Капела Івана Мазепи у Софії Київській. Вид на вівтар.
Дзвін «Мазепа» у другому ярусі Софійської дзвіниці. 1705 рік.
Закінчення. Початок у № 22, № 27, № 32 та № 42 за 2020 рік.
Здавна належали до європейського кола
Михайло Грушевський писав: «Український народ належить до... європейського кругу не силою тільки історичних зв’язків,.. а й самим складом народного характеру». Одним із тих, хто це демонстрував, був Київський митрополит Петро Могила (1633—1647). Саме з його ім’ям і наступника Сильвестра Косова (1647—1657) пов’язано відродження Софійського собору, що пережив не одну руйнацію та багато лихоліть. Служіння обох митрополитів припало на добу боротьби за церковну і суспільну єдність, визвольних змагань під проводом Богдана Хмельницького, коли незмірно зросла увага до національних святинь.
1633 року Петро Могила повернув Софію, де після Берестейської унії 1596 року служили уніати, православним. У ті важкі для України часи собор, за який точилася боротьба, занепадав, у ньому було пограбовано ризницю, знято і вкрадено покрівлю, в першій чверті XVII століття впала західна стіна храму, заваливши уламками центральний вхід.
Коли Петро Могила взявся упорядковувати Софію, він заснував при ній православний чоловічий монастир. Усі монастирські споруди на її території: і дзвіниця, і паркан, були дерев’яні. Митрополит відбудовував святиню не лише значним церковним коштом, бо був архімандритом багатого Києво-Печерського монастиря, а й за пожертви. І власними внесками у храмі провели значні ремонтно-реставраційні роботи, оновили розпис, у східній частині північної галереї збудували каплицю-усипальницю для мощів Володимира Великого, які знайшли під руїнами Десятинної церкви, коли залишки зруйнованого монголо-татарами у 1240 році храму розчищали від нашарувань землі. Володимирова каплиця розміщувалася при головному тоді північному вході в Софію, тобто кожен, хто входив у храм, мав прикладатися до мощей рівноапостольного князя — будівничого національної держави і Церкви.
— Над входом до каплиці і всередині неї, на північній арці та на південній стіні, збереглися сцени-ілюстрації до акафіста (гімну) Богородиці — це розписи часів Петра Могили,— зазначає Надія Нікітенко (на знімку).
Цікаво, що ці сцени яскраво позначені національним колоритом: Богородиця вважалася покровителькою запорізьких козаків, тож і бачимо їх в акафістних сюжетах. А в одному із сюжетів Богородицю славлять Володимир і Ярослав, Борис і Гліб. Пізніше, у XVIII столітті, ці розписи оновили олійними фарбами. Особливу увагу Петро Могила приділив великій національній святині — мощам митрополита-мученика литовської доби Макарія Київського, який намагався відроджувати Православну церкву в Україні в тяжких умовах католицької експансії і спустошливих татарських набігів. Макарій зазнав мученицької смерті від рук татар у 1497 році і його мощі поклали в Софії Київській, де вони шанувалися і творили чудеса 430 років. За Могили на південній стіні нави Михайлівського вівтаря над ракою з мощами київського священномученика митрополита Макарія, обабіч воріт вівтаря, зображено двох ангелів із сувоями — сюжет символізував служіння святого Макарія в Церкві Небесній. До наших часів повністю зберігся один з архангелів, намальований темперою. Згодом Могила у східній частині південної зовнішньої галереї побудував для мощей Макарія спеціальну каплицю. Вона була симетрична каплиці Володимира, що підносило роль національних святинь для кожного прочанина, натякало на подвижництво та співпрацю держави і Церкви Руси-України як на її фундамент. Нині чудотворні мощі Макарія шануються у Свято-Володимирському соборі Києва.
— Реставрували храм місцеві й іноземні зодчі та художники, різьбярі, теслярі, муляри, серед них італієць Октавіано Манчіні, брати-українці Зинов’єви — Іван і Тиміш, — продовжує дослідниця. — Петро Могила збирав до Софії мощі святих, наповнював храм богослужбовими книгами й церковним начинням. Через кілька років після реставрації святої Софії, яку вже в ті часи називали «глава і матір всіх церков Руси», в передмові до «Тріоді», присвяченої Петрові Могилі (видана у Львові 1642 року) видавці відзначали: «Церкву святої Софії у богоспасаємому городі Києві, колись святої пам’яті князем і самодержавцем всієї Руси Ярославом збудовану і на приклад усьому світу виставлену, що вже в руїнах перебувала, Ваше Преосвященство знову реставрував і до першої оздоби коштом своїм і старанням привів».
Окрім того, митрополит відбудував церкву Спаса на Берестові, відновив храм святого Василія, Трьохсвятительську церкву, Михайлівську церкву Видубецького монастиря. Повернення «з темряви підземної» давньоруських храмів унаочнювало тяглість, неперервність історичного розвитку Руси-України.
