Павло АДАМЧИК.

Андрій АДАМЧИК (праворуч).

17 травня — День пам’яті жертв політичних репресій

На очах матері, Ірини Несторівни Адамчик (Мілевської) одного за одним заарештовували її дітей. Після розстрілу старших на світлинах, зроблених у фотостудії П. Шафрановського на Подолі, де до більшовицького перевороту на розі Костянтинівської та Оленівської родина мала два прибуткові будинки, тремтячою рукою вона писала «Син мій Іван», «Син мій Андрій». Наймолодший Павло, 1899 року народження, помер від катувань і хвороб у Лук’янівській в’язниці у 38-му. Де він похований — на спецділянці НКВС у Биківнянському лісі чи на стежці Лук’янівського кладовища, де вночі енкаведисти похапцем закопували тіла своїх жертв, невідомо. Через табори ГУЛАГу пройшли і дві сестри Адамчик — Ольга та Катерина. Вони вижили і все життя боялися говорити про минуле. На запитання, а хто на цих фотографіях, відповідали: «Краще мовчати». Лише перед смертю Ольга Петрівна Циганкова-Радіна розповіла своїй онуці Марині Мілевській про пережите. Усі буремні роки сім’я зберігала родинний архів — у ньому знімки унтер-офіцера Петра Никифоровича Адамчика, котрий про себе писав: «з козаків Чернігівської губернії» (родинний маєток мав у селі Киселівка), його дружини Ірини, їхніх дітей та онука Михайла, який загинув у Другу світову. А ще спадщина репресованого українського письменника Миколи Вороного, його світлини, книжки, листи, адресовані актрисі Ользі Циганковій-Радіній, останніми словами якої, сказаними в гарячці перед відходом у вічність, було пронизливе: «Я все скажу, тільки не бийте».

«Вороги народу» з народження

Ірина Несторівна Мілевська. 1891 рік 25 березня. Київ.

 Адамчик Петро. 1891 рік 25 березня. Санкт-Петербург. На зворотному боці напис  " Ирине Нестеровне г-же Милевской". Фото зроблене до шлюбу, ймовірно, на офіційне заручення.

Ставні, красиві, усміхнені, в дорогому гаптованому вбранні — такими дивляться з фотографій Адамчики — Петро та Ірина. Їхні діти виростали, зачаровуючися музикою й поезією, в оточенні діячів української культури. Про ті щасливі дні нагадають якимось дивом збережені до сьогодні Мариною Мілевською фоліанти з бібліотеки її прабабусі й бабусі, видані в минулому й позаминулому століттях, — класика, енциклопедії, читаний-перечитаний «Кобзар», автографи акторів і письменників ще до 1917 року. Катерина Адамчик приятелювала з дружиною Чехова, артисткою Ольгою Кніппер-Чеховою, її сестра в різні роки — з композитором Іллею Віленським, Павлом Вірським, Дмитром Гнатюком, Євгенією Мірошниченко.

Адамчики за походженням — Петро з заможних козаків, Ірина продовжувачка польського графського роду — ніяк не вписувалися в парадигму пролетарської революції. Для більшовиків, які захопили Київ у січні 1918-го, а потім у лютому—серпні 19-го, вони були «ворогами народу» з народження. «Друге пришестя» більшовиків стало для киян чи не найтрагічнішим епізодом періоду революції та війни. Примусове виселення з квартир і вилучення майна, масовий «класовий терор». Командир червоних, родом із Костромської губернії, Муравйов про ті дні писав: «Ми йдемо вогнем і мечем встановлювати радянську владу. Я зайняв місто, бив по палацах і церквах... бив, нікому не даючи пощади! 28 січня Дума просила перемир’я. У відповідь я наказав душити їх газами. Сотні генералів, а може, й тисячі, були безжалісно вбиті... Так ми мстилися. Ми могли зупинити гнів помсти, проте ми не робили цього, тому що наше гасло — бути нещадними!».

На підходах до столиці, в Дарниці, він видав наказ: «Войскам обеих армий приказываю беспощадно уничтожить в Киеве всех офицеров и юнкеров, гайдамаков, монархистов и всех врагов революции».

Окупанти, серед яких було багато бандитів всіляких мастей, звірствували: людей затримували, грабували і вбивали навіть у парках і на вулицях. За ці три дні, за різними даними, в Києві жертвами «червоного терору» стали від 2500 до 5000 осіб.

Нова хвиля арештів і позасудових розстрілів, які, за висловом В. Короленка, стали звичним «побутовим явищем», піднялася влітку 1919 року. Найбільш кривавим став серпень, протягом якого майже в кожному номері київських газет друкувалися списки розстріляних за рішенням Ревтрибуналу. Його жертвою став і Іван Адамчик (на знімку внизу).

