Науково-популярні історичні видання «Міфи про Голодомор», «Голодомор-геноцид: термінологія», «Україна і українці. Ім’я як поле битви» та збірку «Спасенна весна. Спогади» презентували у Музеї Голодомору у рамках просвітницького проекту. Дослідники — науковці та письменники, серед яких директор Інституту дослідження Голодомору доктор історичних наук Віктор Брехуненко, професор Василь Марочко, краєзнавці Галина Тарнавська, Іван Михалевич та інші, на підставі документів і свідчень тих, чиї родини постраждали у 1932—1933, 1946—1947 роках від штучного голоду, організованого сталінським режимом, доводять, що Голодомор був геноцидом українського народу.
— Про цей злочин написано майже 20 тисяч книг, брошур і статей, 17 країн визнали Голодомор геноцидом, одначе є низка міфів, спрямованих на те, щоб заперечити сам факт Голодомору, розмити його геноцидну природу, зняти з Кремля тавро організатора найжахливішого злочину в історії людства, — каже Віктор Брехуненко (на знімку).
У книзі «Міфи про Голодомор» дослідники, опираючись на архівні документи, розвінчують п’ять найпоширеніших міфів — про те, що не було штучно організованого голоду в Україні, а голод охопив більшу частину території Радянського Союзу.
— До 1990-х років Москва у пропагандистському плані і на рівні історичної науки трималася стратегії цілковитого замовчування навіть факту голоду в Україні, — каже Віктор Брехуненко. — З історичної пам’яті намагалися стерти будь-які згадки про жахіття 1932—1933 років, тих, хто навіть на побутовому рівні порушував цю тему, — репресували.
У 90-х роках минулого століття офіційна російська позиція мімікрувала до часткового визнання голоду, не Голодомору, при цьому наполягаючи, що голод був всесоюзним і виник через неврожай, «внаслідок продовольчих труднощів, які переживав увесь радянський народ».
Про штучність Голодомору свідчать, зокрема, такі факти: до XX ст. в Україні не зафіксовано жодного випадку масового голоду — сприятливі природно-кліматичні умови унеможливлювали виникнення такого явища. У 1932—1933 роках, наголошують науковці, не спостерігалося атмосферних аномалій, які б могли спричинити голод з мільйонами жертв. До того ж, голоду не було у суміжних, не радянських, українських землях, які перебували у складі Польщі. Також голоду не було в районах Росії, які межували з Україною.
— Голод у Росії був лише у тих регіонах, де українці становили більшість населення, — наголошує Віктор Брехуненко, — це Кубань, окремі райони Північного Кавказу та Нижнього і Середнього Поволжя. Спусковим механізмом для розкручування голоду стало визначення Москвою для України непосильних планів хлібозаготівлі.
За урожаю 12,8 млн тонн збіжжя в 1932-му планувалося вилучити з українського села 53%, що порушувало фізіологічні норми споживання хліба. Фактично ж його забрали 70—75%. Для виконання плану Київський обком КРП(б) 7 січня 1933 року вимагав «вилучити все наявне зерно, в тому числі так звані насіннєві фонди».
Додатковим механізмом організації Голодомору стали спецзаходи Москви, спрямовані на вичавлювання з села усіх видів харчів. Справжнім терором стала і практика занесення колгоспів, сіл та сільрад на так звану «чорну дошку», що означало повну блокаду шляхом оточення сіл спецзагонами та військами, недопущення виїзду людей за межі цих населених пунктів, вилучення усіх продуктів харчування та заборону торгівлі.
— Особливо цинічним є той факт, що у 1932—1933 роках СРСР активно експортував хліб, — каже Віктор Брехуненко. — Справжні наміри Москви видає також приховування від міжнародної спільноти великого голоду в українських селах.
У рамках проекту наступного року буде видано ще низку нових книг про Голодомор, наголошує історик.
Фото Георгія ЛУК’ЯНЧУКА.
