Похорон комунізму в окремому регіоні

Микита Хрущов 1961 року передвіщав: «Нинішнє покоління радянських людей житиме при комунізмі! Свідомість цього окриляє кожну радянську людину, породжує в ній бажання жити і працювати з нечуваним ентузіазмом!»

Ентузіазм справді був нечуваний, але паперовий, і ентузіасти — теж паперові. З Микити Сергійовича вийшов кепський провісник.

Довго я примірявся написати про завершення комунізму в конкретному регіоні й неодноразово відкладав на потім. Нарешті насмілився. Прошу нижче викладене не вважати саморекламою, бо в цьому разі я був дійовою особою процесу, що на ту пору тільки починався.

В одній парторганізації відбувалися чергові збори, на яких про свою роботу звітував і я. Це зібрання мало місце у волинському обкомі партії у далекому й ніби спокійному 1975 році.

Мушу пояснити, яким робом я, народжений у селі під Хутором-Михайлівським, потрапив аж на Волинь. Отже, 1956 року після служби у війську приїхав я до Луцька працювати на малих річках. На цій роботі став комуністом. Маючи за плечима 27 років, вступив до Львівського університету на факультет журналістики (заочно), влаштувався до редакції газети «Радянська Волинь», за чотири роки здобув добрий газетярський вишкіл, у підсумку став щирим українцем.

І тут, наприкінці 1965 року, мене забрали в обком партії курирувати пресу. Саме «забрали», бо партійна кар’єра мене не цікавила. Проте я чомусь аж надто знадобився обкому. Й подумав: «Ну й нехай! Може, знання зсередини обкомівських порядків колись мені стане в пригоді».

В обкомі моя шефиня, завідувачка відділу пропаганди і агітації Ніна Алексеєва сказала:

— От ви в газеті писали на різні теми, але не про націоналістів. А чому? Я ж не припускаю, що ви не вважаєте за потрібне їх критикувати!

Мусив роз’яснити, що я на заході України — приїжджий, і тема націоналізму для мене затуманена. Тому й писати про це мені передчасно.

З московських та київських газет я знав, що націоналісти — бандити, які нищили радянських людей, але для чого вони це робили, мені й справді було незрозуміло.

— Тоді, може, ви назвете журналіста, який цю тему добре знає?

— Такий журналіст є, — відказав я. — Талановитий і, головне, з місцевих, і працює в «Радянській Волині». Це — Полікарп Гервасійович Шафета. Тепер він очолює побутовий відділ. Достатньо Полікарпа спрямувати — і він почне писати на цю тему.

Якщо на цей давній діалог поглянути нинішніми очима, то можна дійти висновку, що я нацькував журналіста Шафету проти патріотів України. Одначе, тоді ми жили в більшовицькій країні, я був радянською людиною і щиро вірив, що націоналісти — злісні вороги московського комунізму. (Це, як тоді, так і тепер, відповідало істині!)

Отже, це була рядова розмова по-московськи вихованих партфункціонерів, заклопотаних поліпшенням роботи редакцій газет області. А я, крім того, мав ще й бажання посприяти швидшому входженню мого колеги Полікарпа до керівництва редакції, чого він і сам хотів. А я вже знав, що журналісти, які критикували націоналістів, робили добру кар’єру.

Отож, Полікарп почав на сторінках газети громити націоналістів. Йому краще було знати, хто вони є насправді — патріоти України чи тільки карателі громадян, залюблених у червоне знамено.

Як влада реагувала на критику

На посаді інструктора я трудився вже дев`ять літ і міг би ще стільки ж працювати, якби не деякі політичні моменти, що непокоїли моє сумління. На ту пору Москва неодноразово із допомогою танків показувала світу свою силу, душила у «дружніх» державах соцтабору демократичні зрушення. Оте московське політичне нахабство змусило мене засумніватися — чи все гаразд у нашому королівстві?

