Визначний політичний діяч, який під час свого обрання гетьманом Української Держави твердо заявив: «Не для власної користі беру на себе тягар тимчасової влади», реформатор, відкритий до ідей прогресу і демократії, послідовний і безкомпромісний противник більшовизму, урядовець, що мислив Україну українською і за часів правління якого лише за півроку відбулася українізація 5,4 тисячі початкових шкіл і гімназій, відкрито університети в Києві і Кам’янці-Подільському, видано кілька мільйонів підручників, створено Українську академію наук і національну бібліотеку, запрацювали нові театри, зокрема Державний драматичний театр, засновано Державний оркестр, Українську державну капелу, школу кобзарів, капелу бандуристів, — таким перед нами постає гетьман Скоропадський з нової книжки Ольги Михайлової (на знімку)«Павло Скоропадський», що вийшла у видавництві Верховної Ради України (Парламентському видавництві) в серії «Політичні портрети».

Україна розумілась як славетне рідне минуле

— Постать гетьмана Скоропадського, в якому поєдналися риси представника старої аристократії і реформатора, цікава в контексті пошуків відповіді на запитання, чи є в українській політичній культурі елітарна політична традиція, — каже історик і політолог Ольга Михайлова. — Слід зазначити, що Україна ніколи перед Скоропадським не набувала так виразно рис повноцінної модерної держави, як за його гетьманування у 1918 році. Загроза російського більшовизму, яку він усвідомлював в усій її повноті, штовхнула його на шлях політичної боротьби, яка тривала протягом чверті століття. Гетьман зробив відчайдушну спробу протиставити більшовизму політичну альтернативу — власний політичний проект. Цей проект був інтелектуальним, адже до його розробки були причетні провідні українські політичні мислителі, історики, науковці, що робить його актуальним і сьогодні.
Нове прочитання життя і діяльності гетьмана та доби Гетьманату з’являється з початку 1990-х років, після проголошення Україною незалежності. До того, в рамках марксистсько-ленінської історії, Павла Скоропадського трактували як реакціонера, контрреволюціонера, що представляв інтереси великого капіталу і був маріонеткою мілітарно-буржуазних кіл.

Полеміка навколо постаті Скоропадського та місця Української Держави у процесі державотворення активізувалася з огляду на 100-річчя Української революції і Гетьманату та через потребу протистояти інформаційній агресії Росії в умовах війни.

Ольга Михайлова наголошує, що формування історичної пам’яті потребує науково виважених знань. Тож вона прискіпливо до-сліджує родовід Павла Скоропадського і обставини, які сформували гетьмана. У своїх мемуарах він писав: «Україна розумілась як славетне рідне минуле, але геть не пов’язувалась із теперішнім часом... Вся моя родина була глибоко віддана російським царям, але в усьому підкреслювалось якось, що ми не великороси, а малоросіяни, як тоді казали, шляхетського походження. Одним словом, політики не було, але все українське було нам дорогим, і за нього тримались».

Павло Скоропадський походив із славетного роду. На родинному гербі, пожалуваному його батькові Петру Скоропадському після тривалих генеалогічних досліджень, був зображений запорозький козак з мушкетом як нагадування про козацьке коріння і військові традиції роду. Серед його предків були Федір Скоропадський, який відзначився в національно-визвольній війні Богдана Хмельницького і загинув під Жовтими Водами, Іван Скоропадський, обраний гетьманом після Івана Мазепи, Василь Скоропадський, що дослужився до генерального бунчужного, Михайло Скоропадський — генеральний підскарбій, який на своєму посту не лише виконував обов’язки міністра фінансів Гетьманської України, а й вдався до впорядкування всієї фінансової системи.

— Саме він вважається автором публіцистичного твору «Речь «О поправленіи состояния» Малороссіи», в якому автор закликав шляхту «ради любови Батьківщини», ради власної і потомків честі, зібрати усі сили ума, підкріпить їх патріотичним запалом, і подумати «про відновлення давніх... Батьківщини порядків і благосостоянія», — зазначає Ольга Михайлова.

Дід Павла Скоропадського — Іван Михайлович, який народився на Глухівщині, брав активну участь у скасуванні кріпацтва у 1861 році, був головою Прилуцької повітової ради, дбав про народну освіту. У маєтку Тростянець на Полтавщині він заклав відомий на всю Україну дендропарк. Як дід, так і бабуся Єлизавета Тарновська, з роду відомих чернігівських меценатів, справили великий вплив на формування свого онука, майбутнього гетьмана. У великій родині пишалися дітьми Івана Михайловича та Єлизавети Тарновської — Петром та Єлизаветою, відомою за прізвищем чоловіка як Милорадовичка. Вона була активним членом Полтавської громади (за що її називали «гетьманшою»), матеріально підтримувала місцеву гімназію, кілька недільних і щоденних шкіл. У 1873 році Милорадовичка пожертвувала 20 тисяч австрійських крон Львівському товариству імені Тараса Шевченка на видання книжок українською мовою і проведення наукових розвідок з української історії і культури.

