Подаємо спогади двох братів Петра і Сергія Кусіків (на знімку справа наліво). Обидва народилися в багатодітній родині у селі Поліське Березнівського району Рівненщини, а тепер мешкають у Костополі. У радянські часи не мали права забирати на війну в Афганістан двох синів (тим паче, що при виконанні інтернаціонального обов’язку в Чехословаччині перед цим загинув один із синів Савелій), однак з Кусіками не церемонилися, бо у бідної сім’ї не було захисту. Коли хлопці воювали, від блискавки у них загорілася хата. Тож коли повернулися з війни, її відбудовували всім селом.

Нагадаємо, що 25 грудня 1979 року керівництво тодішнього Союзу ввело війська в цю країну і вивело їх лише 15 лютого 1989-го.

Колишні воїни-інтернаціоналісти з тривогою слухають зведення зі сходу України, болюче сприймають кожну втрату наших бійців і мирних жителів. Кажуть, моляться за мир в Україні.

Петро КУСІК: «Під час бою найкраще пізнаєш, хто чого вартий»

— Мені виписали повістку в армію на 23 березня 1982 року, ще до офіційного наказу про призов на військову службу. Я сприйняв те спокійно. Вже тоді підсвідомо відчував, що потраплю в Афганістан.

Із Здовбиці Здолбунівського району нас завезли у Новоград-Волинський. Там пробули десять днів. Затим повезли в Середню Азію. Частина новобранців з потяга потрапила в Ашгабад, а інші — в Термез. Мене висадили в Ашгабаді. Там кілька місяців проходив підготовку в польовому навчальному центрі. Туди ж потрапили земляки Олександр Перельот з Костополя та Валерій Онофрійчук із Березнівського району. Ми служили у спецроті, а в розвідувальній роті був ще один земляк — Валентин Жданюк із села Золотолин Костопільського району. Ми подружилися з ним. Валік був дуже компанійський. Шкода, що його життя обірвалося на тій війні.

В Афганістан полетіли літаком ІЛ-76. Потрапив у район Шинданд. Та земля нітрохи не схожа на нашу поліську. Чужі сірі гори, незнайомі краєвиди — усе це гнітило на перших порах. Але переважна більшість моїх ровесників трималася гідно, як і під час боїв з душманами.

Коли батальйон, у якому служив, перебазувався під Кандагар, мало який день минав без сутичок з «духами». Головним нашим завданням був супровід колон з боєприпасами, пальним та продуктами. Я був навідником-оператором бойової машини піхоти.

Бандити не дрімали, тому рідко коли якась колона діставалася до місця призначення без особливих пригод.

Пам’ятається випадок, коли з Кушки в Кандагар рухалося одразу три колони: перша — з продуктами, друга — з боєприпасами, а третя — з пальним. Раптом між скелями промайнули чорні постаті. Наблизившись до траси, по якій рухалися наші автомобілі та бронетехніка, бандити відкрили вогонь із стрілецької зброї та гранатометів. Кілька наших автомобілів спалахнули одночасно. Перевал перекрився, і далі техніка просуватися вже не могла. А душмани продовжували стріляти.

У бій вступили три бронемашини із нашого батальйону. Поки зіштовхували в ущелину підбиті автомобілі й розчищали дорогу, ми вели бій. Пізніше на допомогу прилетіли вертольоти. На жаль, той бій забрав життя трьох наших солдатів, багато з моїх товаришів дістали поранення. У таких ситуаціях найкраще пізнаєш, хто чого вартий. Адже під час бою трапляється всяке. Доводиться перев’язувати рану товаришеві, підносити йому флягу з водою, знаходити слова втіхи і підтримки. І якщо тебе в критичну хвилину рятує не менш знесилений боєць, ніколи цього не забути.

Не забуду і тієї темної ночі, коли нас підняли по тривозі. Командування поставило завдання зробити засідку в горах, щоб на ранок ліквідувати банду душманів у гірському кишлаку. Годину пролежали на холодному камінні. А коли почало світати і стали проглядатися крайні будівлі недалекого кишлака, наші бійці оточили поселення. Для душманів це було цілковитою несподіванкою. Тоді взяли в полон шістнадцять бандитів.

Коли я служив, мобільних телефонів ще не було. Проте душмани дуже добре навчилися тримати зв’язок за допомогою дзеркал. Як тільки з’являлася наша колона, в горах ниточкою починали блищати сонячні зайчики. Так бандити передавали один одному інформацію про рух наших військ.

Сергій КУСІК: «У скрутну хвилину я думав про маму»

— Я йшов на службу 10 листопада 1986 року. Потрапив у мотострілецькі війська. Спочатку пройшов військову підготовку в «учебці» у місті Термез, а навесні 1987-го потрапив в Афганістан.

