Осінь 2013-го — зима 2014 року — переломний момент в історії нашої країни. Тоді на вагах долі держави лежали свобода й незалежність, а з другого боку — рабство й колоніальна сірість. На цю, другу, шальку, аби переважити, тиснули мафіозні кримінальні клани, силовики, підпорядковані тодішньому Президенту Януковичу, п’ята колона. Супроти них — народ, ті, кому небайдуже, як називається їхня країна й вулиця, на якій вони живуть, які прапори майорітимуть на площах, якою мовою розмовлятимуть їхні діти.
21 листопада 2013-го ті, кому небайдуже, вийшли на Майдан, щоб заявити про своє право жити в незалежній, вільній, європейській державі. Вийшли, незважаючи на осінній холод, на переслідування, побиття, розстріли.
Наш Євромайдан був різний — упертий і грізний, дружний, організований, мудрий, із почуттям гумору. Анекдоти, афоризми, приказки і прислів’я, які народилися під час протестів, могли б скласти, якби їх упорядкувати, добрий том чи й не один. Тут вам і «Вибачте за незручності, ремонтуємо країну», і слогани «Свято наближається» під портретами заґратованих у тюремній камері Януковича та Азірова (таке прізвисько приліпили «вдячні» українці Прем’єр-міністру), «Владо, я не раб твоєї диктатури», «Диктатуро вмри, Україно живи», «Україна на Майдан, Бандюкович — чемодан», і те, що зазвучало заповітом: «Брат за брата, свій за свого» та «Рабів до раю не пускають».
Ці слова, повторені багатократно під час віч і нічних чергувань на барикадах, зі сцени Майдану мобілізували і надихали людей. Вони стали таким само гаслом для протестувальників, як девіз холодноярівців, написаний на початку минулого століття на їхньому прапорі, — «Воля або смерть».
Серед тих, хто чувся вільною і гідною людиною, був і історик, журналіст, мандрівник, випускник Київського національного економічного університету та Київського національного університету імені Тараса Шевченка Антон Цедік (на знімку).
Коли почалася Революція Гідності, полтавчанин узяв відпустку на роботі і пішов на Майдан. Як і всі протестувальники, чергував на барикадах і в Жовтневому палаці, де був один із штабів спротиву режиму Януковича, стримував наступи беркутівців.
За якийсь час революція охопила всі обласні центри України, тож Антон Цедік, родом із Полтави, будував барикади і біля Полтавської облради. 18 лютого був на київському Майдані, де разом із друзями всю ніч відбивав атаки спецпризначенців. Бої 18, 19 і 20 лютого 2014 року, в яких загинули понад сотня демонстрантів, — не кіношні, а справжні, з пострілами і гранатами, смертями і каліцтвами поранених, викували з юнака воїна.
Коли ми сьогодні, через шість років після кривавих подій у центрі європейської столиці, переглядаємо відео і фото, на яких смертельне напруження, вогонь, кров, тіла загиблих, душа зіщулюється і завмирає від страху. Чи було страшно тим хлопцям, котрі йшли, прикрившись дерев’яними щитами, під кулі? Певно, що так. Та вони перемагали той страх, підносилися над ним, вивищувалися, як святі, до самого неба.
Антон розповідав рідним, що в ніч з 18 на 19 лютого йому з друзями дісталася найвища ділянка оборони Майдану, відтинок біля стели Незалежності. Згори, з «Глобуса», чорношоломники закидали протестувальників гранатами та пляшками із займистою сумішшю, а потім, в мороз, поливали їх водою. Коли на Антонові загорялися штани, він біг до брандспойта їх тушити, і знову повертався у стрій. Поруч горіли намети, палали барикади, але ніхто не відступив. Обороняв він Майдан і 19 лютого, а вранці 20, коли нелюдська втома косила захисників Майдану, із сотнею «Святослав», до якої належав, пішов в атаку.
Безстрашність майданівців возвеличила українську націю. Про Революцію Гідності та її учасників уже написано сотні книжок. Презентація однієї з них — «Антон «Еней» Цедік — правдива Душа в пошуках істини» — відбулася напередодні роковин масових розстрілів на Майдані в Національному меморіальному комплексі Героїв Небесної Сотні — музеї Революції Гідності.
До видання ввійшли спогади про Антона його батьків і шкільних та університетських друзів, учителів, бойових побратимів. Вони пригадують, що у травні 2014 року Антон Цедік пішов на Донбас захищати Україну. Його, як і багатьох добровольців, зарахували до складу спеціального батальйону міліції «Дніпро-1» Головного управління МВС України у Дніпропетровській області. У батальйоні майже не було зброї, воїни займалися лише фізичною підготовкою, тож Антон у червні вступив до 2-го резервного батальйону спецпризначення «Донбас» Північного оперативно-територіального об’єднання Національної гвардії, де служив стрільцем-санітаром.
З липня «Еней», такий позивний узяв собі Антон Цедік, уже був у зоні бойових дій і визволяв від російських окупантів Артемівськ (нині Бахмут), Лисичанськ, Попасну. З серпня брав участь у боях за Іловайськ.
Тепер уже чорного 29 серпня 2014 року під час виходу з «Іловайського котла» КрАЗ, в якому Антон Цедік рухався «зеленим коридором» із Многопілля в напрямку села Червоносільське, потрапив у засідку регулярної армії РФ, яка перетнула український кордон, і був обстріляний. Антон, як пригадував боєць «Тар», загинув від кульових поранень разом зі своїми побратимами Леонідом Петихачним («Бронею») та Андрієм Ваховським («Браво»).
Мама Героя Ольга Цедік пригадує, що 28 серпня востаннє розмовляла із сином по телефону. «Це було о пів на десяту. Він зателефонував сам, сказав, що мають оголосити «тишу» і зв’язку деякий час не буде, щоб я не хвилювалася й не телефонувала йому доти, допоки він сам не вийде на зв’язок». Напередодні він з’явився у сюжеті на одному з центральних телеканалів, де вітав українців з Днем Незалежності, а 29 серпня він перейшов у Небесний Легіон. Герою було лише 27 років.
Пізніше санітарна рота з Полтави знайшла обгоріле від вибухів тіло бійця. Поховали його на Алеї Героїв міського кладовища Полтави.
І хоча Антона Цедіка немає поміж нас, з нами залишається його душа, наголошували під час презентації упорядники видання та друзі воїна. Кажуть, що їм у спадок залишив моральні орієнтири: завжди бути на боці правди і добра. А ще — приклад воїна, для якого Україна — понад усе.
Світлана ЧОРНА, учасниця Революції Гідності.
