На знімку: Ганна Мельник і перший дідух, виготовлений її руками ще 18 років тому.
Символи Різдва замовляють здебільшого для храмів. Просять працівники культури для обрядових свят. Нині робить для сільського голови з сусідніх Стодульців. А найпершого дідуха залишила для себе. Каже, уже 18 років живе в її хаті.
— Біля нього молитву читаю, колядки співаю, — розповідає Ганна Мельник. — Як у храм, йду в кімнату, де на столику стоїть солом’яний чоловічок. Скільки разів просили віддати, великі гроші давали, не погодилася. Мені з ним не так самотньо. Він мене захищає, мою хату.
Церкви у селі нема. У Мельниках взагалі життя зупинилося. Пані Ганна залишилася одним-одна на все село.
— Найважче колоски збирати, по полю шпортатися, — каже жінка. — З неба сонце пече, під ногами стерня, на плечах мішок років, у руках ряднина. Не назбираю літом — не буде роботи зимою.
Такий оберіг, як у бабусі Ганни, хоче мати в себе голова сусіднього села Стодульці Любов Голубенко. Влітку 2019-го вона привезла до бабусі гостей — учасників художньої самодіяльності. Звеселили її хату піснями. Подарунки вручили. Так відзначили 90-річний ювілей Ганни Мельник. Тоді ж Любов Голубенко замовила дідуха. Але бабуся не встигла впоратися до нинішнього Різдва.
— Нічого страшного, — каже Любов Романівна. — На Святвечір занесемо сіна в хату, як колись мій тато робив. Заховаємо в ньому гостинці. Дочка приїде з внуками. Бо син далеко. Діти радіють, як ми колись раділи, коли знаходили їх. Ще більше тішаться, коли просимо їх відтворити звуки худоби чи курочки або півня. Мекають-бекають-кукурікають — щебету в хаті, як від весняного птаства. Малі радіють, а я у такі хвилини пригадую себе малою. Любов Голубенко розповідає, що її сусідка перейняла від батьків інший звичай — сіно кладе під скатертину на святковому столі.
— У мене навіть посуд є для різдвяних страв, — продовжує сільський голова. — Один раз на рік дістаю його. Добротний, глиняний. Серед усіх страв найбільше гостям смакують вареники з капустою.
— Якось внук Тарасик вранці після Святвечора сидить, не їсть, — розповідає Любов Голубенко. — Запитую, що таке. Каже, вареників нема. Мама теж варить, але не такі, в бабусі смачніші. Принесла йому мисочку, де на ніч залишали для душ померлих нашої родини.
За словами співрозмовниці, два рази на рік Всевишній відпускає душі померлих на землю. Відбувається це у Святвечір і на Великдень. Прилітають вони до своїх родин.
— Так розповідав мені тато, якого, на жаль, уже нема з нами, — каже Любов Голубенко. — Його слова нагадую дітям і внукам, щоб пам’ятали святі заповіді, щоб шанобливо ставилися не тільки до тих, хто поруч, а й до пам’яті тих, кого уже нема з нами.
Вінницька область.
Фото з архіву автора.
