Олександр Вівчарик на Майдані.
У кожного учасника подій на Майдані свої спогади і пам’ять про людей, з якими довелося там зустрітися. Можливо, були ті зустрічі короткими, навіть миттєвими, однак закарбувалися на все життя. Ветеран-журналіст з міста Сміла, що на Черкащині, Олександр Вівчарик, поділився своїми споминами про те, що довелося побачити і пережити у Києві наприкінці 2013-го на початку 2014 рр.
Протестнабирав сили
...Ми сиділи в середині грудня 2013-го, ввечері, біля вогнища на Майдані в Києві. Ми приїхали з різних куточків України. Дехто, стомлений, схилившись, дрімав, дехто — зігрівався чаєм, а хтось, як я, просто підсів до гурту, щоби поспілкуватися.
— Я переконаний, що наш Майдан — унікальне явище в світі. Ми, українці, не боремося проти когось чи за щось корисливе. Ми боремося за Україну! — говорив до мене із запалом юнак з характерною поліською говіркою, дізнавшись, що я журналіст. — Ви, приміром, приїхали з Черкащини, я — з Овруча. Он сидить мій побратим, він з Каховки. Чому ми всі тут? Чого хочемо? Думаю, одного: щоби нас не тримали за бидло. Ми — люди! Тому й зібралися тут, щоби відстояти свою гідність і Україну. Адже влада продає її оптом і вроздріб...
— Сергію, на варту! — гукнув раптом якийсь міцний парубійко. Мій співрозмовник зірвався і побіг. А я ще довго сидів, дивився на вогонь і міркував над словами молодого поліщука. Справді, де ще у світі сотні тисяч людей двічі за десять років виходили на головну площу своєї столиці, щоби продемонструвати владі, що вони не раби, і їх не можна ламати через коліно?!
Я згадував попередні дні: на Майдані — буденна суворість. Ейфорія вихлюпується, коли приходять сотні тисяч, коли звучить музика, виступи промовців. Для тих, хто там постійно, — це важка щоденна праця.
Тодішні грудневі настрої мене надихали. Майдан набирав сили. Він нуртував, розтікався по Києву ручаями колон і груп мітингувальників, майорів кольорами Національного прапора, співав, облаштовувався, вірив, вимагав і сподівався. Він — різнокольоровий, розбурханий, рухливий — немов промовляв до всіх словами Василя Симоненка: «Народ мій є! В його гарячих жилах Козацька кров пульсує і гуде!».
Пригадався романтичний, іронічний і дещо наївний Помаранчевий Майдан. Та нинішній, 2013-го, суворий і організований. 2004 року молилися на двох лідерів і вірили у швидкі зміни на краще. 2013 року стояли за Україну і майбутнє навіть не своє, а своїх дітей. Тут не сповідували ідею «Мойсея», а добре знали: краще швидко не стане, попереду важка, напружена боротьба мільйонів, яка вимагає організованості, самовідданості і навіть жертв.
Тому так багато людей не сприйняли закликів Олега Скрипки, який виступив на Майдані. «Чому»? — запитав міцного, втомленого чолов’ягу поруч себе.
— Ви чули, що він казав, — обурено відповів той. — Мовляв, ніяка мета не варта найменшої жертви. Аякже, заможний, успішний і вже нічого не треба. Як хочете, то мітингуйте, але нічого й нікого не чіпайте. Немов до дурників промовляв. В усьому світі люди боролися за краще майбутнє, і де було без жертв? А що б на такі його заяви сказали юнаки, котрі жертвували життям заради України під Крутами, вояки УПА — молоді хлопці і дівчата, які йшли на смерть з вигуками «Слава Україні!»? Тут зараз кується нація! Звісно, ніхто не хоче жертв, та хіба бандити при владі здадуться просто так? За свободу треба боротися. Може бути все. Я готовий, — додав він твердо і спокійно. І я йому повірив. Воістину, як сказав публіцист Олег Баган, не можна проповідувати як суспільний заповіт комфортність, тиху сімейність, ліберальну безпринципність і всетолерантність, тобто творити навколо себе болото. Особливо, коли революція...
