Політичне життя України перебуває під впливом нових стратегічних змін в існуванні суспільства і держави, зберігаючи у полі зору суспільства вищі цінності: добробут, права і свободи людини. Соціальну спрямованість, як завдання органів державної влади, набувають, насамперед питання щодо сутності сучасної правової політики, а це має підтверджуватися цільовими напрямами реалізації правової політики, яку концептуально має донести до всіх громадян України обрана народом нова влада.

По-перше, зазначимо, як слід конкретизувати правову політику щодо законотворчості, яке активно формує не однакове ставлення до законів, які визначають нові правові реалії.

Задовольнити інтерес і розкрити зміст цих питань має бути у межах їх постановки самої проблеми. Натомість важливо розпочати аналіз стану сучасного законодавства України, виходячи із ключового питання — забезпечення чіткої орієнтації правової політики держави на сучасні соціальні реалії. Загальновідомо, що правова політика розглядається без окремих пояснень як важливий елемент внутрішньої політики, оскільки є унікальним явищем та джерелом загальновизнаного уніфікованого соціального регулювання. У багатьох сферах життя суспільства правова політика сприймається людьми не як абстрактне уявлення у порівнянні минулого і сучасного, її слід розглядати як стимулюючу позитивну активацію суспільного інтересу і сприйняття намірів влади (Президента, парламенту, уряду), які мають виконувати свої обов’язки перед суспільством.

Український народ має всі можливості забронювати через закони своє провідне місце реально — головного суб’єкта народовладдя, він в змозі диктувати державі суспільні потреби та вимоги в імперативних формах. Саме тому правова політика має бути завжди конкретизована його оцінками правової реальності і перспективами регулювання суспільних відносин. Маємо надію, що внесенням змін до Конституції суспільство матиме можливість побачити роль права у житті народу, а також цілком реально досягти дієвості та ефективності реалізації цього потужного смислового потенціалу Конституції України.

Окреслюючи перше питання суспільної ваги, не буде зайвим відмітити, що правова політика настільки важлива для громадян, коли вони бачать, в якому напрямі формується кожний закон, і це відкриває потужний ресурс комунікацій з всіма верствами населення. Якщо вони усвідомлюють роль права у своєму житті, люди можуть пильнувати і давати оцінки, з якою метою ухвалюються закони та інші нормативні акти.

По-друге, правова політика виглядає очевидною демонстрацією єдності права з державою у їх офіційному владному функціонуванні. В цьому контексті викликає інтерес одне фундаментальне політично інтригуюче запитання: чию волю відображає діюча нині дефініція щодо змісту (наповненості стратегічно і тактично) правової політики?

Без помилки слід назвати суб’єктів, у кого є спроможність визначати засади правової політики, а також виявляти і застосувати політичну волю у досягненні мети. На першому плані слід назвати державну структуру органів, які отримують владу від Українського народу на виборах, але самостійна воля та її вплив реально має прояв у народу, який є джерелом влади. Найбільш потужна політика у Президента України та Верховної Ради України, яка з моменту її визначеності для формування законодавства має властивості платформи у парламентській діяльності. Від того, хто розробляє і має надалі застосовувати політичну волю в ухваленні законів, залежить якість законів, їх системність та адаптація входження їх у правову структуру законодавства. При цьому важливо зазначити, що для правової політики особливе значення на першому етапі правотворення має концепція, яка методологічно відіграє смислове (цільове) спрямування діяльності органів державної влади.

У сучасний період українське законодавство проходить складний шлях реформування, коли, крім позитивних, є негативні прояви «кабальних», неправових законів, коли подекуди втрачаються орієнтири конституційності, і взагалі реалізму для суспільства.

Варто зауважити, що створені вченими та практиками у минулий історичний період системи права і законодавства складалися в оригінальний спосіб: 1) основи.., 2) кодекси, 3) закони. Основи законодавства, кодекси та закони. За такою послідовністю мали пріоритети принципів і системну побудову як технологічний процес правотворчості. Звичайно, не всі галузі права були ідеальними, і з часом закони третього покоління створили великий «баласт» мертвих законодавчих регуляторів. Коли вони залишаються без використання регулюючих властивостей і потреб деформується відповідно і правова політика з погляду техніко-законодавчих вимог не передбачає виключення з текстів законів, у кінцевих розділах щодо втрати чинності норм, які позбавляються юридичного призначення. Правовий хаос, а це є наслідком діяльності корпоративних груп, недостатньо професійних розробників зразка 2016 року, можна спостерігати навіть у Конституції України. Вже виявлені прикрі факти суперечливих положень у Перехідних і кінцевих розділах її структури, що змушує Верховну Раду України ІХ скликання вносити серйозні поправки навіть із їх вилученням (зокрема, це стосується «монополії адвокатів, а з 01.01.2020 року перехід до виключного представництва всіх органів влади в судах прокурорами і т. ін.).

