Сергій Індруський (на знімку) із Рудні-Карпилівської, що в Сарненському районі на Рівненщині, прослужив 21 місяць у зоні АТО в батальйоні «Горинь». Усякого довелося побачити вояку. Побував під Слов’янськом, Троїцьким, у Краматорську... Бувало, що лише раз на тиждень берці знімав, щоб посушити. Адже був єдиним зв’язківцем у роті. Підготовка у нього лишилася ще з військової служби в авіації, яку проходив 1996 року.
Повернувшись додому, Сергій думав, що усе забудеться. Та досі, каже, часто сниться війна, а в пам’яті закарбувався момент, як одного дня накрило «Градами».
— Жили в бліндажах, — ділиться спогадами солдат. — У перші дні, як повернувся, важко було звикнути до тиші, ніби в настороженому очікуванні чогось лихого. Адже там стрілянина, вибухи були — як для дитини колискова.
Велика заслуга в підтримці на війні, за словами атовця, — волонтерів. Вони забезпечували одягом, взуттям, засобами гігієни, продуктами. А інколи навіть частували солдат варениками та холодцем. Побратими з Волині, Сарн, Рівного часто телефонують Сергієві. А як минулого року потрапив до лікарні із запаленням легень, що підхопив на полігоні, куди вкотре направили з військкомату, то через день провідували друга, допомагали медикаментами. На запитання, чи отримував хоч якусь допомогу як учасник бойових дій, сказав, що лісництво двічі виділило по 5 складометрів дров. А от землі так і не дали.
— Хоча спочатку, — бідкається Сергій, — обіцяли. Звертався навіть до кадастрового земельного відділу, але там сказали, що немає.
Сваритися й судитися чоловік не хоче. Вважає, в кожного своя совість, з якою доводиться жити. Адже після того пекла, що пройшов, уже нічому не дивується.
Сарни Рівненської області.
Фото Едуарда КОЛЯДИЧА.