Перед нашою відправкою до чужої країни в «учебку» привезли молодих. Я поцікавився, чи є хто з Рівненської області. Почув, що є хлопець з Березнівського району.

«Де він?», — запитав я.

Сказали, що у військовому клубі на політзаняттях.

Я пішов у «курилку» і почав чекати закінчення політзанять.

Через трохи часу сюди зайшли сержант і кілька молодих солдатів. Серед них був хлопець, дуже схожий на Миколу із сусіднього села Голубне, котрий часто приїжджав у наше село до дівчат. Але я ще сумнівався, чи то він, бо у військовій формі юнак видавався не таким, яким я звик його бачити в нашому клубі. Коли ж перекур закінчився, і сержант подав команду: «Подъем!», я постукав молодого по плечу і сказав: «Коля, це ти?». Він дуже здивувався і промовив: «А що ти тут робиш?». То була дуже приємна мить. Я попросив сержанта відпустити Колю, і ми з ним трохи поспілкувалися.

Наступного дня мене відправили в Афганістан, а Колю в навчальний центр у Шерабад.

Через півроку Микола також потрапив в Афганістан. Але додому прийшов раніше за мене, бо в бою йому відірвало три пальці на руці, і він був комісований. Колю нагородили орденом Червоної Зірки. На жаль, його вже нема в живих. Він трагічно загинув.

В Афганістані мені випало служити у складі 276-ї трубопровідної бригади, яка обслуговувала трубопровід, по якому перекачувалося з Термеза в Афганістан пальне для потреб 40-ї армії. Трубопровід пролягав через перевал Саланг, вздовж автомобільної дороги Хайратон — Пулі-Хумрі — Баграм. Ділянки дороги були закріплені за спеціальними батальйонами, які забезпечували обслуговування та ремонт трубопроводу після пошкодження душманами.

Наш батальйон розташовувався в Пулі-Хумрі. З Рівненської області в ньому служило п’ять чоловік, але всі ми були розкидані по закріплених ділянках. Адже довжина трубопроводу сягала не одну сотню кілометрів, і кожна рота батальйону мала свою територію.

Душмани часто добиралися до трубопроводу. Робили пробоїни і набирали солярку. А коли наповняли бочки і відходили на безпечну відстань, то, як правило, починали стріляти трасуючими кулями, щоб трубопровід запалити. Були випадки, коли бандити ставили під трубу розтяжки. На моїх очах на одній із них підірвався наш боєць Пасудін. Йому відірвало ногу.

На ліквідацію аварії виїжджали п’ять—сім бійців-ремонтників. Інші підрозділи мали завдання відбивати атаки душманів. Але були випадки, що і нам доводилося вступати в бій.

Так сталося і на другий день Пасхи 1988 року. Душманам вдалося підірвати трубу радіусом до 12 метрів. Коли наше відділення із семи чоловік займалося ліквідацією аварії, на нас напала банда. Зав’язався бій. На допомогу нам поспішили бійці комендантського взводу, котрі перебували на охороні в горах. Їхні БТРи на всіх парах мчали по серпантину донизу. Але водій однієї із бронемашин не справився з керуванням, і всі полетіли з висоти в ущелину. Нам було видно, як одного бійця задавило гусеницею. Ті, хто був в БТРі, також, мабуть, загинули. В ту мить мені пригадалося, як на Великдень ховали нашого старшого брата Савелія, котрий загинув під час проходження строкової служби в Чехословаччині. Я подумав: «Яке то горе чекає на батьків тих хлопців».

А одного разу під час переправи через перевал Саланг поламався наш БТР, котрим їхали на ремонт трубопроводу. Машина зупинилася. Поки лагодили, з’явилися душмани. Почувалися ми напружено. Особисто я щомиті чекав із-за каменю чи скелі кулеметної черги або вогню із гранатомета. Однак пострілів не було. Душмани, схоже, хотіли взяти нас живими. Добре, що вчасно підоспіла підмога.

Ще запам’яталася мені наша вівчарка Лариса, яка постійно їздила з нами на «броні». Вона здалеку чула, де є ворог. Душмани дуже боялися нашої собаки.

Небезпека чекала не лише на перевалі Саланг. Бувало, що й на території своєї частини міг загинути. Це в той час, коли злітали в повітря розташовані поблизу артилерійські склади. Снаряди свистіли прямо над головою. Врятувала тоді висока кам’яна стінка.

Загалом, скрутних ситуацій за час служби було немало. У такі миті найчастіше думав про маму.

Записав  Олександр НИКОНЧУК.

Костопіль
Рівненської області.

Фото із сімейного архіву Кусіків.