З вищевикладених міркувань правова політика у різних формах офіційного вираження як волі народу, так і його представників у парламенті має властивість своїми орієнтирами дисциплінувати законодавця, щоб уникнути негативних явищ у законотворенні. Як молодий вчений щиро вітаю ініціативу групи розробників, які нещодавно у Верховній Раді України презентували «Правозахисний план дій для парламенту України». Методологічно правильно розробка проводиться у напрямі формування нової концепції механізму правозахисту людини, і тому їхня програма з назвою «13 кроків у реформі судів» має досягати конкретних результатів. За прикладом досвіду зарубіжних парламентів доцільно, наприклад, ввести у практику встановлення Верховною Радою України Національних законодавчих проектів із спеціальним статусом, наприклад, «Юридична основа для входження іноземних інвестицій в Україну», що має охоплювати основні галузі законодавства України. Суб’єктами-розробниками та уповноваженими ініціаторами мають бути уряд та органи виконавчої влади, які б надалі у правозастосуванні спиралися на потужні правові школи вітчизняної юриспруденції. У такому разі завданням розробників і суб’єктів законодавчої ініціативи була б, в першу чергу, сформульована і доведена науково-практична мета доктринально та методологічно глибоко продумана. Суб’єкти законодавчої ініціативи можуть сприяти позитивній практиці, коли розробляються концепції та стратегічні плани, а зараз це самий час для об’єднання зусиль науковців і практиків, щоб отримати нову (повноцінну) правову політику. В результаті Верховна Рада після проведеної експертизи через досвідчених учених-експертів має критично оцінити обумовлений інтересами суспільства документ, який стає проектом правоустановчої та правореалізуючої діяльності. Логічно в ході аналізу поставити ще одне запитання — чому Верховному Суду у складі касаційних судів не дати можливості вченим, які обійняли посади суддів, провести та запропонувати законодавцю аналіз, щоб побудувати наскрізний («знизу — доверху») шлях виявлення прогалин, колізій, шкідливих суперечностей у законодавстві, який, зрештою негативно позначається на судовій правовій політиці, яка повинна узгоджуватися з інтересами людини і громадянина. Маючи безліч прикладів, слід навести лише один загальнозрозумілий фрагмент державної мовної політики, яка тричі оцінювалася за ознакою конституційності.

Інтереси суспільства на підставі статті 10 Конституції України зобов’язують державу забезпечити всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного функціонування, з дотриманням гарантій вільного розвитку і використання і захисту мов національних меншин в Україні. При існуванні концепції державної мовної політики в Україні Конституційний Суд України вже у першому Рішенні від 14 грудня 1999 р. №10-рп/99 відзначав особливий зв’язок поняття державної мови як складової за змістом та обсягом із поняттям конституційний лад. Право змінювати та визначати у правовому регулюванні цього питання підлягає застосуванню виключно волею народу. Таким чином, саме інтереси українського суспільства Верховна Рада України поклала в основу розробки і прийняття у 2019 році Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Аналізуючи конституційно-правову природу вказаного Закону як пряму (імперативно формуючу) ініціативу суспільства, достатньо обґрунтованим і переконливим є встановлення права щодо наданих можливостей Президенту, парламенту, лідерам політичних платформ та інститутам освіти, науки і в цілому українській культурі формувати і реалізовувати мовну політику шляхом опанування на всіх рівнях, зокрема рівного доступу вивчати і навчатися рідною мовою.

Важливо закріпляти категорію правової політики у законах України, про яку часто згадують державні діячі, юристи і політики у своїй діяльності в сучасний період, що є найважливішим інститутом суспільної єдності. У структурі парламенту створено спеціальний профільний комітет з питань правової політики. Однак і досі в теорії, як і в чинному законодавстві, відсутнє чітке визначення поняття правової політики, і вже котре скликання народні депутати виявляють до цього пасивне ставлення.

Для законотворення ця проблема найактуальніша, оскільки за відсутності чіткого розуміння змісту правової політики, наразі поки не існує і відповідно в кожній галузі права і законодавства концепції її розвитку. За формування правової політики відповідальні органи виконавчої влади, але нам не вдалося дізнатися, чи існують, зокрема, у Міністерстві юстиції України методологічна основа і концептуальна спрямованість реформ на базі ініціативних розробок учених і практиків? Суспільство не відчуває механізму впровадження прогресивних проектів адміністративних реформ, але і кожна людина, громадяни, вся держава перебувають у полоні несистемних змін, які видаються часто як реформи правової політики.

За умов відсутності офіційної правової політики, зокрема, в регулюванні комунальних тарифів, відбулися гонитва за легкими грошима, їх тотальне стягнення з населення, що призвело до соціальних конфліктів, протистоянь, а економічна кризова ситуація доповнюється неефективним державним управлінням.

