До війни Сергій КОТОК (на знімку) із села Тинне, що в Сарненському районі на Рівненщині, жив життям звичайного селянина. Господарював, зводив будинок, проводив час з сім’єю, тримав пасіку. Саме останнє заняття визначило його позивний на війні — «Пасічник», під яким чоловік воював в АТО майже рік. Про те, що вирушить на схід, Сергій Боголюбович вирішив швидко та безкомпромісно, тож у жовтні 2014-го приєднався до добровольчого батальйону «Айдар».

На початку воєнних дій добровольці були здебільшого озброєним населенням, серед яких вихідці з Майдану, громадські активісти, вчорашні підприємці, вчителі, медики... Всі вони зробили усвідомлений вибір, коли вирішили піти на війну. Проте саме завдяки цим умотивованим воякам «Айдар» став героїчним підрозділом, якого справді побоювалися вороги.

Із захопленням і повагою про свій батальйон, командирів, побратимів розповідає і Сергій Коток. Він — мудрий і цікавий співрозмовник, від історій якого періодично пробігають мурахи тілом.

Зі Щастям бійцю справді пощастило

— Пригадайте той момент, коли вирішили піти воювати. Що вас спонукало?

— Щовечора дивився в новинах, як гинули молоді хлопці. А я вже все одно в роках. Та й, думаю, піду, побачу, як там, може, допоможу нашій Україні хоч чимось. Дякувати Богу, повернувся живий. Тоді наш командир Віктор Малахов казав: «Ти зробив свій внесок, недарма прийшов сюди». Дуже хороший командир був у нас. Якби не він, то наш підрозділ загинув би. Адже там не конфлікт, а справжня війна.

— Як рідні відреагували на рішення піти на схід воювати?

— Та я втік. Ніхто нічого не знав. Уже коли медкомісію пройшов, хтось дружині сказав. Тоді родина зрозуміла, що піду.

— Перед тим як потрапити в зону АТО, добровольці проходили відповідну підготовку?

— Я вирушив прямо на схід. У військкоматі сказали, що спочатку потрібно їхати в Рівне, потім на два місяці в Яворів на полігон, а це довга історія. Стріляти вмію, їздити теж, тому відразу в зону АТО пішов. Хотів потрапити в Донецький аеропорт, але напередодні виїзду запропонували їхати раніше, разом із хлопцями зі Степаня, тож погодився. Пізніше дізнався, що всі ті, з ким мав служити в аеропорту, загинули. А степанці, дякувати Богу, забрали мене й завезли в місто Щастя Луганської області.

— Яка була ситуація на момент, коли ви опинилися там?

— Потрапив туди 26 жовтня. Тоді Щастя вже було українським, його відбили. До наших обов’язків входило захищати місто, тримати лінію, ловити диверсантів.

«Ми, добровольці, знали, куди йшли»

— Хто надавав добровольцям форму, спорядження?

— Я на базарі купив усе сам: від взуття до шапки. Потім уже дізнався, необхідне можна взяти в місії «Братерство без кордонів». Туди часто звертались хлопці по допомогу. Відтоді з волонтерами в дуже гарних стосунках, досі зустрічаюся з ними.

— То вас волонтери забезпечували? А держава якось допомагала?

— Так, волонтери. Вони нас годували, поїли, постачали речі. А з 2015-го вже Збройні Сили України забезпечували нас харчами.

— Вас добре харчували?

— Чудово. Волонтери домашнє продовольство привозили. Та й ми варили супи, борщі, каші. Коли були в Кримському, охороняли «Бахмутку», там я куховарив. Під час обстрілу ховалися в землянку, проте жодного разу снаряд не поцілив у казан.

— А наші місцеві чимось допомагали?

— Покійний Станіслав Мичка багато нам допоміг. Він — чудова людина. Купив джипа, щоб на схід їздити, уявляєте? З Дубровиці хлопці передали білого «течика» (WV T4), він дуже виручав, рятував нас із таких ситуацій! Люди теж допомагали. Коли приїжджав у відпустку, приносили передачі. Все фасоване в ящиках. Я завантажував у машину, віз, а на КПП, де наші стоять, роздавав усім воякам: домашні продукти, печиво... Вони дуже раділи.

— Чи було щось, чого на передовій не вистачало?

— Не було. Всього вдосталь. Іноді бракувало води. Нам давали такі спеціальні пігулки, на вигляд, як звичайний анальгін. Можна було взяти води з будь-якої калюжі, вкинути одну пігулку й почекати 10 хвилин — і вона ставала питною. Але коли мої друзі попали в оточення, взагалі без води, хліба, то й пігулки, зрозуміло, не рятували.

