Творча спадщина відомих людей притягує не тільки науковців та дослідників. До неї як джерела натхнення, мудрості, оптимізму та нових відкриттів прагнемо доторкнутися, щоб дізнатися щось нове. Повчитися, разом із авторами заглибитися в досі незвідане.
Відомий письменник, автор романів, повістей, есе, поезій, історичних та фольклорних розвідок Степан Пушик залишив по собі великий літературний спадок. Справжній скарб – його понад триста щоденників. Вдова покійного Ганна Пушик давно займається їх упорядкуванням. Готові до друку перші три томи, що охоплюють період 1988–1994 років. Буремні часи розвалу колишньої імперії та народження нової Української держави. Біля витоків якої митець і патріот стояв як депутат Верховної Ради першого демократичного скликання.
Та поки що тритомник щоденників – лише в електронному варіанті. До його видання мала долучитися Івано-Франківська міська рада. Через нинішні багатомільйонні видатки на боротьбу із коронавірусом про це не йдеться.
Ганна Пушик радіє з того, що вдалося видати двотомник "Легенди та перекази". Письменник мав особливе ставлення до фольклору, десятками років збирав зернами народні скарби.
"Ще за життя носився із величезною текою. Все хотів дати цим численним записам лад. Зверстане, на жаль, уже не встиг опрацювати. Тепер його доробок побачив світ", – мовить Ганна Пушик.
А тим часом невтомна жінка продовжує оцифровувати щоденники. Не знає, на скільки її вистачить. Адже нелегко морально, бо щодня торкається до Пушикового живого слова. Та й фізично, адже сама набирає тексти. Не хоче довірити комусь сокровенне.
Подаємо витяги зі щоденника Степана Пушика:
* Фольклор – ріка, до якої треба приходити щодня, аби скупати свою душу, а вже тоді сідати за письмовий стіл. Той, хто не знає народної творчості, може легко стати диваком, якого затягне багно формалізму, сірості, жахів (1971 р.).
* У наш час бюрократія вибиває зуби всім літераторам, які щось можуть сказати. Бояться, щоб не кусали. І зуби вибивають за правду (1971 р.).
* Але колись люди збагнуть, що поети рятували Україну від загибелі, пішовши від письмових столів у парламент, у різні організації, у пресу, щоб мостити дороги для тих, що прийдуть за нами, а дехто й каменем докору кине. Що сказати їм, майбутнім? Не согрішіть перед нашою пам'яттю. Ми робили все, що могли! На більше нас не вистачило! А ще свої "братчики" та "сестрички" вкорочували віку, але ми йшли, бо вірили в Україну, в народ український. Ми його розбудили зі сну! "Уставайте, люди, бо вже біла днина!" (1991 р.) .
* Добрі вчинки роблять тоді, коли не можуть робити лихих (1995 р.).
* Настане такий час, коли Україна збагне, що тільки поети стояли на варті біля неї і воскресили її, вмираючу. Притисли нас україножери. Але щодня Україна дістає силу, нову енергію, надію (1995 р.).
* О, Україно! Здавалося колись, що як здобудеш самостійність, то найперше подбаєш за свої таланти й уми, а вийшло, що ті, які розбудили тебе й повели твій народ, зосталися ограбованими, приниженими, голодними, голими. Не повірять майбутні покоління, що отак жили ми в перші роки Незалежності. Дай, Господи, щоб настала краща година... (1995 р.)
* Знаю незліченну силу пісень, казок, легенд, приповідок, загадок, примов, і з усіх українських письменників я, можливо, – найбагатший. Бо жодні діаманти, золото, платина чи срібло не можуть бути дорожчими за ті скарби, які я врятував від явної загибелі; не дочекаюся того часу, коли все написане й записане мною вийде друком, а що буде видано по смерті – то вже безсумнівно (1998 р.).
Івано-Франківська область.
Фото Лесі Пушик.
