Ім’я журналіста, поета, соціолога, учасника самооборони Майдану, громадського діяча Василя Сергієнка (на знімку) стало відомим усій країні після його трагічної загибелі. 4 квітня 2014 року Василь Сергієнко був викрадений бандитами з власного подвір’я у Корсуні-Шевченківському. Вбивці відвезли активіста до лісу і після тривалих звірячих катувань перерізали горло... Побратими Василя знайшли його закуте у кайдани розтерзане тіло наступного дня. Згодом вони по крупинках зібрали обставини викрадення, деталі садистського вбивства і допомогли криміналістам вийти на слід нелюдів — виконавців розправи над майданівцем. Суд над катами триває четвертий рік. Замовника вбивства не названо й досі...

Про те, яким був Герой України, Герой Небесної Сотні Василь Сергієнко, чого прагнув, про що мріяв, що здійснив у своєму жертовному житті — розмова з його дружиною Валентиною Сергієнко.

Полонив вогником в очах

4 квітня 2014 року. Ця чорна дата розколола життя Валентини Захарівни навпіл. На життя з Василем і без нього. Вона не тільки втратила відчуття опори. Їй здавалось, що втратила саму себе. Адже були вони з Василем одним цілим... Згодом вона по зернині почала «збирати» себе — вчитися жити без нього, а радше — жити його життям...

Зараз вона мешкає у Василевій батьківській хаті, доглядає, як рідну, 92-річну його неньку. Щодня старанно і по-господарськи виконує ті домашні справи, які колись брав на себе чоловік, відповідає на дзвінки, на листування. Бува, відкриває душу добрим людям, поділиться з ними про свій незгасимий біль, про журбу і тугу, про свою любов — про Василя.

Ми говоримо з цією мужньою і водночас витонченою жінкою про ціну свободи і людської гідності. Говоримо про життя із масштабною особистістю, з інтелектуалом, з бунтарем, з несхитним борцем за справедливість і... одухотвореним, закоханим у життя поетом.

— Валентино Захарівно, ніхто не знає Василя Сергієнка настільки, як його знаєте ви. Яким він був — у стосунках із вами, зі своїми батьками?

— Василь — дуже щиросердечна, сімейна людина. Ці риси його вдачі проявилися ще змалку. Народився він у 1956 році в Корсуні-Шевченківському. Дитинство було нелегким. Батьки самотужки будували хату. Мама працювала швачкою у побуткомбінаті, батько — у сільгосптехніці. Грошей хронічно не вистачало, клопотів — без ліку. У сім’ї підростало двоє хлопчиків. Батько — сильна, вольова особистість, трудився до сьомого поту, аби утримувати сім’ю. Василеві передались його працьовитість, витривалість, твердість. Водночас він мав зворушливо-трепетне ставлення до рідних, особливо до мами. Постійно жалів її, допомагав у всьому — і посуд мив, і подвір’я прибирав, на городі порався, кроликів годував… Розумієте, це була дитина-душа. І саме відкритість, оцю дитинну душу, любов і повагу до людей він проніс крізь усе життя. Хоча не можу сказати, що віддячували йому завжди тим самим…

А для мене життя з Василем було спокійним і яскравим. Я почувалася за його дужими плечима, як за кам’яною стіною. Його міць, сила духу давали певність у завтрашньому дні, захищеність. І, водночас, поруч із Василем ніколи не бувало прісно. Його фантастична ерудованість вражала. Не було такої теми, на яку він би не мав чого розповісти. Щодня отримувала від чоловіка порцію нових і цікавих знань, немов від чистого джерела, немов від живої, захоплюючої енциклопедії.

— Можливо, цим він і полонив ваше серце? Яким було знайомство з майбутнім чоловіком?

— Василь припав мені до душі з першого погляду: спортивна статура, широкі плечі, густе хвилясте волосся, життєрадісний вогник в очах. Хоч я також корсунчанка, та познайомилися ми не тут. Василь після Корсунь-Шевченківської школи № 2 навчався на ветеринара в сільськогосподарському інституті в Білій Церкві, а я — у місті Ватутіне в медучилищі. І якось-то поїхала погостювати до своїх родичів у Білу Церкву, а звідти додому, в Корсунь, діставалась електричкою. Тітка проводжала мене на потяг, попакувала важезні сумки з гостинцями. На пероні міцний, стрункий хлопець, який також поспішав на електричку, допоміг мені затягнути валізи у вагон. Так доля звела мене з Василем. Усю дорогу додому ми проговорили, не замовкаючи. У нього горіли очі, він був обізнаний у всьому! Спорт, книги, поезія… Він навіть займався йогою — і це в часи, коли літературу про цю екзотику годі було й дістати! Формальною причиною нашої наступної зустрічі, як не смішно, стала книжка про комплексні вправи з йоги.