Секретар первинної парторганізації обкому Поліванов помітив моє політичне вільнодумство й витягнув мене на партзбори, щоб я прозвітував про свою роботу у відрядженнях.

Ну, думаю, я їм назвітую! Скажу все, що накипіло. Вийшов до трибуни і заходився перед сотнею працівників обкому розповідати про свої поїздки в райони. А там перші секретарі райкомів змушують журналістів районних газет і радіо полоти й копати колгоспні буряки та картоплю. А це погано позначається на праці журналістів. І я запитав з трибуни:

— За чиєю вказівкою в районах використовують журналістів як чорноробів?

Зал занімів. Хоч прізвище першого секретаря обкому Миколи Коржа я не назвав, але й без того всі розуміли, що мій камінь уцілив у його город. Бо лише перші секретарі райкомів можуть отак командувати «своїми» журналістами, а секретарями райкомів керує перший секретар обкому.

Микола Корж вислухав моє казання, підвівся, похвалив мене за попередні роки роботи, але з моїм звітом не погодився в принципі. Й збори записали мені догану. Як з’ясувалося — «за нещирість», тобто за факт з мого особистого життя, притягнутий за вуха.

Річ ось у чім. О тій порі в моїй сім`ї народилися хворі близнята. Дружина майже цілий рік пролежала з ними по лікарнях. У родині потрібна була помічниця. І я написав своїй матері, попросив приїхати. Вона пообіцяла. Саме тоді завершили будувати обкомівський дім. У зв`язку із збільшенням родини я, подаючи заяву на нове житло, записав до складу родини й п`яту особу — матір. Але склалося так, що мати не змогла приїхати. Приїхала старша сестра дружини, яка була доброю помічницею, проте до членів родини не належала.

Я одержав трикімнатну квартиру, такі ж квартири одержали й інші претенденти, що мали по чотири члени сім`ї. Тому претензії до мене були безпідставні, але догану мені таки оголосили. Так партійне керівництво поставило мене «на місце».

Не всі були негідниками

Після того я зрозумів, що компартія — це добре організована банда розумних негідників, котрі вирішують у країні та за її межами всі питання так, як вважають за потрібне. Тож мені в обкомі далі нема що робити. Заявив, що хочу повернутись у журналістику. Керівництво дуже довго думало, чи пускати мене туди.

Зайшов я до редактора обласної газети Полікарпа Шафети, який тоді був ще й членом бюро обкому партії, і розповів колезі про свої проблеми. А члени бюро обкому були впливові люди, з ними рахувався навіть перший секретар обкому.

— Не турбуйся, — сказав Шафета, — догану знімемо. Я не дозволю всяким пройдам топтатися по твоєму імені. — І наші правиці, як і багато літ перед тим, опинились у дружньому рукостисканні.

Догану зняли. Про це мені повідомив Микола Андрущенко, який очолив відділ після Алексеєвої, яка стала секретарем обкому. Якось, повернувшись із Києва, Андрущенко сказав:

— Тобі знайшли роботу власкора «Радянської України» по Чернівецькій області. — Й додав: — А Микола Панасович Корж про тебе доброї думки. Може б, ти до нього зайшов?..

Але заходити до нього я тоді не захотів... Завітав аж літ через вісім. Це було вже в Києві, він очолював товариство мисливців і рибалок, я одержав з його рук квиток рибалки-аматора. Здавалося, з його плечей спала вагота влади, й це була нормальна, доброзичлива й потерта життям людина.

Про «Паперових людей»

Отак через два роки мотання нервів я вирвався з болота щоденного лицемірства і повернувся на журналістську роботу.

Працюючи на Буковині, я звернув на себе увагу читачів та «правлячих кіл» області. Читачам подобалася моя критика влади, а «правлячі кола» насторожилися. Десь через рік чернівецький обком підшукував нового редактора для обласної газети.

