають там якісь пасьянси... Зараз більше самоорганізації. І поки що незрозуміло, що із цією самоорганізацією робити...».
«Напевно, нам треба пережити ще кілька революцій, щоб розуміти, як швидко створювати ревкоми й народні суди. А що робити, якщо у нас не працюють суди в країні? Або візьмімо сили правопорядку. Кому служить МВС, якщо його співробітники, як яничари, лупцюють громадян, на податки яких вони існують?».
«Навіщо було розганяти студентський Майдан, який мав за кілька днів розійтися сам. Абсолютно незрозуміло. Навіщо влаштовувати цей цирк на Банковій — кілька годин б’ють цих хлопчиків-строковиків, хоча є технології, є спеціально навчені люди, які вміють діяти в умовах масових протестів... Але ж ні, цих переляканих вевешників довго гамселять, а потім зі звірячою жорстокістю б’ють усіх, хто стояв перед ними».
«У цих подіях дуже багато незрозумілого ідіотизму... Нещодавно розмовляв з одним даішником. Він з піною коло рота мені доводив, що тридцятого числа била не міліція, а якісь ліві люди, які перевдяглися у форму міліції... Люди, які приїхали на ці Майдани, впевнені, що вони борються із вселенським злом».
28.01.2014.
«За цей місяць люди навчилися добре самоорганізовуватися. Достатньо одній людині вибігти й вигукнути: я знаю, як треба робити, — і за нею піднімаються всі. Так з’явилися барикади після штурму, п’ять барикад виросли на очах. Це феєрично, коли «Лексус» і зо двадцятеро революціонерів трьома тросами тягнуть бетонний блок. Коли тітонька в норковій шубі, у капелюсі й у чоботах на шпильках тягне мішок на барикаду, а бабця несе тару для «коктейлів Молотова» (це у неділю було, 19 січня, на Водохреще), можна говорити все що завгодно про екстремізм, але це — просто народне повстання. А з другого боку, зараз останні кілька діб пішло активне вкидання інформації про те, що менти — теж люди. Такий собі погляд з того боку барикади. І така подача йде масовано. Це ж усе для чогось робиться?».
«У Києві триває війна, менти зупиняють людей, прищемляють їх, можуть просто побити за те, що йдеш із в’язкою дров. Чи от людину посадили й позбавили водійських прав за те, що в неї були покришки в машині. Ні, ну зрозуміло, що їх везли на Майдан, але такого закону немає...».
«Однозначно Гаазький трибунал, суд має бути! Ну як так? Люди гинуть, люди безвісти зникають, сотні покалічених, десятки залишилися інвалідами... Адже хтось це робив? Причому і виконавці були, і хтось «музику» замовляв.
«Зараз немає серйозних спроб зупинити конфлікт. Те, що влада каже, мовляв, ви звільните Грушевського, а ми поклопочемо, щоб вам менший термін дали, — це ж не припинення конфлікту...».
«Я гадаю, ситуація перейшла межу. Якщо в Києві ще спокійно, якщо не зважати на терор по периметру Майдана, то якийсь паритет зберігається... Але те, що зараз відбувається в Дніпропетровську, Запоріжжі, Черкасах, це йде війна на знищення. І причому і ту, і іншу сторону підтримує досить велика кількість людей».
«Для мене не були шоком жертви на Майдані. Усе до того йшло. Коли там три дні показують снайперів на Українському домі, а потім когось підстрілюють, то це вже не викликає подиву. Відбувалася ескалація конфлікту, почався терор проти народу. А, за даними МВС, півтори тисячі їхніх співробітників постраждали під час цього конфлікту. Але вони постраждали здебільшого через погодні умови — там обмороження тощо. А якщо їх загалом п’ятнадцять тисяч, то це десять відсотків. Тобто величезні втрати, і недарма вони хочуть збільшити до тридцяти тисяч «Беркут», бо розуміють: реально у них людей немає. І недарма зараз кажуть, що дві повітрянодесантні бригади хочуть передати з Міноборони у Внутрішні війська. Але, гадаю, нічого не вийде, бо армія не пристосована для поліцейських операцій... Ця влада набагато більше дістала велику кількість людей, ніж у неї є міліції. Я кажу десь про двадцять мільйонів співгромадян. Тому що є люди похилого віку, є діти, є ті, кого все влаштовує. Наприклад, люди в Донецьку абсолютно щиро кажуть, що захищатимуться від цих майданутих поганців. Ніяк не уявляю, як із цього вийти, як вирішиться питання з Луганськом, з Донецьком після закінчення всього цього».
