Ми йдемо лісовими просіками до священного місця. Криничківський сільський голова Олена Коваль, Гощанський селищний голова Микола Панчук, громадський активіст, представник фонду Віктора Щербачука Анатолій Цідилко і я — автор цих рядків. Насторожено прокричали птахи, чкурнула з-під ніг ящірка. Неймовірний аромат юних берізок і хвойних дерев наповнив усю округу. Шурчить під ногами верес. А он видніється обеліск з чорним хрестом зверху.
— Ось тут, — розповідає Олена Коваль, — 18 січня 1944 року німецькі карателі спалили 99 наших земляків, переважно жителів Річиці та кількох навколишніх сіл. Фашисти поспіхом відступали. Попереду йшов якийсь невеличкий загін німців, який і попередив, що ззаду наступають карателі, тож варто втікати. Село Річиця було розкидане в основному по хуторах. Як розповідав наш ветеран Іван Головацький, якому в той час було десь років десять, чимало людей утекло за Кринички, а дехто ще й далі. Але не всім вдалося повідомити, яка біда наступає. Карателі пригнали із собою кілька людей, решту зібрали з місцевих хуторів. Усього — 100 осіб. Загнали всіх у клуню, ось тут вона стояла, де нині пам’ятник. Коли приміщення запалало, розповідають старожили, було дуже багато диму. Якраз під цією димовою завісою одному малолітньому хлопчику Васильку вдалося вистрибнути через вікно й утекти. По ньому стріляли, але кулі не зачепили щасливчика. У 1960-х з ініціативи Василя Прокопчука тут з’явився обеліск. Потім цей чоловік трагічно помер, але народна пам’ять про наших односельців не погасла. І ось десять років поспіль після того, як ми освятили це місце, 9 травня односельчани збираються тут. Місцевий священик отець Володимир відправляє молебень по убієнних. Була панахида й цього року.
Читаю прізвища на меморіальній, уже вицвілій від часу дошці. Найбільше — по 15 — Дмитруків та Остапчуків. А ще покояться тут сім’ї Стрільців, Систуків, Саливонюків, Ковалів, Гончаруків, Могил. Серед 99 страждальців — 29 дітей. Чи треба ще щось коментувати про обличчя фашизму і дискутувати чи потрібна була перемога?
Микола Панчук та Анатолій Цідилко кладуть квіти до обеліска.
— Три роки тому, коли я очолював районний відділ поліції, випадково натрапив на цей обеліск. Тут неподалік був полігон і танкова дорога. Танкісти, коли їдуть нею, зупиняються біля обеліска, аби віддати шану загиблим. Є ідея для початку хоча б встановити тут сонячні світильники, а згодом зробити доріжку до священного місця. Знаю благодійників, які вже відреагували на ідею облагородити святиню, — каже Анатолій Цідилко.
— Я вперше на цьому місці, — каже Микола Панчук. — Стає моторошно лише при одній думці, яке звірство тут чинилось перед Водохрещем 1944-го. І єдине, що ми можемо зробити для тих, хто так немилосердно загинув, то зберегти про них добру пам’ять і помолитися. Водночас це нагадування і про фашизм та тоталітаризм — явища, яких не можна допускати у цивілізованому світі.
Молимося та їдемо з місця спочинку до села. Нині в Річиці мешкають 420 осіб. Понад півсотні учнів навчаються в місцевій школі. Олена Василівна пропонує хоча б трішки помилуватися місцевою природою. Заїжджаємо до джерел, звідки беруть цілющу, очищену вапняками воду. Саме ж село відповідає своїй назві, адже поряд протікає річка Горинь. Аби переправитись через неї, місцеві умільці зробили саморобну переправу з металевого ліжка. Природа така, що аж проситься на пензель художнику, стільки колоритних пейзажів. Зозуля доповнює цю ідилію своєю лічбою років. На жаль, роки тих 99 жертв, з яких 29 дітей, так уже ніколи не збільшаться, не продовжать вони свій родовід. Вони згоріли в страшних муках.
Гощанський район
Фото автора.