— Протягом століть чоловіки роду Скоропадських одружувалися з представницями найвизначніших українських аристократичних і гетьманських родів — таких як Апостоли, Полуботки, Розумовські, Гамалії, Кочубеї, Дуніни-Борковські, Забіли, Закревські, Лизогуби, Милорадовичі, Сулими, — наголошує дослідниця. — Тож дід Павла Скоропадського був носієм елітарних традицій, дотримувався національних звичаїв. Іван Михайлович, виховуючи онука, казав: «Якщо ти хочеш надалі, коли будеш дорослим, бути шанованою людиною, то мусиш робити не те, що тобі підказує живіт, а те, що тобі підказує твій розум».

Ще під час навчання в Пажеському корпусі молодий Павло Скоропадський висловив сподівання стати в майбутньому гетьманом України. Про це писав Дмитро Донцов, посилаючись на товаришів Скоропадського по навчанню. У 1893 році юнак у чині корнета закінчує корпус і вступає на службу до престижного Кавалергардського лейб-гвардійського полку, в якому раніше служив і батько Павла. У службові обов’язки молодого офіцера входила участь у церемоніях прийняття іноземних суверенів, урочистих похоронах чи весіллях царської родини, інших визначних подіях. Однією з таких подій було коронування царя Миколи II і цариці Олександри у травні 1896 року в Москві. На проведення коронації, незважаючи на те, що цар уже був на престолі півтора року, з казни було виділено 100 мільйонів рублів — така була ціна пропаганди і творення московських міфів і символів через помпезність дійства.

— Участь кавалергарда в церемоніях показала дієвість механізмів суспільної мобілізації через спільно здійснені ритуали. Скоропадський, ставши гетьманом, демонстрував розуміння ваги цих механізмів і користувався ними, — зазначає Ольга Михайлова. — У Гетьманаті викристалізувався церемоніал, покликаний піднести престиж гетьманської влади.

Павло Скоропадський, завдяки своїй гарній освіті, аристократичному вихованню, природному розуму та амбітності швидко просувався кар’єрними сходами. У 33 роки він став полковником, одним із наймолодших у царській армії. За шість років, будучи командиром лейб-гвардії кінного полку, отримав генеральський чин. Дисципліна і вишкіл у полку були такі, що деякі з офіцерів брали участь у кінних змаганнях на Олімпіаді у Стокгольмі 1912 року.

У той час Павло Скоропадський входив до складу почету Миколи II. Першу світову війну він зустрів у чині генерал-майора та провів на її фронтах цілих чотири роки. За звитягу, проявлену в боях, Скоропадський був нагороджений орденом Святого Георгія, чим дуже пишався і за урочистих нагод чіпляв нагороду на мундир чи черкеску.

Життя в інтересах держави

Новина про початок Лютневої революції справила на Павла Скоропадського велике враження, як і зречення царем престолу. Воно означало для генерала звільнення від присяги, бо, як він писав, «ніколи би не зрадив» царя.

Від революції Скоропадський чекає перетворень, які вже давно назріли. А в березні 1917 року в листі до дружини пише, що хоче «стати українцем». Ольга Михайлова зазначає, що напередодні 1917-го українцями себе усвідомлювали вузьке коло активістів. Але багатотисячні українські мітинги, які прокотилися Києвом у березні-квітні 1917 року показали, що процес набуття української ідентичності охопив широкі верстви населення.

Саме Скоропадському випала місія українізації 34-го корпусу, який став називатися 1-й Український, а дивізії, що входили до його складу, — 1-ша і 2-га Українські дивізії. У критичний момент наступу більшовиків на Київ у листопаді 1917-го генерал рішуче став на бік українського уряду, вирішив не коритися більшовицькому «главноверху» Криленку, а взяти під оборону столицю.

— Це складне рішення відмовитися від підпорядкування Петрограду означало переорієнтацію на Київ, на український, а не загальноросійський вимір політики, — наголошує Ольга Михайлова. — У політичній свідомості Павла Скоропадського поступово кристалізувалося уявлення, що боротьба проти визначеного ним ворога — більшовизму — матиме більше шансів в опорі на національні українські сили.

— Зважитися стати на чолі української держави — це був виклик, який Скоропадський кинув тому середовищу імперської еліти, серед якого зростав, — продовжує авторка. — Цей виклик оцінив Дмитро Донцов як вияв політичної відваги, бо, «стаючи гетьманом самостійної України, він зраджував у собі всю ту російсько-монархічну касту, до якої належав».

Гетьманську булаву Павлові Скоропадському вручили на з’їзді хліборобських організацій України, на який прибули 6432 уповноважені представники восьми українських губерній: Київської, Полтавської, Чернігівської, Подільської, Волинської, Херсонської, Катеринославської і Харківської.

Гетьман у той час писав: «Великороси кажуть: «Ніякої України не буде», а я кажу: «Хоч би там що, а Україна в тій чи іншій формі буде. Не змусиш річку йти на-
вспак, так само із народом: його не змусиш відмовитися від своїх ідеалів».

