Українська марка із зображенням Анни Ярославни.
 


Пам’ятник Анні Ярославні в Санлісі, зведений у 2005 році.

До 85-річчя заповідника «Софія Київська»

Продовження. Початок у № 22 та № 27 за 2020 рік.

У 1048 році (за іншими даними у 1044-му) до Києва прибуло французьке посольство просити руки князівни Анни для короля Генріха I, який нещодавно овдовів і не мав спадкоємців. З розповідей послів і мандрівників, що вже бували в місті, про яке церковний діяч і автор знаменитої «Хроніки» (1012—1018) із Саксонії Титмар Мерзебурзький писав, що у ньому понад 400 церков і 8 торгів, король знав про красу, розум і освіченість онуки Володимира Великого. Анна не тільки вміла читати і писати, вивчала історію, а й знала Святе письмо, іноземні мови: шведську (від матері), латину, грецьку, французьку. Як свідчать документи, князівна володіла гарним письмом, імовірно, вона переписувала книги.

Відомий український історик Микола Котляр припускає, що Генріх I, змушений постійно воювати з сепаратизмом своїх баронів і графів, крім дружини, шукав у Києві, який в XI столітті був найрозвиненішим містом Європи, а Давньоруська держава — наймогутнішою на теренах Східної Європи, могутніх і впливових союзників.

Після сватання до Франції Анна з почтом вирушила, помолившись у Святій Софії. В її багатому посагу була і дорогоцінна книга — давньоруське Євангеліє, написане кирилицею. На цій священній книзі Анна Київська та Генріх I складали обітницю під час вінчання і коронування Анни в місті Реймс. Згодом Євангеліє передали до Реймського собору і назвали Реймським. Саме на ньому складали присягу під час коронації майже всі королі Франції, останній серед них — Людовик XVI, тобто аж до Великої Французької революції 1793 року. Після цього книгу перенесли до муніципальної бібліотеки міста Реймса, де вона зберігається й нині.

Існують історичні свідчення, що Анна Ярославна, яку вважають однією з найвидатніших жінок середньовіччя, впливала на внутрішню і зовнішню політику королівства, вела переписку з Папою Римським Миколаєм II (Nicolaus Secundus), опікувалася церковними справами. Вона виховувала трьох синів — Філіпа, Роберта та Гуго, який став засновником династії графів Вермандуа і одним із керівників Першого Хрестового походу.

Відомий лист Папи Римського (1059), в якому він, звертаючись до Анни, наголошує на її благочесті і щедрості стосовно Церкви — королева виділяла пожертви на храми та заснувала абатство святого Венсана у Санлісі, яке збереглося до сьогодні і стало приватним католицьким коледжем.

Після смерті Генріха I у 1060 році Ярославна стала опікункою малолітнього сина, семирічного короля Філіпа I. Із Санліса, столиці і резиденції французьких монархів, вона управляла державою, разом із Філіпом I підписувала грамоти й універсали, що збереглися й донині. На жалуваній грамоті Суассонському абатству є її власноручний підпис «Анна Ръина», тобто «Анна королева». На інших актах пізнішого часу замість «Анна королева» зустрічається підпис «Анна мати короля Філіпа». За твердженням дослідників її підпис є найстарішим наявним зразком староукраїнського письма. Востаннє Анна Ярославна завізувала документ, датований 1075 роком. Про останні роки її життя мало відомо — дехто з істориків вважає, що вона повернулася в Київ, куди намагалася добратися донька Анни і Генріха I Едігна. За однією з версій, дев’ятнадцятирічна дівчина втекла з королівського дому, не погоджуючись на шлюб з нелюбом. Від матері вона чула про місто над синім Дніпром, тож вирішила розшукати у ньому родичів. Дорогою дівчина побачила пророчий сон, який примусив її зупинитися в селищі Пух у Баварії, за 30 кілометрів від сучасного Мюнхена, оселитися в дуплі старої липи і стати черницею. Едігна отримала дар цілительства, навчала дітей грамоти, опікувалася немічними. Слава про неї поширилася всією Баварією. Про своє високе походження королівна нікому не розповідала, правда відкрилася лише після її смерті. Селяни поряд із деревом, де 30 років вона жила, збудували церкву, в якій потім її й поховали. У 1600 році римо-католицька церква канонізувала онуку Ярослава Мудрого. Цьогоріч у Баварії відбувся 60-й Фестиваль Блаженної Едігни за участі представників Генерального консульства України у Мюнхені.