Так я, захоплений, міркував собі, ще сподіваючись на розважливість влади. Події початку 2014-го кривавим розчерком перекреслили ті сподівання.
Здавалось, ще мить і задихнуся
...Минуло лише декілька днів, як приїхав додому. 22 січня увімкнув вранці новини. На душі було тривожно і важко. Напередодні з лікарні викрали активіста Майдану Ігоря Луценка і науковця Юрія Вербицького. Повідомлялося про загибель українця з вірменським корінням Сергія Нігояна. Я знову поїхав до Києва.
У потягу люди, здебільшого, мовчали. Київ теж зустрів напружено і похмуро. Вже не видно було усміхнених облич ні в метро, ні на вулицях. Узагалі, людей поменшало. Однак, вразило, що всі розважальні заклади працювали...
На Майдані побільшало людей з закритими обличчями. Ще зовсім недавно їх майже не було. А зараз більшість мала з собою як не ломаку, то залізного прута. Тут же біля наметів майданівці розпилювали, кололи дошки, з яких тесали дрючки. Струнка дівчина пробігла з бутлем речовини, схожої на солярку.
У КМДА вже ніхто ґречно не відчиняв двері. Всередині на сходах хвилею лежав колючий дріт. На першому поверсі вишикувалися в чергу кияни, які принесли мітингувальникам теплий одяг. Повітря здавалося наелектризованим. Я поклав свої гроші до скляного куба, що був знову наповнений купюрами, і пішов зареєструватися у прес-центр до Будинку профспілок. Та зареєструватися, на відміну від попередніх разів, не було в кого.
Сфотографував бійця, який відпочивав на ящику з протигазами, узяв одного собі і подався на Грушевського. У небі пропливали сірі хмари, сонце виблискувало якось зловісно, ніби пророкуючи лихо. За останньою барикадою, біля якої чатували сотні мітингувальників, починався фронт. У центрі європейської столиці! Зовсім недалеко гриміли вибухи і постріли. Було лячно, але мусив іти.
Я просувався до передової. Навколо бігли люди із шинами в руках. Гуму до Європейської площі підвозили машинами. Хтось віддавав накази, медики відводили постраждалих. Між бійцями, як янголи-охоронці, пересувалися дівчата. Вони розносили закіптюженим майданівцям їжу і чай. Їх благали піти геть, бо небезпечно, але вони не слухалися. У повітрі пахло горілою гумою і ще чимось їдким. На кордоні між беркутівцями і повсталими щораз вище здіймалася стіна вогню. Чорний ядучий дим піднявся до неба. «Будуть беркутівці прокопчені», — зло пожартував хлопець у мотоциклетному шоломі. З-за вогню вилетіло декілька гранат і з неймовірним гуркотом розірвалися поруч із нами. Декілька хвилин я нічого не чув. Слух повернувся з криком жінки.
— Що ж це робиться?! — лементувала вона. — Брат іде на брата, українець на українця!...
Медики бинтували пораненого.
Перебинтованого повели з поля бою, а я перемістився ближче до когорти журналістів, що стояла просто навпроти лави беркутівців, яких ще не затягло димом. Шини розгоралися дедалі сильніше, ставало спекотно, обличчя спецпризначенців напружилися. З-за їхніх спин по атакуючих стріляли снайпери. Я фотографував усе. Несподівано відчув сильний удар по сумці, котру тримав у лівій руці. Здалося, що хтось ударив по ній палицею. Але поруч нікого не було. На землі лежала гумова куля. Все стало зрозумілим. Але ж на мені жилет з написом «Преса»! Проте дякую, що хоч цілилися не в голову. Я підняв трофей і почав його розглядати. Знову вибухнула граната. Не так сильно, але чомусь було багато газу. Навколо почали кашляти. Хмара накрила й мене. Відчув, що не маю чим дихати. Дуже запекло в очах, обличчя заливали сльози. Не знав куди йти. Від розпачу згадав, що маю ж протигаз... Здавалося, ще трохи і задихнуся. Раптом мене підхопили дужі руки, в рота полився лимонний сік. Стало легше. Підтягли ще кудись. «Откройте глаза», — наказав невідомий. Я старанно намагався розплющити очі.