— Його вбили просто на вулиці, покинули в районі Лук’янівки, — каже Марина Мілевська. — Бабуся розповідала, що полювали на нього, вбивали його саме як Адамчика.

Мабуть, ім’я Івана було в розстрільному списку, який готувався агентами більшовиків у підпіллі. Він служив у поліції, воював у Першу світову. На фотографії, що збереглася, він з Георгіївським хрестом і медалями на військовому кітелі.

На наказі на всю сторінку — «РАССТРЕЛЯТЬ»

Жертвою ЧК став і Андрій Адамчик (на знімку). Закінчивши київську гімназію № 5 на Печерську, де за успіхи в навчанні був відзначений книжкою Толстого «Сева-стопольские рассказы» (вона теж зберігається в Марини Мілевської), багато років працював у поліції. Цей факт став підставою для його арешту у 1921 році. У справі № 5824, розсекреченій лише у липні 2011-го, Адамчика звинувачували в тому, що служив у карному розшуку «при Керенском, Гетмане, Директории, Деникине, польско-петлюровской власти, а при Советской власти был без работы, скрывался» (формулювання та орфографія за карною справою Київської Губернської надзвичайної комісії). Вже після арешту «осведомитель С.» доніс, що Адамчик служив у розвідці в Петлюри, перебував у повстанському загоні отамана Струка. 27 квітня С. писав до ЧК: «Друг Струка. Имеет связь со всеми бандитами. Можно арестовать целую организацию». У справі збереглися і записки від «гражданина Кацлера» і «осведомителя Э.», які називають Адамчика «членом Куреневской Петлюровской лиги», пишуть про нього — «ярый украинец», «очень даже видный украинский деятель». І справді, за голову Андрія більшовики обіцяли 20 тисяч рублів.

Затримали 28-річного А. Адамчика 14 травня. Перед обшуком його житла за ордером № 1676 «товарищу Губарю» поставили завдання «произвести выемку документов и книг». Крім канцелярських приладів і журналів, той знайшов п’ять Георгіївських хрестів та срібну медаль з написом «За безупречную службу в полиции в розыске». У донесенні завідувачу оперативної частини КГЧК, підготовленому Губарем, хтось іншим почерком і чорнилом біля слова «хрести» дописав — срібні. А вже в квитанції «отдела Хранилища» числилися одна медаль, три срібні хрести і два «никелированных», а ще півкоробки пер, десять олівців і три гумки.

20 травня заарештували дружину Андрія — Анну, за протоколом допиту — «украинку, казачку, домохозяйку». Її звинуватили в «укрывательстве мужа», про якого у протоколі допиту оперуповножений ЧК записав: «крайне вредный тип и противник Советской власти». Анну виштовхали з дому в спину, а чотирирічного сина Михайла вивели у двір і залишили на лавці. Сусіди побачили за-плаканого хлопчика і відвели до бабусі, Ірини Несторівни, на Фундуклеївську. У свою квартиру на Подолі Адамчики більше не повернуться — в ній оселився чекіст. Анну невдовзі відпустили, а Андрія катували до вересня.

Завершивши справу 22 серпня 1921 року, оперуповноважений ЧК у справі Андрія Адамчика записав: «Он бессомненно держал связь с бандитами, что следствию установить НЕ УДАЛОСЬ, но ясно из того, что его брат является струковцем и скрывается от Советской власти». Вердикт: «подвергнуть наказанию заключением в концлагерь сроком на пять лет в пределах великороссии». Старший за званням поверх написаного розмашисто вивів «РАССТРЕЛЯТЬ». 10 вересня колегія Київської ГубЧК, за присутності тт. Лівшиця, Капустянського, Вальтера, Самаріна, «предтрибунала» Михайлика, начальника губміліції Зеранського прийняла постанову про розстріл.

У квітні 1996 року Андрій Адамчик був реабілітований. У документі про реабілітацію зазначено: «Доказательств совершения им каких-либо преступлений в деле нет. Обвинений Адамчику не предъявлялось. Об исполнении постановления сведений нет».

Мати так і не дізналася, коли і де розстріляли її сина. Спогади тих, что пережив більшовицький терор у Києві, дають змогу відчути важку і безнадійну атмосферу того часу. Свідок того часу, сестра милосердя писала:

«Неосвічені, грубі, озвірілі співробітники ЧК один перед одним хизувалися своєю жорстокістю... Це все абсолютно ненормальні люди, садисти, кокаїністи, майже загубили вигляд людський». Хто із них у підвалі надзвичайки, де стіни і підлога не висихали від крові, чи в гаражі, як це часто було, приставив Андрію до скроні пістолет, рідні, певно, так ніколи вже й не дізнаються.

