Місце для обителі вказали янголи
Певно, сам Господь Бог обирав для Мгарського монастиря, що за три кілометри від прославлених у піснях Лубен, і місце, і образ, і будівничих. Поставлений на високому пагорбі, на правому березі Сули, де ліс переходить у квітучий степ, а степ — у високе небо, він зачаровує, дивує і вивищується над сірими буднями. Дзвіницю монастиря вже не одне століття бачить кожен, хто проїжджає києво-харківським трактом.
За переказами, на цьому місці ще до монголо-татарської навали у XIII столітті стояв дерев’яний храм. Розбудовувати монастир у 1619 році почав церковно-освітній діяч Ісайя Копинський з допомогою Раїни Вишневецької, дружини князя Михаїла Вишневецького. Ці дві видатні постаті заслуговують на окрему сторінку в історії України й церкви.
Ісайя Копинський — відомий мислитель, письменник-полеміст — родом з Підляшшя. Після навчання в Острозькій академії постригся в ченці Києво-Печерської лаври, де 16 років прожив самітником в Антонієвій печері. Був одним із засновників Київського братства і братської школи, тепер Києво-Могилянської академії, у 1615-му став настоятелем Київського Братського Богоявленського монастиря, наступного року — ігуменом Межигірського Спасо-Преображенського монастиря. За ктиторства Раїни Вишневецької, сестри митрополита Петра Могили, якій місце для розбудови обителі, як у повісті «Близнюки» переповідав Тарас Шевченко, вказали самі янголи, Ісайя Копинський заснував два монастирі — Лубенський Мгарський Спасо-Преображенський і Ладинський Свято-Покровський.
Узимку 1619-го Раїна Вишневецька надала майбутньому монастиреві землі і віддала все дерево зі свого замку в Лубнах. А вже за три роки Ісайя Копинський створює тут братство, що протидіє окатоличенню Лівобережжя. За Гетьманщини насельниками монастиря здебільшого були запорозькі козаки, що за віком чи після поранень не могли тримати шаблю в руках. 9 травня 1651 року гетьман Богдан Хмельницький у таборі під Зборовом видав універсал, яким заборонялося чинити будь-які утиски ченцям Мгарської обителі. У 1663-му тут під іменем монаха Гедеона перебував Богданів син Юрій Хмельницький.
Наприкінці 70-х років XVI століття монастир згорів, а вже у 1682—1694 роках постає кам’яний Спасо-Преображенський собор, який на замовлення гетьмана Івана Самойловича почав зводити архітектор Йоган Баптист Зауер, що прославився костьолом Петра і Павла у Вільнюсі та Свято-Троїцьким собором у Чернігові. Основні «чорнові роботи» було виконано до 1687 року, а будівництво й оздоблення собору, який вважається справжнім храмовим шедевром, закінчувалися за ктиторства Івана Мазепи, котрий не шкодував грошей на духовну справу. Історія свідчить, що меценатство гетьмана, який за власні кошти звів 28 храмів, а добудував та відремонтував ще стільки ж, не було проявом пихи і бажанням здобути славу чи популярність, а, як писав Ісайя Копинський у своєму творі «Алфавіт духовний», внутрішньою потребою «умного деланія». Блискучий політик і воєначальник, поет і музикант, знавець мов і історик, бібліограф і колекціонер витрачав величезні кошти на будівництво величних соборів, які стоять віками, але не збудував для себе жодного палацу, що зрівнявся б із палацовими розкошами правителів тодішньої Російської імперії — Петра I і його найближчого соратника Олександра Меншикова.
Сьогодні Свято-Преображенський собор Мгарського монастиря (на знімку) вважають чи не найпрекраснішим із храмів Лівобережжя. Збудований у стилі «козацького», або, як його ще називають, «мазепинського бароко», й оздоблений багатою ліпниною, він залишається взірцем храмобудування, традиції якого йдуть із княжих часів. На жаль, у Мгарі не збереглися розписи, виконані українським церковним художником-монументалістом, іконописцем, який тривалий час керував майстернею Києво-Печерської лаври, пирятинцем Іваном Максимовичем.
Упродовж XVII—XVIII століть ченці складали Мгарський літопис, що зберіг цінні відомості про монастирське життя та історичні події. Прославився монастир і чудотворною іконою Пресвятої Богородиці в коштовній срібній ризі з дорогоцінним камінням та мощами святого Афанасія Пателарія, патріарха Константинопольського. Він доживав свого віку (помер у 1654-му) в обителі на березі Сули, в якій оселився дорогою з Москви в Царгород. У Мгарі зберігалися і його особисті речі — антимінс, параман, єпитрахиль. На тому місці, де любив усамітнюватися патріарх Афанасій, у 1785 році збудували дзвіницю — її і видно з київського шляху.
Мгарський монастир став останнім прихистком для ще одного Вселенського патріарха — Серафима, великого патріота України київського митрополита Йосипа Нелюбовича-Тукальського, архієпископів Тобольського — Амвросія Келембета і Полтавського, потім Псковського — Мефодія Піснячевського.
Свого часу монастир відвідали майже всі гетьмани України і класики української літератури, зокрема і Тарас Шевченко. Бували тут Петро I і Олександр Пушкін. Обитель, на яку щедро жертвував принц Гессен-Гамбурзький Людвиг Дант, згадується в літописі Самійла Величка, у творах Тараса Шевченка «Близнюки» і «Музикант», повістях Нечуя-Левицького «Князь Єремія Вишневецький» і Олеся Донченка «Лукія».
Трагічним для обителі став серпень 1919 року, коли більшовики вбили ігумена Амвросія й усіх ченців, дзвони переплавили. У 1930-х роках «войовничі атеїсти» знищили іконостас 1760-х років, яким захоплювався відомий український історик, етнограф, прозаїк Микола Костомаров. Більшовики розмістили тут спочатку табір для ув’язнених дітей «ворогів народу», у 37-му — дисциплінарний батальйон, після Другої світової — військові склади, від 1985 року — піонерський табір.
Нині в монастирі, на жаль, господарює Московський патріарх, де століттями проклинали анафемованого Петром I ктитора обителі Івана Мазепу. І хоча дим неправди про гетьмана, котрий пожертвував на будівництво й оздоблення Свято-Преображенського собору тисячі золотих, розвіявся, ніде немає подячного слова від ченців: ні в молитвах, ні на пам’ятній табличці, котру, якщо по совісті, варто було б давно встановити на вході до обителі чи на її території на честь великого жертводавця і будівничого церков.
Фото автора.
