На Різдво і Новий рік, що не задумається, збувається, — переконані народні майстри, волонтери Жанна Шнуренко, Галина Бідношей, Любов Матюша, Тамара Вірченко. Вони активісти двох громадських організацій — «Волинське братство» і «Соловецьке братство», які починаючи з 2014 року активно підтримують українську армію. У списку переданих на фронт тоді, на початку російсько-української війни, речей — десятки касок, берці, спальники, уніформа і теплі куртки, камери для дронів, ліки, снайперські рукавички, термобілизна і ... більше 20 тисяч власноруч пошитих трусів для бійців та дідухи.

Жанна Шнуренко, заступник голови ГО «Волинське братство» пригадує, що у 2014-2015 роках, коли на передову йшли добровольці просто з Майдану, з офісів і шкільних класів, великою проблемою було забезпечення воїнів одягом, взуттям і білизною.

Тоді й самоорганізувалася волонтерська група «Бойові швачки» (один з керівників і натхненників Олександра Перова), яка почала шити з ситцю й інших натуральних тканин для бійців труси. Спочатку звичайні, трохи згодом — прикрашені веселими аплікаціями і вишитими птахами, квітами, тваринами. Нині вироби «Бойових швачок» — артефакт, трусами з аплікаціями майстринь-волонтерок прикрашають інтер’єри «Піца ветерано», у них фотографуються на згадку як на фронті, так і в тилу.

Жанна Шнуренко зазначає, що «виробництво» білизни для військових майже зупинилося, сучасна українська армія вже вдягнена і нагодована, тож білизну «бойові швачки» тепер шиють на замовлення і як сувенір. Та волонтерську діяльність група не зупиняє — тепер на фронт відправляють смаколики.

— Другий рік разом з волонтерами із правозахисної організації «Соловецьке братство» відправляємо на передову дідухи, — каже Жанна Шнуренко.

— Уперше ці символи Різдва і Нового року, виготовлені нашими майстрами, з’явилися в окопах в тяжкому 2014 році, — додає голова ГО «Соловецьке братство», журналіст, громадський діяч Георгій Лук’янчук. — Пригадую, що тоді під Маріуполь, Широкине, Авдіївку, у Щастя їх разом з гуманітарним вантажем возили члени нашої організації В’ячеслав Тимченко, Юрій Ткач, капелан Дмитро Каран.

Дідухи, для яких збирали збіжжя: жито, пшеницю, овес, польові маки, безсмертники й інші сухоцвіти у Прикарпатті, на Черкащині, Київщині, Полтавщині ставали символами не лише сімейного затишку й роду, якими вони були з незапам’ятних часів, можливо, з трипільських, а й єдності України, наголошує Георгій Лук’янчук.

— Одні люди сіяли зернові й збирали колоски, інші заготовляли трави і квіти, потім усе це добро звозили до столиці, де майстри любовно вив’язували дідухи, які капелани, волонтери розвозили по лінії фронту, передавали снопи у госпіталі і політв’язням московського режиму, — додає активіст. — Тож давній символ українського роду залишається і в новітній час оберегом, символом єдності поколінь і традицій.

Вив’язані напередодні Різдва дідухи освятив капелан Дмитро Каран, а доставили їх на передову разом із різдвяними подарунками для бійців просвітяни під керівництвом головного редактора газети «Слово просвіти» Миколи Цимбалюка.

Фото Георгія ЛУК’ЯНЧУКА.