У них чимось побризкали. Хвилин за десять попустило.
«Это не игрушки, это — война»!
Хто мене вів, не знаю, а лікарем виявився мій тезка Олександр з Дніпропетровська. — Я понимаю, вы журналист, — сказав він, — но поймите, это не игрушки, это — война. И нам отступать некуда. Или сейчас, или никогда.
Не отвлекайте ребят, они настоящие герои. Вы не представляете, сколько ранений и отравлений. А они не сдаются. Я почти не сплю, некогда. Еле на ногах стою. Как они выдерживают, не знаю. Нужны свежие силы, а мужики спят. Сколько у нас казаков, и где они? Больше ротозеев с фотоаппаратами...
Я подякував і пішов присоромлений. Вечоріло. Над Майданом Незалежності і нашої гідності здіймався чорний дим. «Наче Батий повертається», — зітхнула біля мене старенька, обгорнута Державним прапором.
Після передишки у прес-центрі, знову вийшов на Майдан. Навколо кипіла робота. Люди довбали бруківку і підносили її до барикад, згрібали сніг у мішки і зміцнювали ними оборону. На цих роботах були задіяні навіть дівчата, жінки і літні чоловіки. Хлопці розбирали рекламні щити, тягли бетонні блоки, усе, що траплялося до рук і будували нові укріплення на Грушевського. Узявся до згрібання снігу і я. Люди працювали швидко і переважно мовчки.
Лише інколи хтось вимовляв: «фашисти», «бандити», як це можна йти проти народу?», «не здамося банді».
Цього разу ночував у КМДА. Усе тіло боліло, а між тим, вартові, подрімавши кілька годин, ішли на барикади. На їхнє місце лягали ті, що повернулися з них. Вранці дізнався про нові атаки беркутівців і нових постраждалих.
Подався до прес-центру, повз мене пронесли розпухлого, побитого чоловіка. Не витримав, знову пішов на Грушевського. Бої тривали. Цього разу я був обережніший. Одягнув маску, від газу тікав, враховував напрямок вітру.
Спецпризначенці знову стріляли і кидали гранати, протестувальники відповідали камінням, коктейлем Молотова. Стріляли також з великої змайстрованої щойно рогатки і феєрверками. Беркут намагався загасити шини водою, бійці опору підпалювали нові. Під час передишок співали Гімн України. Тоді ж я побачив давнього знайомого. Того, що розсердився на Олега Скрипку. Він був у касці і давав якісь розпорядження. А тоді першим пішов в атаку. Отже, слова дотримався.
Я їхав додому засмучений і натхненний водночас. Вірив у перемогу Майдану. Та не знав, не міг знати, яку дорогу ціну заплатить за неї Небесна Сотня... Не знаю, хто написав ось ці пронизливі рядки про загиблих на Майдані, та вони повсякчас звучать мені, коли згадую ті трагічні дні, зосереджені, спокійні обличчя героїв у блискавицях-спалахах вогню:
«Й заплакав Бог,
побачивши загін —
Спереду — сотник,
молодий, вродливий
І юний хлопчик
в касці голубій,
І літній вчитель —
сивий, сивий.
І рани їхні вже не їм
болять...
Жовто-блакитний
стяг покрив їм тіло...
Як крила ангела,
злітаючи назад,
Небесна Сотня
в вирій полетіла...»
Записала Лідія ЛІСОВА.
Фото надані Олександром ВІВЧАРИКОМ.
