Те, що відбувається в нашій державі впродовж уже майже третини століття, серйозно непокоїть, без перебільшення, переважну частину її громадян. І ця занепокоєність зростає з кожним днем. Ми є свідками невизначеності і відсутності послідовності в державотворенні, чуємо багато розмов і обіцянок про покращення життя українців уже найближчим часом, а практичні справи ледь рухаються, тому що на їх вирішення за балачками у влади не вистачає ні політичної волі, ні сил, ні вміння.
Від початку новітньої незалежності кожна влада повторює помилки попередніх, унаслідок чого Україна, відповідно до оціночних досліджень різних міжнародних центрів, посідає далеко не належне їй місце в різних галузях сучасного світового соціально-економічного і науково-технічного розвитку, маючи за своїх «сусідів» найменш розвинені африканські і латиноамериканські країни.
Світ змінюється на очах, а Україна все ще перебуває у пострадянському просторі, тому й не встигає своєчасно реагувати на виклики і загрози, які надзвичайно швидко з’являються у сьогоднішньому глобалізованому і взаємозалежному світі. Нинішня ситуація нагадує період боротьби з аварією на ЧАЕС, недопущення окупації Криму та ОРДЛО. Дуже повільно державні, приватні структури налагоджують випуск достатньої кількості захисних медичних масок. Проблемними є кадрові рішення, свідчення чого — не-призначення/призначення галузевих міністрів упродовж одного дня.
На арені політичного життя дедалі частіше почали з’являтися обличчя тих зарозумілих і самовпевнених політиків, які продемонстрували останніми п’ятьма роками свою неспроможність керувати державою і розв’язувати ті проблеми, які стояли перед нею, обіцяючи побудувати мости там, де й річок немає. Другий і п’ятий президенти, колишня Перша заступниця Голови Верховної Ради України, виконувачка обов’язків міністра охорони здоров’я, колишній заступник глави адміністрації, низка народних депутатів сьогодні вчать нас, як треба розбудовувати країну, дають різноманітні поради. Своєю діяльністю вони лише посилюють песимістичні настрої в суспільстві, яке дедалі частіше запитує: «А де ж ви були раніше?».
Понад те, така їхня діяльність завдає великої шкоди іміджу України і в регіональному, і в міжнародному вимірах. Звичайно, є на Олімпі владних структур розсудливі і по-справжньому патріотично налаштовані політики, які конкретними справами доводять своє щире вболівання не лише за сучасну, а й за майбутню долю рідної держави, але не вони, на жаль, грають провідні ролі на політичній сцені.
Останніми роками ми спостерігаємо одну й ту само дивну тенденцію: ті, хто опинився при владі, провину за всі успадковані проблеми, замість повсякденної роботи, спрямованої на їх розв’язання, звалюють на своїх попередників, і так відбувається щоразу. Достатньо лише подивитися телешоу на різних «кишенькових» телеканалах за участю колишніх і нинішніх високопоставлених чиновників. Замість конструктивного обговорення поставлених перед ними питань, усі вони, втративши елементарну совість, видають себе такими чесними, порядними і невинними, що, чуючи їхні просторікування, мимоволі запитуєш: за кого ви нас, своїх телеглядачів, маєте. Судячи з усього, вони не усвідомлюють, що їхні демагогічні заяви жодним чином не сприяють розв’язанню багатьох «законсервованих» проблем, від яких залежить поступальний розвиток України. Понад те, така форма політичного життя, в якій відсутній конструктивізм, свідчить про деградацію самої його системи. І це, звісно, не може не викликати нерозуміння і занепокоєння з боку широкого українського загалу.
А відповідні політичні угруповання під вивісками створених ними партій (сьогодні одна, а завтра інша назва?!), відчувши привабливий смак влади і користуючись виділеними для їх функціонування державними фінансовими ресурсами, продовжують змагатися за дохідні крісла, нехтуючи при цьому елементарними нормами етики та моралі, а всівшись у них, одразу забувають про заявлені публічні обіцянки й зосереджуються на реалізації своїх інтересів і амбіцій, серед яких власне збагачення посідає перше місце. Якщо заздалегідь знаєте, що не зможете дотримати свого слова, то навіщо його давати? Дана і недотримана обіцянка ще ніколи не викликала довіри до людини, яка бездумно, не усвідомлюючи наслідків, розкидається ними праворуч і ліворуч. Адже обіцянка — це добровільний обов’язок. І цих людей ми називаємо елітою нації? Чи не помиляємося? Невже на-справді давній вислів «гроші вирішують усе» такий живучий у нашій державі?
То й не дивно, що Україна за час незалежності вже має шостого Президента, а кількість пре-м’єр-міністрів просто за-шкалює: загалом упродовж новітньої історії України з 1991-го по 2020 рік Кабінетом Міністрів керували 18 прем’єрів, двоє з них обіймали цю посаду двічі. Ще четверо виконували обов’язки, але офіційно уряд так і не очолили. Нормальним таке явище навряд чи можна назвати. Перефразувавши вислів всесвітньо відомого драматурга В. Шекспіра, можна стверджувати: «щось не так в Українській державі».
На превеликий жаль, сьогодні не відбувається істотного поліпшення життя мільйонів співвітчизників, яких уже добряче допекли захмарні тарифи за споживання того-таки природного газу, за опалення, інші комунальні послуги, не кажучи вже про ціни на товари першої необхідності і харчові продукти. Вартість спожив-чого кошика зростає не-
впинно. А українська еліта або ті, кого ми так називаємо, мовчки спостерігає за цими явищами. Найбільше, що можуть представники цієї групи громадян нашої держави, — це м’ягко пожурити собі подібних, тих, від кого залежить виправлення наявної ганебної ситуації. І не більше.
Великий український державник митрополит Андрей Шептицький, подвижництво якого додало впевненості українству в боротьбі за незалежну державу, сказав у далекому 1941 році пророчі слова: «Ключ до перетворення України знаходиться в ній самій. Нам важко змінити зовнішні обставини, проте в нашій волі змінити себе».
Керманичам держави, політикам, представникам української еліти варто не лише дослухатися до цих слів, а й неухильно керуватися ними у своїй діяльності, особливо тоді, коли Україна переживає не-
прості часи, коли на карту поставлено саме її виживання та існування як незалежної та унітарної держави.
Юрій БОГАЄВСЬКИЙ, Ігор ТУРЯНСЬКИЙ, Надзвичайні і Повноважні Посли, ветерани дипломатичної служби України.