Кадри, мова, культура, освіта, церква

Першим публічним документом нової гетьманської влади стало звернення до населення — «Грамота до всього українського народу», в якій виголошувалася ідея впорядкованої сильної Української Держави, а найголовнішими потребами українців називалися спокій, закон і можливість творчої праці. Деякі науковці називають цей документ «Гетьманською конституцією», адже ним проголошувалася недоторканність особи і непорушність оселі, утверджувалася свобода вибору проживання, включно із правом виїзду за кордон, громадянам і козакам надавалися основні політичні права, до яких належали свобода мирних зібрань і гуртування у спілки, а також свобода слова. Декларувалася рівність усіх перед законом.

— Ці права видаються нині очевидними, — каже дослідниця, — але виголошення їх у 1918 році було значним досягненням у практиці державного будівництва.

Від самого початку Скоропадський виставив високу планку кадрової політики, в центрі якої був принцип ділової відповідності.

— Він шукав кадри, які задовольняли вимоги професійності, освіченості, управлінського досвіду та лояльності до нової влади, — зазначає Ольга Михайлова. — Партійні переконання мали другорядне значення.

Серед перших кроків нового уряду були заходи з удосконалення державної служби. Уже в травні 1918 року було оптимізовано урядовий апарат, службовців зобов’язали приймати присягу, при цьому давалася обітниця служити Українській Державі.

У своїх промовах гетьман постійно наголошував, що своїм завданням він бачить побудову незалежної, сильної України, і шлях до цього вбачав у тому, «щоб підняти рідну національну школу якнайвище» — «тільки освіта допоможе народові використати ті багатства, які сховані в нас самих, так і всій Українській Державі, і що тільки вона допоможе народу вийти на кращий, спокійний і рівний шлях життя».

Важливого значення Скоропадський надавав мові. До 1917-го українською він не володів, хоча добре її розумів. Опанувати мову допомогло рішення «стати українцем» і заняття з підручником. Сучасники пригадували, що гетьман «весь час говорив доброю українською, у доброму «полтавському діалекті», зовсім несогірше від тогочасного пересічного інтелігента». Перед усіма держслужбовцями Скоропадський поставив чітку вимогу: протягом трьох місяців оволодіти українською і перейти на неї в урядовій роботі. Запеклий опонент Гетьманату Володимир Винниченко писав, що «це заявлялося з такою пресерйозною міною, що бідні руські чиновнички... поперелякувались і кинулись учити українську мову. Книгарні, українські і неукраїнські, найкраще торгували українськими словниками та граматиками».

Визначальним напрямом гетьманського уряду стала українізація освіти. Гетьман невідкладно ухвалив закон «Про обов’язкове вивчення української мови і літератури, а також історії і географії України у всіх середніх школах». Ольга Михайлова наголошує, що це були не просто декларації — держава взялася за перепідготовку кадрів та випуск підручників, складання іспиту з українознавства стало обов’язковою вимогою для кожного вчителя.

У війську українізація здійснювалася через запровадження традиційних козацьких рангів.

Улітку 1918 року при Міносвіти було засновано Головне управління мистецтв та національної культури. Фінансову підтримку отримали Український національний театр на чолі з Панасом Саксаганським, Молодий театр Леся Курбаса, нові Державні драматичні школи в Києві та Одесі, Національна опера, яка розпочала свій перший сезон восени 1918-го. Виділялися стипендії і пенсії діячам української культури та їхнім родинам. Опікування сферою культури передбачало багато проектів, які не вдалося довести до завершення, — таких як видання багатотомника української літератури, зведення пам’ятника Шевченку в Києві, розкопки Зарубського монастиря біля Трахтемирова.

Щодо церкви, то гетьман дійшов висновку: в незалежній державі має бути своя церква, автокефалія — національна необхідність.

Розвиток освіти і культури відбувався завдяки фінансово-економічному пожвавленню в країні, було виплачено борги, накопичені Центральною Радою, проведено «антиросійську валютну реформу» — з українського ринку виведено російський рубль, його замінено українською валютою, що друкувалася в Німеччині. За Гетьманату було фактично з нуля налагоджено роботу Державного банку України та Державного земельного банку. Скоропадський наполягав на необхідності розвитку видобувної, переробної, хімічної, текстильної промисловості. Його плани з індустріалізації були здійснені пізніше радянською владою, зокрема так званий план ГОЭРЛО.

Його розробив гетьманський уряд, що ухвалив рішення про шлюзування Дніпровських порогів і призначив на підготовчі роботи 8,5 мільйона карбованців. У планах Скоропадського було й будівництво окружної київської залізниці та трьох гілок метрополітену, який би з’єднав центр столиці із передмістям.

— Як бачимо, гетьман доклався до формування Української Держави на тих засадах, багато з яких залишаються вартісними й сьогодні, — наголошує Ольга Михайлова.

Фото надано автором.