— А скільки Ви там пробули?

— З жовтня 2014-го до вересня 2015-го. На момент прибуття не мали жодного статусу. Тому в разі поранення чи смерті нічого не виплачували, навіть компенсацій сім’ї. Солдатам ЗСУ платили певні кошти, а ми, добровольці, знали, куди йшли, і точно не за грошима. Проте вже в березні волонтери почали добиватися, щоб нас визнали учасниками бойових дій, а потім вже й нам щось виплачували.

«Коли віриш і просиш — Господь допоможе»

— Розкажіть про населення на лінії розмежування. Як воно реагувало на українських бійців?

— Щойно прийшов, одного разу охороняв пункт, щоб цивільні не проходили. Місцевий чоловік старшого віку йшов назустріч і каже: «Стріляй у мене, стріляй». Я відповів, що не стрілятиму, бо він без зброї. Різне бувало. Був випадок, коли місцеві молоком отруїли наших солдатів, медом. А вже через пару місяців вони казали: «Не покидайте нас, бо нам тут буде погано». Спочатку люди не усвідомлювали, як житимуть. Потім побачили, як їх обстрілюють, гинуть мирні жителі, тоді зрозуміли, хто є хто.

Частенько до нас приходили діти, просили їсти. Вони виглядали справді, як у фільмах про війну: замурзані такі, замучені. Віддавали їм сухі пайки.

— А відчувається на війні страх? Чого там можна боятись?

— Будь-чого. Щойно приїхав, боявся, щоб снайпер не застрелив, а потім якось минуло. Зі мною кулеметником був хлопець, який взагалі смерті не боявся, та й не він один... Я дивився на них і дивувався, що такі можуть бути люди. Не можу навіть пояснити, це треба бачити. Для них це ніби гра, а кулі ж летять, і вони реальні.

— Що допомагало триматись на війні, підбадьорювало?

— Я спасіння просив. Ви навіть не уявляєте, як просив, молився, і Бог ішов назустріч. Я це відчув і пережив. Ми зі степанцями живі залишились. Кримське, Золоте, Щастя — всюди були, а там снайпери дуже вправно працювали, але вижили, дякувати

Богу. Коли віриш, просиш — значить, Господь допоможе.

— Були серед товаришів поранені?

— Так, отримували поранення, контузії. Танк вистрелить недалечко — і вже контузія. Там такий постріл, що голова сама в плечі ховається.

— А в полон потрапляли з ворожого боку?

— Звичайно. В нас полонені жили дуже добре. Ми сепаратистів не били. Вони гарно харчувались, спали в спортзалі на матрацах, у теплі. Інколи просились попрацювати, то чистили картоплю, сніг відкидали. А наші хлопці, які потрапили в полон, після повернення розповідали, як їх били, знущались над ними.

— Серед сепаратистів, яких упіймали, переважали українці?

— Українці, але росіяни теж були. Й усі молоді хлопці такі, по 18-19 років.

«Я казав, що війна закінчиться через три тижні...»

— Зараз війна залишилась там, на сході. Не сниться?

— Нічого не сниться, тільки в голові дуже гуде. Як охороняли «Бахмутку», там за 1800 метрів вже ворожі танки стояли. Бувало, вночі, стоїш на посту, дивишся в нічник, а від заведених танків такий гул, ніби зараз рушать на нас. А коли наші їдуть, метрів за 20, то немов земля двигтить. Досі лягаю спати, а мені чути, як ті мотори гудуть.

— Після повернення додому не тягнуло назад воювати?

— Восени, трохи побувши вдома, їздив ще на три тижні до десантників у Мар’їнку Донецької області. Там їм теж непросто було, кидали туди, де найскладніша ситуація.

— Як думаєте, коли завершиться ця війна?

— Я йшов туди і казав, що війна через три тижні закінчиться, а вже он скільки пройшло часу. Тому зараз важко сказати. Мабуть, багато хто хоче, щоб вона тривала.

— Нині маєте якийсь контакт із захисниками в ООС?

— Маю. Телефоную до тих, хто ще зі мною був. Дехто з них і досі служить. Хтось у Польщі працює чи Києві приженився. Багато повернулись додому, як я. Продовжую займатися пасікою, працюю, а як далі — на те воля Божа.

Сарни
Рівненської області.

Фото Василя СОСЮКА.