На знімку: колектив метеостанції аеропорту Луцьк (1970 рік): в першому ряду (зліва направо) спостерігач Олексій Навроцький; начальник метеоцентру Антоніна Попова; спостерігач Федір Глотов, у другому ряду (зліва направо) спостерігач Галина Халєєва, старший спостерігач Ася Нікіташ.
Фашистів вигнали з Луцька 2 лютого 1944 року, а вже 19 лютого в місті відновили метеостанцію. З перших місяців її функціонування на ній трудилася Ася Нікіташ, яка прибула сюди 1 липня після закінчення гідрометеорологічних курсів у Саратові. Вона — справжня легенда волинських метеорологів і не тільки. Напередодні свят ми зустрілися з цією жінкою.
Попри свої майже 97 Ася Миколаївна має чудову пам’ять. У ній жінка закарбувала найменші і, здавалось б, неістотні деталі з життя щойно визволеного Луцька. Хоча кожному, навіть найменшому штришку нашої історії, нині ціни немає: свідків тих подій майже не залишилося. Місто попри те, що було зруйноване війною, молодій ще тоді дівчині сподобалося. Багато зелені, будинки з металевими або черепичними дахами, привітні люди. Дивувало, що поруч з великою горою битого каміння, де нині Луцький ЦУМ, стояв зовсім неушкоджений двоповерховий будинок, через дорогу ще один. Нині там обласна прокуратура, а в повоєнний час був РАЦС, де в 1947 році дівчина з Росії, тоді ще Ася Лященко, знайшла своє щастя — авіатехніка Якова Нікіташа.
Знайомство юного фахівця з Луцьком розпочалося з курйозу. Коли запитала в перехожого, як знайти метеостанцію, той ані хвилини не сумніваючись, сказав, що на Львівській. Коли водій військової машини, до речі земляк, відвіз дівчину за цією адресою, виявилося, що там не метеостанція, а обласна лікарня (тепер обласний протитуберкульозний диспансер). Настільки невідомим було для тогочасних лучан слово метеостанція, що сплутали його з медичною установою. До речі, місце роботи їй довелося шукати три дні. Спочатку потрапила на військову метеостанцію, що була навпроти теперішнього краєзнавчого музею, а вже згодом — на свою. Розташовувалася вона біля колишнього польського цивільного аеродрому в районі північних секторів стадіону «Авангард» (він і тоді був). Злітна смуга летовища тягнулася аж до залізничної товарної станції Східна. Від цього і назва сусідньої вулиці була на польський манер — Льотнича. Тепер цей мікрорайон повністю забудований, вулиця Льотнича стала проспектом Перемоги, а на місці Східної — залізничний вокзал станції Луцьк.
— Начальницею тоді була Шура Кальманова, а метеорологом — Ганна Ушакова, радисткою — Зоя Шабанова, — пригадує Ася Миколаївна. — Не було телефонів, не було світла. Всі користувалися тільки ліхтариками і рацією. Місто ще бомбардувала гітлерівська авіація. Спочатку в метеостанції було лише троє працівників. А вже 1 липня я прибула, 1 серпня — Галина Огненко, 1 жовтня — Валентина Рогатова. Так ми працювали до грудня 1944 року. Під час війни аеродром розбомбили, залишилися лише груди цегли. Пам’ятаю, як вперше прилетів начальник нашого аеропорту. Літак довго кружляв над летовищем, ніби щось видивляючись. Як з’ясувалося згодом, у той час на летовищі паслися корови, валялися плуги та інше залізяччя. Начальник аеропорту організував швидко все, літав у Київ і Львів. Весь штат аеропорту був укомплектований, радіостанція, метеостанція. І так ми працювали до 1951-го. Того року перевели аеродром у північно-східну частину Луцька (будівля його й досі залишився неподалік річечки Сапалаївка), а на старому організували обласну виставку, побудували павільйони. Головний вхід був там, де нині редакція газети «Вісник». А в 1961 році перевели аеродром (точніше лише його адмінприміщення) на колишню вулицю Льотничу. Нині там торговельно-розважальний центр «Порт-Сіті». А вже в 1984 році аеропорт перенесли за місто в район села Крупа, а метеостанцію — в село Підгайці. Начальником була Шура Кальманова, потім я, потім Антоніна Попова.
Пропрацювала я в метеослужбі 40 років, 8 місяців і 12 днів. 1978-го, коли мене проводжали на пенсію, наш працівник Федір Глотов передав мені від метеостанції великий привіт і побажання дожити до ста років. Як бачите, ще треба потоптати землю, щоб його виконати.
Дочка Асі Миколаївни Тетяна розповідає, що і нині мама залишається активною в житті. Навіть мови не могло бути, щоб не пішла на вибори. А в листопаді, коли Волинський обласний центр з гідрометеорології відзначав 75-річчя, цілий день готувалася до походу в свою організацію, переживала, який вигляд матиме, що скаже. Залишається дуже сильною в руках, нічого не віддасть, якщо сама не захоче. А коли на день народження до неї приходять колишні колеги, її годі переслухати. Так радіє кожній можливості поспілкуватися з людьми.
А насамкінець синоптик-ветеран, якій 22 січня 2020 року виповниться 97, зауважила, що весна тепер приходить у Луцьк раніше, сонячних днів стало більше, як у часи її юності.
Волинська область.
Фото із сімейного архіву Асі Нікіташ.