Упродовж тисячі років французи зберігали пам’ять і про Анну Київську, свою королеву, прабабцю майже 30 королів, — на її честь у Санлісі століттями влаштовували щорічні обіди для вдів. Найімовірніше, свій земний шлях вона завершила поблизу міста Етамп у Франції, де наприкінці XVII століття вчений абат Менетріє в церкві Вільєрського абатства виявив надгробок з надписом: «Тут лежить пані Анна, вдова короля Генріха».

У 2013 році українська єпархія святого Володимира в Парижі придбала на пожертви українців з різних країн церкву XVIII століття в Санлісі, неподалік абатства святого Венсана, що перебувала у приватній власності. Нині це храм УГКЦ страстотерпців Бориса і Гліба (це перші канонізовані у 1072 році українською церквою святі — брати Борис і Гліб, молодші сини Володимира Великого і, як вважають історики, Анни Порфірородної, що були Анні Ярославні рідними дядьками), при якому діє культурний центр Анни Ярославни. Його мета — представляти українську культуру та поглиблювати україно-європейський діалог. І діяльність центру, і встановлення у 2005 році нового пам’ятника нашій знаменитій землячці (перший зведено на вході в абатство після Французької революції), і присвоєння імені Анни Київської школі в Санлісі у 2010-му допомагають відділити давню українську історію від російської. Якщо раніше французи називали Анну Руською, то тепер — Київською, тобто свідомо ставлять різні акценти щодо її походження.

Під час свого візиту до Франції у 2017 році президент РФ Путін заявив, що «освічена французька публіка знає про російську Анну — королеву Франції. Молодша дочка нашого великого князя Ярослава Мудрого була дружиною Генріха I і зробила істотний внесок в розвиток Франції, будучи однією із засновниць щонайменше двох європейських династій — Бурбонів і Валуа,— одна з яких досі править в Іспанії».

Як бачимо, Росія в боротьбі за київську спадщину століттями вміло маніпулює фактами. В історії із «привласненням» Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Анни та власне всієї Руси-України свою роль відіграє підміна понять, співзвучність слів «руський» і «російський». Опонуючи «викрадачам» чужих надбань, Михайло Грушевський писав: «Володимиро-московська держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської. Вона виросла з власного кореня, і відношення до неї Київської можна б скоріше прирівняти до відносин Римської держави та її галльських провінцій». У своїй фундаментальній десятитомній праці «Історія України-Руси» науковець вивів корені української державності, джерелом якої є народ і нація. Про те, хто є спадкоємцем Київської Русі — Україна чи Росія, чи не найкраще свідчить тяглість традицій, мова (у княжі часи в Києві побутувала староукраїнська!), символіка. Гербом Володимира Великого був тризуб, його карбували на монетах і печатках, перснях-печатках, плінфі й цеглі, кахлях, посуді, що дійшли до нашого часу. А ще носили цей знак на зброї. Біля села Шестовиця Чернігівської області було знайдено наконечник піхов меча X століття у вигляді тризуба. Цей геральдичний знак, який використовували і нащадки Володимира — князі Київської Русі, став на початку минулого століття гербом УНР, а тепер і незалежної України. Тож чому тризуб — державний символ нашого народу — є для нас предметом гордості і шанування, а в росіян викликає ненависть і відразу? Відповідь на поверхні: генетична пам’ять українців підказує, що це наш символ, для викрадачів нашої історії він чужий і незрозумілий.

З княжої доби — й українська грошова одиниця — гривня, з Гетьманщини — універсали УНР. Михайло Грушевський чітко визначав тяглість історичного розвитку і писав: «Завдяки історичній пам’яті людина стає особистістю, народ — нацією, країна — державою». Додамо від себе: а Україна — Україною, а не Росією.

Що ж до Анни «російської», то слід нагадати, що київська князівна стала королевою Франції щонайменше за сто років, а за останніми даними — майже за 200, до того, як серед боліт і дрімучих непрохідних лісів виникає сучасна столиця РФ. Найкраще цю історію ілюструє анекдот: «Приходить Анна Київська до московського царя. А царя немає. І Москви ще немає».

Нащадки сестри Анни — Анастасії також сиділи на королівському престолі в Угорщині. Син Анастасії, з іменем якої пов’язують заснування монастирів у Вишеграді і Пормові, та Андрія I Соломон перший правив Угорщиною з 1063-го по 1074 рік. Майже через століття трон у 1162-му посів Стефан III, батьками якого були король Геза II та Єфросинія, донька Мстислава I Київського. З 1172-го по 1196-й скіпетр короля тримав їхній другий син — Бела III.

Фото надано Надією НІКІТЕНКО.

ДАЛІ БУДЕ.