02.03.2014 (про роботу Червоного Хреста).
«Спочатку ми не очікували (ніколи до цього такого не було), що так жорстоко битимуть людей. Потім ми не очікували, що нас труїтимуть сльозогінним газом і масово, як на Грушевського, закидатимуть світлошумовими гранатами, тим паче прив’язуючи до них гайки й різну гидоту. Фактично це вже бойові гранати виходять. Не очікували, що почнуть стріляти гумовими кулями. А потім зрозуміли, що гумові кулі — це дитячий садок. І хай би краще вони стріляли гумовими, а не бойовими. Коли був перепочинок, перед останніми лютневими подіями, ми почали активно цікавитися кульовими пораненнями. Чи то відчули тенденцію, чи то інтуїтивно... І стало в пригоді. Виявилося, що хлопці у таких професіоналів виросли за ці сто днів. Новачків водили на екскурсію, показували: тут можна пролізти, а тут треба обережненько. І бачиш, як вони присідають від кожного вибуху, який за кілометр. А сам розумієш, що ти вже зовсім інший. Взагалі так дико: ХХІ століття, центр Києва, європейське місто. І ти в ньому живеш і чітко розбираєшся у вибухах: це шумова граната чи газова, у тебе стріляють чи повз тебе, якого класу бувають бронежилети, як вони захищають і як поводитися, коли ти в бронежилеті. Знаєш, що таке рикошет... І це дико! Цей багаж, напевно, хотілося б викинути після того, як це все закінчиться. Хочу, щоб ці знання не знадобилися нашим дітям і внукам».
Минуло майже шість років. І ми знову напередодні річниці Майдану з Тарасом Логгінновим проходимо спогадами київського осінньо-зимового революційного періоду 2013—2014 років нашого спільного життя:
— Які найяскравіші епізоди Революції Гідності нині виринають у спогадах?
— Найважче — розстріли на Інститутській 18—19 лютого. Банкова, Грушевського 19 січня... Український дім. Це окрема подія. Завдяки нашим діям тоді його не пошкодили й ніхто не постраждав.
24 січня. Період гарячої фази протистоянь на Грушевського. В Українському домі майданівці заблокували «збірну солянку» міліціонерів — їх невідомо звідки пригнали, без жодного екіпірування. Багато хто — в офісних туфлях. Серед них уже було кілька поранених. Їм давали гарантії безпечного виходу з будівлі і священики, і лікарі «швидкої», і представники Червоного Хреста, але вони боялися виходити назовні. Облога тривала 6—8 годин. А серед протестувальників були радикально налаштовані хлопці, готові навіть підпалити Український дім.
Переговорниками виступали афганці, Кличко приїжджав, Олексій Мочанов. І кожен вважав, що саме він зможе переконати цих міліціонерів. Їх усе-таки вдалося вмовити, а може, вони в той час одержали наказ від свого начальства й відступили вгору Трьохсвятительською...
Коли ми увійшли до Українського дому після їхнього відходу, то виявили пошкоджені фонди музею Києва, які там зберігалися. Мало місце мародерство.
— Кого з політиків ви бачили на Майдані?
— На сцені — усіх. Хоча ми біля сцени нечасто тусили, переважно серед людей були. А якщо говорити про тих політичних діячів, які «у народ ходили», то, приміром, «триголовий змій» — Яценюк, Тягнибок і Кличко — авторитету серед майданівців не мав.
А оскільки вони не довіряли один одному, то постійно ходили утрьох. Люди їм вигукували: візьміть на себе відповідальність! А вони боялися... Турчинова бачив. Порошенка тільки 1 грудня на тракторі. Бачили ввечері 18 лютого, як Гриценко зі своїми охоронцями тікав, а йому теж кричали навздогін: «Пане полковнику, ви ж офіцер! Візьміть відповідальність».