Уже після смерті Петра Могили у грудні 1648 року кияни зустрічали біля Софії Богдана Хмельницького — «від Бога даного Мойсея, спасителя і визволителя народу руського з неволі лядської», фундатора самостійної Української козацької держави із власними збройними силами, сталими кордонами, успішною дипломатією, фінансовою, митною, поштовою службами. Богданову державу, що проіснувала 150 років і була визнана європейськими й азійські монархами, знищила Катерина II.
Богдан Хмельницький, якого біля Софії зустрічав кількатисячний натовп на чолі з Єрусалимським патріархом Паїсієм, Київським митрополитом Сильвестром Косовим та духовенством, ставив за мету об’єднати всі землі етнографічного розселення українців — традиційно козацьку центральну Україну з Галичиною, Волинню, Поділлям. Але після його смерті настає так звана доба Руїни (1657—1687). Цей період історики називають ще «добою державного самогубства»: фатально помилкове рішення Богдана передати у спадок владу своєму синові Юрію, який виявився слабким і нерішучим та швидко перетворився на іграшку в руках московського царя і турецького султана, нерозуміння більшістю того, що гарантією волі й добробуту може бути тільки власна Українська держава, тиск і збройні вторгнення з боку Московського царства, Речі Посполитої й Османської імперії призвели до трагедії — розпочалася внутрішня боротьба козацької старшини за гетьманську владу, яка обернулася втратою територіальної цілісності та української культури, господарською розрухою, катастрофічним скороченням населення, занепадом Української держави.
Разом з містами і селами вкотре занепала і Софія. Нове життя храм отримав вже за Івана Мазепи, обраного «гетьманом обох боків Дніпра» 23 липня 1687 року.
— Сучасники називали гетьмана вірним сином Церкви, — каже Надія Нікітенко. — Він був дуже віруючою людиною і багаторічним ктитором Церкви — у перекладі з грецької це дарувач, людина, яка заснувала, побудувала, відремонтувала чи обдарувала храм. За часів Мазепи та його сподвижника митрополита Варлаама Ясинського Софію перебудували в бароковому стилі, почався її розпис — о тій порі на наших теренах з’явилося багато барокових будівель і творів. Тоді в Софії була створена так звана капела Мазепи, храм у храмі, дуже ошатна каплиця в західній частині південної зовнішньої галереї, де в центрі Спас на престолі з пристоячими Йому рівноапостольними князями Володимиром і Ольгою як основоположниками християнства в Русі-Україні.
— Святий Володимир, зображений у царських шатах, тримає меч і підносить хрест, він небесний заступник Руси-України. Ольга вбрана як шляхетна українка Мазепиних часів. Замість традиційного хреста вона тримає золотий дзбанок з миром, що символізує духовне зцілення, яке свята дарує від Бога людям, — каже Надія Нікітенко. — Цілком можливо, що в образах Володимира і Ольги відбилася символічна паралель з гетьманом Мазепою та його матір’ю Марією Магдалиною Мазепиною, ігуменою аристократичного Вознесенського монастиря на Печерську, яка була впливовою релігійною діячкою. У капелі Мазепи також збереглися величні образи слов’янських первоучителів Кирила і Мефодія, першого київського митрополита Михаїла Сирина, священномученика Макарія Київського.
За гетьманування Мазепи на місці зруйнованої західної зовнішньої відкритої галереї створено розкішно оформлений головний вхід. Від нього збереглися мідні позолочені рельєфні двері, прикрашені іконами в овальних медальйонах із зображеннями архангелів. Цей чудовий витвір ювелірного мистецтва було виконано київськими майстрами.
— За святу справу побудови й відновлення десятків храмів по всій Україні, а не тільки в Києві, Івана Мазепу називали новим Володимиром, — продовжує Надія Нікітенко. — Таким постає гетьман у поемі «Володимир», написаній визначним інтелектуалом Феофаном Прокоповичем (1681—1736). Енциклопедист, ректор Києво-Могилянської академії щиро шанує і захоплюється Мазепою, називає Київ «другим Єрусалимом».
Утім, після Полтавської битви Феофан Прокопович пише панегірики Петру I, переїздить до Санкт-Петербурга і стає його сподвижником, одним із засновників Російської академії наук.
— Мазепа прагнув самостійності і розбудовував Софію як державу, а державу як храм, — каже Надія Нікітенко. — Дослідники називають понад півсотні величних споруд, закладених чи відновлених гетьманом. В архітектурі та мистецтві панує «козацьке», або ж «мазепинське», бароко. Діяльність Мазепи мала особливе значення для Києва і Софії, на відродження якої він виділив 50000 золотих і 5000 дукатів на позолочення бані. Це були дуже великі суми. Наповнив ризницю дорогоцінними дарами. За великого державника почали будувати південну вежу й огорожу навколо Софії, дзвіницю. Спочатку вона була триярусна. До нас дійшов нижній ярус часів Мазепи і частина другого. Зберігся в другому ярусі і дзвін, подарований Софії гетьманом, він так і зветься «Мазепа». Саме цей дзвін понад 300 років традиційно скликав і дотепер скликає киян на вікопомні народні віча. Скликає до Святої Софії. Так зберігається вічність і безперервність нашої великої історії.
Фото надано Надією НІКІТЕНКО.
