Цими днями чимало співвітчизників і закордонних гостей нашої країни відвідують Курган скорботи на Зажур-горі під Лубнами. Тобто перший в Україні масштабний пам’ятник жертвам Голодомору, початковий варіант якого з’явився тут іще 1990 року. 

Та далеко не кожен паломник знає про існування в Засульському ліцеї, що також поблизу Лубен, оновленого історико-краєзнавчого музею, де зібрано вражаючі матеріали про те страхітливе людиновбивство голодом, яке чинили в цьому краї сталінські опричники. Згадану скарбницю минувшини в її сьогоднішньому вигляді створювали за ініціативою директора ліцею Анатолія Савенкова та за підтримки меценатів, зокрема й міжнародних, а також тамтешньої Засульської сільради (віднедавна — однойменної об’єднаної територіальної громади). Тут у трьох просторих і по-сучасному обладнаних залах розповідається про історію Посульського краю від найдавніших часів і майже до сьогодення. За словами пана Анатолія, невдовзі має з’явитися ще одна, четверта, зала з розповіддю про сучасність. При цьому експозиція, присвячена Голодомору-геноциду земляків і, власне, українців у 1932-1933 роках займає найчільніше місце. Тут зібрані сільськогосподарські знаряддя та реманент, предмети побуту, документи, світлини, агітаційні матеріали того часу. Частина з них проливає світло на своєрідну прелюдію до Великого Голоду, якою стали примусова колективізація й так зване розкуркулення селян. Під криваві жорна останнього наприкінці двадцятих — початку тридцятих років минулого століття тільки на Лубенщині потрапили понад півтисячі більш-менш заможних родин.

В експозиції представлені свідчення земляків-очевидців того жахіття. З ними журналістів, які відвідували Засульську ОТГ під час організованого обласним відділенням Асоціації міст України прес-туру, ознайомила екскурсовод музею, десятикласниця Валерія Лук’яненко. Тоді зі світлин і спогадів селян, яким вдалося вижити, до сучасників промовляла «жива» історія...

Прислухаймося до неї. «Мене у 1933 році направили на роботу до мацьківського колгоспу, бо там вимерло багато людей і не було кому працювати», — пригадував Павло Моренець. — На один трудодень нам давали 200—300 грам хліба».

Марія Кочубей ділилася такими спогадами: «Сестра помирала, просячи їсти. А я дивилася на її муки-страждання і тихенько плакала. В той рік померли два мої братики і дві сестрички. Добре пам’ятаю, як їла спориш, бо хотілося жити».

Не менш «убивчий» факт відшукала у скарбничці власної пам’яті Тетяна Моренець: «Наша родичка Охріменко Уляна померла від голоду. Син хотів її поховати, та був опухлий і знесилений. Тому прикидав тіло матері деревом — та й усе. За ніч його знайшли і роздерли собаки».

Приголомшують і зібрані у музеї свідчення земляків про те, як діяли під час Голодомору так звані активісти, відбираючи у селян усе до останньої крихти... 

...До хати Ганни Кириченко посіпаки влади навідувалися вже неодноразово. Після їхніх візитів згорьована жінка вимила останні крупинки зерна, висушила їх на печі й заховала в торбинку. А коли знову побачила наближення непроханих гостей, кинула ту торбинку на долівку й сіла на неї з півторарічною дитинкою на руках. Цього разу активісти в хаті нічого не знайшли й уже збиралися йти геть. Аж раптом одна з комсомолок сильним ривком підняла господиню з дитиною із долівки та, показуючи на торбинку, заволала: «Я знайшла!».