Жінки-депутатки були сміливіші. Ірина Геращенко і з нею ще кілька (не пам’ятаю прізвищ) часто там з’являлися й були серед народу. Ходили Ігор Луценко, Єгор Соболєв... Постійно був Андрій Парубій. Ми знайомі з ним ще з революції 2004-го. А коли на
Різдво він поїхав до Львова, то Аваков взяв на себе комендантські повноваження. Але керував тихо, я особисто його не бачив.
З політиків найбільш гідно на Майдані поводилися Женя Нищук («голос Майдану») і Руслана, доки не зникла, нібито на якісь гастролі за кордон поїхала...
Дуже розчарувала «Свобода». Вони захопили КМДА і заявили, що повністю її беруть під контроль. Після них чомусь КМДА потрібно було ремонтувати за кошти киян. Там усе розгромили, телефони вирвали, меблі покрали...
— Ви казали, що вперше на Банковій побачили професійно підготовлених молодиків (термін «тітушки» з’явився пізніше)...
— Так. Вони трималися групою. Діяли злагоджено. У них були ланцюги й шеврони/пов’язки зі знаком, який потім собі взяв «Азов». Коли почалося побиття людей, ці хлопці швидко кудись випарувалися... Схожих хлопців у капюшонах нещодавно бачив, коли були вибори Президента й акції проти Свинарчуків. Вони з’явилися, дуже жорстко поводилися з поліцейськими, а потім відступили...
— Майдану могло й не бути, якби не жорстокий розгін силовиками студентів. Адже вся Україна тоді піднялася навіть не за євроінтеграцію, а проти насильства влади. Кому це було потрібно?
— Гадаю, могло бути два варіанти. Перший: Янукович повернувся засмучений у країну, яка йому дулі крутить, і тупнув ніжкою — мовляв, швиденько припиніть це неподобство! Другий варіант: теорія змови, третя сила... Адже, по суті, Майдан підігрівали кілька разів. От він вирує, потім якось заспокоюється й одразу випливає якийсь акт жорстокості. І ці спалахи були різні. Наприклад, «Свобода» вивісила портрет Степана Бандери — тоді ще спірної особистості. Навіщо? Після чого багато хто відійшов від Майдану. 8 грудня повалили пам’ятник Леніну... Тобто були події, які збільшували кількість насильства в цьому протистоянні.
Наприклад, мені як учасникові подій незрозуміло, чому не відбувся штурм Майдану в ніч з 18 на 19 лютого. Усі розбіглися. Там залишалася купка пацанів — три-чотири сотні. Пустили б звичайні поливалки і змили б усе. А силовики взяли й відступили. Чому?
Чому під час розстрілів на Інститутській «беркутівці» відступають? Розповіді про те, що по них почали стріляти бойовими патронами, не витримують критики. Очевидно, що був ще якийсь шар впливу на процес. Може, на рівні якихось політиків чи геополітичних сил. Може, навіть центри влади різні були, центри сили різні...
Мені незрозуміло, чому влада зробила все, щоб не покарали винних у загибелі людей на Майдані. Слідство не закінчено, експертизи не проведено, не названо навіть імен не те щоб організаторів, а одіозних виконавців розстрілів не озвучили.
На той момент, коли втік Янукович, єдиною владою в країні залишався парламент. Якби протестувальники зайшли у Верховну Раду — то вся легітимна влада закінчилася б. Для Росії це було дуже вигідно й привід одразу вводити війська. Чому цього не відбулося? Хоча російських агентів і провокаторів було багато, та й дурнів теж... Хоча і зараз не менше, судячи з усього.
Нині позиції Майдану ослабли, але поки що вони досить сильні. Це стало зрозуміло під час демонстрації на День Незалежності і на Покрову. Навіть Офіс Президента визнав, що 14 жовтня вийшло майже 30 тисяч осіб на вулиці Києва. А це майже стільки само, скільки у нас військ на Донбасі...
Фото з архіву Тараса Логгінова.