Реабілітований посмертно

Павло Адамчик, наймолодший з братів, дев’ятнадцятилітнім пішов до Петлюри, він, як і Андрій, виступав за вільну Україну. Коли старшого брата заарештували, записався в Червону Армію. Але це не врятувало його від арешту 1 березня 1938 року і звинувачення «в участии в контр-революционной петлюровско-повстанческой организации». Справу за номером 92635 відкрив помічник оперуповноваженого III відділу УНКВД Гребеніченко. У тонкій теці, що зберігається в Центральному державному архіві громадських об’єднань, є промовистий документ — вимога привести арештанта 27 березня на 22-гу годину на допит до «тов. Шкурат в комнату 28». Удень енкаведисти відпочивали, а ночами катували арештантів ще й безсонням. Невдовзі після арешту Павло захворів і за півроку помер у Лук’янівській в’язниці.

До справи підшили лист Крупській

Справи сестер Ольги і Катерини — ще одна драма, в якій страждань значно більше, ніж щастя. Вони обидві отримали вищу освіту: одна закінчила інститут театрального мистецтва, інша — Київський університет. Катерина з 1939-го по 1941 рік працювала в Наркоматі автомобільного транспорту УССР, Ольга стала драматичною актрисою, виступала з гастролями по Радянському Союзу. Її талант високо цінував поет, перекладач, театральний режисер і театрознавець Микола Вороний. У листах і рекомендаціях називав актрису «доброю людиною», «добре кваліфікованою і висококультурною». Їй, одній із перших, вручав із дарчими написами свої нові твори — переклад «Казки про попа та наймита його Балду» Пушкіна (1930), укладений «Оперовий провідник» (1931), переклади українською лібрето опер. Коли українізацію згорнули, Миколу Вороного заарештували як польського шпигуна і стратили у 38-му. На рік раніше, в Сандармосі, в Карелії, розстріляли і його сина — дитячого поета Марка Вороного.

Ольга Адамчик (23 роки) з сином брата Андрія Адамчика. 1927 р.

За сестрами прийшли в 43-му. Обох звинуватили в співпраці з німецькими окупантами: одна із сестер працювала машиністкою у міській управі, інша — у військовому шпиталі. Сусідки Ольги по комунальній квартирі (за протоколом слідства «малограмотная» і «образование неграмотное»), тільки-но німці відступили, повідомили куди треба, що та під час окупації «высказывалась против Советской власти и партийно-советского правительства», а її мати називала Сталіна «паршивим». А ще погрожувала буфетниці з НКВС і казала: «Відмучили людей, більше ви тут царствувать не будете».

До справи Ольги, в якій свідчення трьох сусідок написані наче під копірку (інших доказів проти неї у справі немає), підшили і чернетку листа її матері Ірини Несторівни до Крупської, написаного у 38-му. Звертаючись до членкині ЦК КПРС, вона просила виявити «співчуття материнському горю і більшовицький захист» і посприяти звільненню Павла, перебування якого за ґратами, як писала змучена жінка, приведе до смерті.

Втративши синів, Ірина Адамчик жила доньками. Але й їм судилося пройти тернистими шляхами, обох заарештували. Ользі, якій пригадали в НКВС братів-петлюрівців, присудили 20 років таборів з конфіскацією майна,

Катерину за відсутності складу злочину невдовзі відпустили, але у 1951-му заарештували знову. За колючим дротом Ольга провела 12 років, Катерина — чотири.

— Коли тримаєш справи рідних — це страх і біль. Вийшла з архіву і хотілося плакати. Не можу пробачити тих, хто знущався над ними, — каже Марина Мілевська.

Гімназистка Ірина Несторівна Мілевська. Київ.

Обкладинки видань Миколи Вороного, подарованих автором Ользі Циганковій-Радіній (Адамчик).

Фото Миколи Вороного з дарчим надписом актрисі Ользі Циганковій-Радіній (Адамчик). 1 жовтня 1930 р.

Адамчик Ольга Петрівна, її мати Ірина Нестеровна Адамчик та її онуки – (зліва на право) Михайло Вілінський-Книговський, Віра Адамчик (донька Івана Адамчика) та Михайло Адамчик (син Андрія Адамчика). Вересень, 1928 рік. 

7. Андрій Петрович Адамчик (праворуч). Фото 1914 року.

 

Родина Адамчиків.