Цікавилися: чи не хочу я обійняти цю посаду? Можливо, в такий хитрий спосіб обком хотів позбутися «надто критикливого» власкора впливової газети. Я відмовився, бо редактор, якщо він не член бюро обкому, в будь-якому конфлікті з владою буде винним.

І я залишився журналістом. Став одним з кращих власкорів «Радянської України». А у вільні хвилини потроху пригадував минуле й писав про наслідки керівництва волинського обкому партії. Те, що вимальовувалося й виростало на папері, було таке ж тривожне, як і сама дійсність.

Виходило, що я писав повість, яку назвав «Паперові люди». В ній від щирого серця на конкретних прикладах з волинського життя я висловив своє «фе!» обкому зокрема й керівництву комуністичної партії, яке творить такі недолугі обкоми, — загалом.

Писав цю річ на свій похорон, бо розумів, що в тодішній політичній ситуації її не надрукують, а увагу КДБ вона приверне.

Але, як з’ясувалося пізніше, доля була до мене милостивішою, ніж до компартії.

Якось у розмові з власкором «Правды» Васильцем я дізнався, що чернівецький обком готує документи, за якими через мої критичні матеріали в газеті я обов`язково матиму великі прикрощі.

Отут я згадав слова художниці-шістдесятниці Алли Горської про комуністичну владу: «У мене немає жодних ілюзій. Хочуть — віднімуть ім`я, хочуть — одкрутять голову...»

Про розмову з Васильцем я негайно поінформував редактора «Радянської України» Володимира Сіробабу. Він перейнявся моїм клопотом, і за якихось півмісяця я вже працював у Києві, на посаді завідувача відділу інформації редакції. Потім керував відділами кормережі й відділом публіцистики, створеним спеціально під мене.

Так минали роки. Над нашим краєм повіяли демократичні вітри. Я відчув, що прийшов час і для виходу у світ моєї «підпільної» повісті. Показав її колезі Леонідові Даєну, чудовому журналісту й письменнику. Він сказав: повість дуже сучасна, дуже смілива і дуже потрібна суспільству вже сьогодні. Але нині її зможе опублікувати хіба що львівський журнал «Жовтень».

Дійсність перевершила сподівання

Потім зателефонував з Луцька Полікарп Шафета й попросив моєї згоди на оприлюднення в «Радянській Волині» кількох розділів повісті. Ті розділи друкувалися чи не в десяти номерах газети, на шпальтах котрої я народивсь як журналіст. Отже, волиняни ознайомилися з повістю раніше, аніж львівські читачі часопису «Жовтень». Утім, журнал змінив назву — він тепер був «Дзвін», і в своєму четвертому номері за 1991 рік надрукував мою повість «Паперові люди». Досить згадати, що цей номер мав наклад без малого 153 тисячі примірників!

У повісті йдеться про обком компартії на Поліссі. За цією туманною назвою вгадувався волинський обком, в якому давали про себе знати вічні болячки московського комунізму: безсоромний затиск керівництвом критики знизу його власних діянь, нахабне кумівство в політиці, вигадливий кар’єризм, боягузливе небажання поглянути у вічі правді життя тощо. Комуністичні чиновники різних рангів, відчуваючи свій безславний кінець, знаходили широку можливість розслаблятися в колективному пияцтві та безсоромній розпусті.

Різні люди по-різному ставилися до повісті. Прості й не чиновні дивувалися сміливості автора: «Оце дає!.. Так їм і треба! Молодець!» Інші ж, котрі були хоч би трішки наближені до годівнички комвлади, обзивали автора останніми словами й питали: «І куди тільки КДБ дивився?»

Пізніше Полікарп розповідав: коли Ніна Алексеєва дізналася, що обласна газета має намір друкувати мою повість, благала Шафету відмовитися від «хибного кроку». Мабуть, відчувала, що в тому писанні автор приділить і їй певну увагу. І не помилилась.