Домовилися зустрітися на вихідні в центрі Корсуня. Він приніс мені книжку і запропонував піти в кінотеатр.

— Який фільм дивилися?

— Не знаю (посміхається). Ми проговорили все кіно, на екран і не заглядали. Нам хотілося розповісти одне одному більше, обмінятися емоціями, думками, адже приїжджали до Корсуня лише один раз на два тижні. Василеві тоді було вісімнадцять, мені — сімнадцять.

— Скільки часу минуло від першого фільму до першого освідчення?

— До одруження ми зустрічалися два з половиною роки. Про любов весь цей час говорили відкрито, не приховуючи своїх почуттів. Це були насичені та красиві стосунки. Люди бачили Василя Сергієнка цілеспрямованим і сильним чоловіком, а я знала його ніжним і сентиментальним. Василь розумів, як важко батькам нашкребти грошей, щоб дати йому, студентові, навіть на дорогу до Білої Церкви. Тому сам знайшов роботу. Вдень ходив на пари, а вночі сторожував та порядкував у дитсадку. Тож завжди мав кошти — не лише на харчі, а й на саморозвиток, книги, поїздки до Кишинівського сільгоспінституту, де опановував для себе тему бджільництва. По суті, не дозволяв батькам бути в скруті чи віддавати з дому останню копійку. Він їх жалів. І в його любові не було ані крихти егоїзму.

— А коли в житті Василя Миколайовича з’явилися вірші?

— Уже в студентські роки, пригадую, він писав вірші, навіть на коліні в електричці. Але ставився до власних поезій, так би мовити, несерйозно. Не зберігав їх, ніяк не систематизував. Після закінчення інституту (з червоним дипломом, до речі) писати йому було ніколи. Проходив строкову службу з 1978-го по 1980 рік. Коли я вступила у Вінниці до медінституту, він влаштувався працювати ветеринаром у Гнівань, що на Вінниччині. Потім працював головним ветлікарем на Браїлівському цукровому комбінаті — також у Вінницькій області. Прокидався о четвертій ранку, поспішав на роботу, повертався о десятій вечора, і треба було ще в хаті натопити, щось собі приготувати їсти. Яка поезія? Він з ніг валився від втоми.

Хоч ми були одружені з 1977 року, та повноцінною сім’єю стали лише тоді, коли почали жити разом, уже в Запоріжжі. Туди за порадою друга дитинства Миші Шепеленка Василь влаштувався науковим співробітником на сільськогосподарську дослідну станцію. Мені ж довелося зробити, здавалось б, нереальне: перевестися із факультету педіатрії Вінницького медінституту на лікувальний факультет у Запорізький медінститут. Та все це неістотно на тлі того життя, яке на нас чекало. В ньому було все — Василеві неймовірні вірші, справжні друзі-патріоти, з якими спілкувалися українською і співали українських пісень у переважно російськомовному Запоріжжі, народження у 1984-му нашої донечки Вікторії, а також народження у Василеві професійного журналіста (бо журналістом по духу він був усе життя), його вступ до Київського університету ім. Тараса Шевченка на факультет журналістики, надзвичайно активна громадська діяльність, нескінченна боротьба за справедливість...

Ми так і не встигли набутися разом

— Як доля знову привела Василя Сергієнка у Корсунь?

— У 2009 році матуся Василя, Ніна Андріївна, стала потребувати догляду. Вона поховала чоловіка, старшого сина-чорнобильця і почувалася нездоровою, самотньою. Василь не міг залишити неньку наодинці. Він часто навідував маму, а потім остаточно оселився у Корсуні. Я на той час ще працювала, допомагала доньці, яка подарувала нам онука. Чоловік не міг жити без студіювання чогось нового. Він продовжував заочно навчатися в інституті післядипломної освіти у Запоріжжі, отримав спеціальність соціолога, вступив в аспірантуру. На основі набутого досвіду та зібраного матеріалу написав дисертацію «Соціальне позиціонування місцевих еліт в активних електоральних процесах». Революція Гідності, яка стала Василеві найвищим пріоритетом, відклала захист дисертації на осінь 2014 року. Так він планував. Нелюди не дали цим мріям збутися. Жорстоко позбавили життя. Його смілива громадянська позиція, боротьба за правду, справедливість, призвели до напружених стосунків із представниками місцевих бізнесових кіл. Там, я впевнена, потрібно шукати замовників розправи. Мій чоловік муляв багатьом, був гострим, неручним, несхитним у захисті людей, їхніх законних прав. «Володарі», як вони вважають, світу цього, вирішили позбутися непокірного, а заодно залякати жорстоким вбивством інших активістів.