Виявляється, що законодавець зараз має діяти, але як? Коли очевидним є «затиснення» суспільства у застарілі норми, прогалини у правах. Бюрократія «консерватизму» не дає виходу новим ідеям, наприклад, у сфері державної виконавчої служби, яка підпорядковується не територіальним органам юстиції а центральному апарату Мін’юсту України, навіть у кадровому підборі. Негативно сприймається нашарування великої кількості нагромаджень дрібних змін і доповнень до законів. Великим є масив підзаконних актів, якими регулюються відносини за відсутності відповідного закону, а також існування окремих підзаконних актів, які приймаються інколи не на виконання, а всупереч чинним законам.

Особливо вразливим залишається державне будівництво, яке почалося із створення у 1994 році «президентської вертикалі» введення так званих представників Президента в систему управління адміністративно-територіальними одиницями. Правова позиція влади в ті часи орієнтувалась на французьку модель згідно з якою були введені посади представників від глави держави в районах і областях. Як наслідок — створення паралельних апаратів службовців була поза політикою місцевого самоврядування із самостійним статусом. З часом ця структура президентського представництва була ліквідована як неефективна, і це непоодинокий випадок створення законів без чітких уявлень про їх правову перспективу.

Подібна ситуація складається в системі судоустрою і судочинства. Формування системи адміністративних судів згідно із Законом України «Про судоустрій України» (п.16 ч.3 Розділу VII «Прикінцеві та перехідні положення») повинно було здійснитись протягом трьох років. Відлік строку починався із набуттям чинності зазначеного закону, тобто з 1 червня 2002 року. Нині 2019 рік, але ця система на шляху необхідних нових реформ і досі повністю не сформована. Крім того, в самому Кодексі адміністративного судочинства України є норми, які вже зараз потребують вилучення через колізії з іншими правовими приписами. Адміністративну юстицію поки що не можна назвати ефективним і справедливим правосуддям. Як досить прикрий факт свідчить, що унаслідок нечіткості визначення предметної підвідомчості розгляду проблемних справ Окружний адміністративний суд м. Києва без будь-яких причин втручався у компетенцію Конституційного Суду України і, безумовно, наслідки однак негативні для всієї судової системи.

Яким чином суспільство може визнавати авторитет суддів як самостійного інституту формування правової політики?

Верховний Суд повільно впливає на формування системи юрисдикційних судів і тому в повному обсязі не забезпечується захист прав громадянина, але часто в сфері будівництва нехтуються й інтереси держави на користь комерційних структур.

Чи відповідають ті правила, які містяться сьогодні у законах, природному праву людини або загальному інтересу і як вчиняти дії, якщо, на їх думку, вони цьому не відповідають? Це особливо нині відчувається в регіонах у сфері застосування земельного законодавства, коли деякі сільські, селищні, міські голови, місцеві ради за земельним кадастром, підтримуючи продаж землі, самостійно створюють власну нормативну базу регулювання земельних відносин і встановлення права власності, оскільки було дозволено минулим урядом «комунальним реєстраторам» остаточно оформляти державні акти. При тому, що бажання провести швидкоплинну реформу обігу (продажу) землі законодавець очікує концепцію правової політики в земельній сфері правовідносин. Правники усвідомлюють, що не можна гаяти час, коли прокуратура позбавлена «загального нагляду» та існує «мертва зона», коли не мають право скасовувати вищі органи влади незаконні адміністративні акти в порядку позасудового контролю. Саме ця перешкода створює серйозну загрозу для земельних ресурсів держави. На наш погляд, відсутність законодавчо закріпленого захисту інтересів держави та громадян як складової правової політики в цій сфері є сьогодні потенційною небезпекою для всього суспільства.

Наші міркування вимагають серйозної уваги до постановки питання щодо «правової політики» в конституційній державі. Внаслідок стихійного характеру цього процесу під впливом певних груп формування правової політики зацікавленими особами із зовнішнім інтересом механічно переносяться на наявні державно-правові традиції не властиві українському праву і законодавству запозичені правові регулятори.

Якщо аналізувати кожний напрям існування і розвитку законодавчої сфери, очевидним висновком буде те, що в суспільстві правозастосування сприймається залежно не від правового статусу органів, а від волі апарату управління (посадових осіб) і це значно послаблює правопорядок і режим законності. Як результат — рівень реального вирішення через правову політику і нові закони гарантованих державою конституційних прав і свобод людини повинен починатися із чітких і зрозумілих кроків: визначення ідей правового механізму, який би офіційно об’єднав покрокові напрямки переходу до модернізації законодавчої системи України третього покоління. Шлях важкий, але він вартий того, щоб досягти принципу: заради майбутнього слід поєднати інтелект Української нації і потужну практику — заради життя.

Олег СЕЛІВАНОВ, кандидат юридичних наук.