О тій тривожній порі утворилася парламентська газета «Голос України», і мене взяли туди одним із заступників головного редактора. Мої колеги, повертаючись з волинських відряджень, попереджали, щоб я туди поки що не їздив, бо багато людей агресивно налаштовані проти мене.

Я не думав, що смерть більшовизму в Україні станеться ще за мого життя, тим більше не сподівався, що мені пощастить тримати в руках повість, надруковану в журналі. Але дійсність перевершила мої сподівання.

Іноді я думав: чому до обкому партії, який мав необмежену можливість вибору, взяли саме мене — попри моє явне небажання? Аж значно пізніше зрозумів, що радянська влада не довіряла українцям-західнякам жодного поважного політичного діла.

Отже, керівні комуністи, будучи приходьками зі сходу, дуже уважно читали мою біографію, де сказано, що народивсь я на східному окрайці України, майже все дитинство прожив у Сибіру, а найголовніше — що я росіянин, який володіє українською мовою!

Оці аргументи переважили все інше. Керівні комуністи ретельно вишукували своїх прибічників не так за переконаннями, як за походженням, хоч це ненадійний орієнтир. Зате в них був залізний принцип знищувати всіх, хто проти них. Цей принцип дозволив їм протриматися сімдесят довгих літ! Але ж це інстинкт зграї шакалів: ловити й загризати «чужих»!

Авторитет Шафети

Полікарп яко редактор не хотів пристосовуватися до можновладців. Не мав жодного бажання ставити до кожного номера нікчемні дописи секретарів обкому. Тож мусив робити свою, окремішу політику, щоб видавати газету такою, яка потрібна читачам, отже, й Україні. А для цього треба друкувати правдиві тексти про справжнє — з щоденними радощами й складнощами — життя області. Тож знайшов на високих парткерівників стримуючі гальма. Повиписував з творів Леніна, з виступів Хрущова, Брежнєва, а пізніше — й Горбачова всі висловлювання, що стосувалися преси, і при нагальній потребі успішно відбивався ними від некомпетентних критиканів!

Наближався час української незалежності — Полікарп Шафета відчував її усією душею. Проте наростала тривога, адже читачі не забули його давніх виступів з критикою націоналістів. Засів за серйозну роботу, створив книжку про Степана Бандеру — вже без компартійних вигадок.

У Луцьку почала видаватися газета демократів. Якось її журналіст брав у мене інтерв’ю й намагався схилити мене до критики обласної партійної газети та її редактора Полікарпа Шафети. Я сказав: Полікарп Гервасійович — талановитий журналіст і редактор шанованого видання. Тому критикувати ані його, ані газету не маю бажання.

Зрештою, було сумно: раніше на Волині заважали робити нормальну європейську газету керівні партократи. А коли ті зникли, прийшли демократичні невмійки й узялися нищити конкурента, бо в нього, мовляв, «комуняцьке видання». А тоді наклад «Радянської Волині» наближався до 190 тисяч примірників. Та вже й не була газета «комуняцькою»: ще 13 жовтня 1990 року вона вийшла у світ без звичного гасла «пролетарі — єднайтеся».

Полікарпова повість

На ту пору Шафета вже почав писати повість «Обком очима редактора». Можливо, саме мій твір підштовхнув його до цього. На другу річницю української незалежності я одержав від Полікарпа Гервасійовича примірник книжки з посвятою: «Дорогому Борису Пилиповичу, учасникові подій, описаних у цій книзі, для доброї згадки про той час, коли все ще було попереду», нижче підпис і дата — 7.03.93 року.

У документальній повісті Полікарп жваво, часом з гумором розповідає про непрості відносини з головними комуняками в області — борцями проти правди та справедливості, але за жорстке ленінське керівництво упослідженим українським народом, який натерпівся московської ласки донесхочу; про хвороби більшовицької партії, яка вимагала від газети похвал власній політиці, хоча насправді творила різні неподобства. Тож Полікарпова книга стала наче похоронною музикою не лише для волинського обкому, а й для більшовизму у світі.