Василь так високо цінував свободу та гідність, як, певне, мало хто з людей. А ще він всеосяжно любив життя... Ми так хотіли спокійної спільної старості, в якій у Василя нарешті знайшлося б більше часу для мистецтвознавства, у мене — для гри на фортепіано. Ми так і не встигли набутися разом…

— Чи встиг Василь Миколайович побачити онука?

— Встиг. Ви б знали, як він марив онуком! І побачив Захарчика один-єдиний раз...

— Чи вірите ви в те, що рано чи пізно закінчиться цей безкінечний ланцюг судових засідань? Чи покарають врешті вбивць Василя Сергієнка?

— Я не хочу про це думати. Бог бачив, як все сталося. Скільки всього пережито, скільки передумано. Так, я впевнена, що винні мають бути покарані. Але чи вірю в це — не знаю…

Справу Василя Сергієнка адвокати Небесної Сотні називають не інакше, як чорною дірою правосуддя Черкащини. Її розглядало уже 12 колегій суддів та 6 районних судів! Початок розгляду датується ще січнем 2016 року. Втім, на сьогодні суддівські слухання перебувають на тому самому етапі, що й на початку 2016-го. Суд переносять з Черкас до райцентру Городище і там відпускають під домашній арешт одного за одним фігурантів справи. Згодом, після апеляційного суду в Кропивницькому, знову беруть під варту одного з підозрюваних. Ще один — ймовірний убивця, який до того ж є рецидивістом, перебуває у слідчому ізоляторі. Аби не постійна присутність на судах Василевих побратимів, майданівців, азовців, журналістів, то хтозна, де була б ця справа.

«Моя свободо — ти мене веди...»

— До нестерпного болю ятрять думки про те, яких пекельних мук зазнав Василь перед смертю, як терзали його нелюди, — тчеться далі сумна нитка нашої розмови. — Відганяю ці пекучі думки. Натомість пригадую мої розмови з Василем. Ці спогади світлі-світлі, тихі й лагідні. Вони наповнюють промінцями радості душу. Василь дуже багато чого мене навчив. Він позбавив мене інфантильності. Вселив здатність тримати удари долі, при тому залишатися людиною у цьому несправедливому і такому жорстокому світі.

Василь Сергієнко завжди вірив, що правда переможе, і вважав свободу вищим почуттям.

Валентина Захарівна дістає з полиці збірки Василевих віршів. Ось дві прижиттєві: «Дякую за зустріч, життя!» та «Гостини у найкращої планети». Третю видрукувано після загибелі поета. Він її хотів назвати «Космічний відголос». Ця містична назва й відкриває збірку віршів, спогадів друзів, соціологічні праці Василя Миколайовича.

Є у цій третій збірці вірш, написаний 2014 року, рядки якого приголомшливо-пророчі:

«Моя свободо — 
ти мене веди
Покласти людям 
подвиг свій і труди,
Щоб я свобідно 
й праведно моливсь,
Щоб за свободу вклав 
найвищу плату —
Щоб пив тебе, 
й ніколи не напивсь,
Щоби за тебе — 
в бій і хоч на страту...»

— Василь передбачив у своїй поезії й початок війни (Валентина Захарівна перегортає сторінки «Космічного відголосу»): «У цю ніч ти не спиш, підеш завтра в окопи, Зовсім страху нема, бо ти з сином стоїш...». Він думав й про те, коли сам «піде в інші світи». Писав, щоб не ставили на його могилі брилу кам’яну, а посадили калину. Побратими встановили на надгробку козацький хрест, я посадила кущ калини... Нині в Корсуні є вулиця Василя Сергієнка. На школі, де він навчався, — пам’ятна дошка. На дорозі, що веде до Виграївського лісу й де він востаннє побачив неозорість небес, відкрито меморіальний знак. Я повсякчас відчуваю, що Василь дивиться з блакиті неба. Він підтримує мене. Жити далі, не опускати руки. Щоб доглянути його матусю, щоб допомагати нашій доньці. Щоб навчити любити Україну нашого онука. Щоб зберегти і передати пам’ять про незабутнє, дивовижне, що було в нас з ним у житті...

Спілкувалися Олена МАРЧИК та Лідія ЛІСОВА.

Фото з родинного архіву СЕРГІЄНКІВ.