Шафета виріс у селянській родині під Ковелем. Ще «за перших совєтів», коли на Волинь прийшли «визволителі» зі сходу, він почув від дорослих віршик, що запам`ятався: «Мужик — хам, мужик — хам. А ми — комуністи. Мужик буде працювати. А ми будем їсти».

Після школи — Львівській університет. Згадуючи роки навчання, Полікарп писав: «Перед нами (молодими журналістами. — Ред.) постає трудний вибір між правдою і лицемірством, що від нас «керівна сила» вимагає дивитися на її облудні ширми. а не в обличчя правді. Ми відчували тоді, що переживаємо перші сцени довгої драми і що треба звикати до бюрократичних, аморальних за своєю суттю правил гри».

Влаштувавшись до «Радянської Волині», позапартійний Полікарп дивився на обком з деякою підозрою. А там тоді правив секретар з ідеології Олег Швидак. Він багатьом запам’ятався своєю недостатньою освіченістю. Що не завадило йому писати дисертацію, а Шафету з колегою зобов’язав виправляти стиль цієї недорікуватої тягомотини — «про роботу клубів і бібліотек України».

Зате «автор» мав цінні для парткерівника якості — не відчував сорому, був агресивним охоронцем комуністичних постулатів. Він подав свій «твір» на республіканський конкурс на кращу публіцистичну книгу. Звісно, став переможцем. Скоро з’ясувалося, що його книжка — компіляція матеріалів, створених журналістами «Радянської Волині» і нахабно привласнених Швидаком. Згодом цього комуністичного пройду таки прибрали з Волині. Але не за дурість, а за підсиджування першого секретаря обкому з допомогою анонімок.

Полікарп міркував: оцей ідеологічний сучий син — такий, як і партія. Але що робити вчорашньому селянинові? Як не станеш партійним, вік звікуєш у газетному сільгоспвідділі, а хочеться вирости до редактора, бо відчуває в собі таку впевненість. Тож мусив вступити в партію. Й таки став редактором. І зрозумів, що керувати газетою, коли над душею стоїть комуністичне начальство, — не кожному під силу. «Усе моє редакторське життя нагадувало ходіння по муках, дорогу на ешафот під конвоєм».

Перебування редактора в складі бюро обкому утруднювало парткерівникам можливість загнуздати давно спутану журналістику.
26 серпня 1991 року в редакції «Радянської Волині» здавали партквитки. Умираючий обком передав редакції два поверхи колишнього облвиконкому. Журналісти повиносили звідти портрети Леніна, під чиїм проводом банда авантюристів колись захопила в країні владу.

Шафета лаконічно визначив причину смерті партії: «Історична приреченість політичної організації, котра ігнорувала загальнолюдські цінності, була очевидною». Далі він зазначає: «Волиняни розставалися з обкомом без зловтіхи, крім, звичайно, тих, хто мав до нього особисті претензії, але й без жалю». Шафета писав цю книгу «під диктування правди і під тиском совісті».

Післямова

Нині, коли минуло стільки літ після тих подій, можна зробити висновок: повість «Паперові люди» виявилася чи не першим легальним сигналом про необхідність відходу з України проклятої народом московської влади. А Полікарпова книжка «Обком очима редактора», видана десятитисячним накладом у Луцьку, стала голосним подзвоном на похороні комунізму не лише на Волині, а й в усій Україні. Багаторічна конфронтація редактора обласної газети Шафети з обкомом не минула для журналіста безслідно — незабаром він пішов у засвіти. Підкреслю: пішов переможцем.

P. S. Але монстр московського комунізму живучий. Він, керуючись новими брехнями, захоплює український Крим і далі по-ленінськи бреше, наче Донбас «стіною стоїть за Москву». І треба затямити просту істину: московський комунізм, тобто шовінізм, під різними обличчями сьогодні є і завжди буде злісним ворогом українців.