Портрет Ольги Циганкової-Радіної, написаний олівцем у таборі СибЛаг-Берилюський 12 листопада 1954 року художницею Ніною Повх.
«Дата та ім'я майстра написані в куточку. Портрет написаний простим олівцем. Звісно, такого одягу у бабусі в таборі не було, але обличчя, волосся та сиві скроні – такою  я її пам' ятаю. На портреті їй 50 років», – каже Марина Мілевська.

Із розповідей Марини Мілевської

Я жила до 8 років з бабусею, Ольгою Петрівною, а потім рідні обміняли дві квартири на одну на Печерську, і я стала вже жити разом з батьками та бабусею.

Все своє життя я знала, що вона була репресована. Але, коли я про це дізналась, я не можу сказати. Але все життя я знала, що вона була репресована і в неї одна нога була відморожена, вона її весь час сама масажувала.

Я з нею ходила в театр, в гості до видатних музикантів. Пам'ятаю велику квартиру котрогось з них на вулиці Трьохсвятительскій і велику ( як мені здавалось тоді) арфу в квартирі. Зараз на цьому будинку меморіальні дошки.

Коли я підросла, то була впевнена, що бабусю репресували у 37-му. Я вже знала, що у неї були брати, що Андрій служив в поліції і загинув (ні де, ні коли ніхто нічого не говорив), що Павло хворів і помер (що він був заарештованний не говорили), що Івана вбили бандити в 1919-му.

У сім’ї було багато книжок у великій шафі, там зберігалися і коробки з фотографіями, старими листівками, ще багато чого. Я їх багато раз переглядала, але мені ніхто нічого не розповідав.

Коли мені вже було років 20, бабуся посадила мене за стіл, і сказала (у неї був дуже-дуже владний голос): «Запам'ятай! Прізвіще твоєї прабабусі ( її матері) - Мілевська. Вона була донькою польського графа, що мав великий маєток на Західній Україні". Я потім розпитувала про все це свою матір, але вона казала, що це було давно, і краще про це не згадувати, було і було. Мати все життя, скільки її пам'ятаю, не говорила про минуле. Бабуся померла 25.05.1991 року. А вже десь наприкінці 90-х, в мене вже була моя донька, я якось розмовляла з мамою, і вона казала, що бабусю заарештували у 1943-му. Але й про це мати говорила неохоче. Сказала і все. Розмови про репресії ніколи в сім'ї не велись, і мати, навіть вже в 90-х, нічого про це не казала. Мати померла в 2004 році.

Більше розпитать було нікого.

І ось десь у 2015 році я стала переглядати старі сімейні фотографії. І знайшла фотографію Ірини Несторівни Мілевської. Коли побачила на звороті прізвище - Мілевська - я в одну мить пригадала, що мені говорила тоді бабуся: "Запам'ятай!". І так я стала кожен день уважно все переглядати, виписувати, співставляти факти. Потім пішла в архів Київської області. Шукала відомості про Мілевського, свого прапрадіда.

Директор архіву сказав мені, що якщо ваша бабуся була репресована, то можна знайти її справу, і направив мене до архіву громадських організацій, що біля площі Лесі Українки. Я зателефонувала туди, а мені кажуть, що справи Циганкової-Радіною у них немає. Тоді, це мабуть було Боже провидіння, я пригадала маленьке фото Павла, вже десь 30-х років, на якому було написано "умер 1938". І я тільки тому, що такий рік , 1938-й , попросила перевірити чи є справа Адамчика Павла Петровича. І мені відповіли: «Так, він у нас».

Перша справа, яку я прочитала, це була справа Павла. Там же я попросила справу Катерини. Я не могла собі уявити, що мене чекає. Прочитавши справу Катерини, я зрозуміла, що Андрій був розтріляний в ЧК. І вже в архіві СБУ мені надали справу бабусі Олі, а потім справу Андрія.

Ірина Нестерівна Адамчик (Мілевська) померла в січні 1953 року. Мама мені розповідала, що вона її поховала сама, Каті поряд не було.

І ось коли я все це прочитала, коли дві справи рідних лежать поряд на одній полиці в одному архіві, дві інші справи я переглядаю в іншому архіві – мені стало так боляче! Край! Це був шок! Я так і казала доньці, подивись на справи - ось і зустрілись рідні брати та сестри.

Господи, кожен день молю Бога, щоб він дав мені сил пробачити, і я не можу!

Після ознайомлення із справами в архіві СБУ, моя донька пішла на зустріч зі знайомим. Вона йому розповіла про свою родину, і він сказав, що його прабабуся теж була репресована. Господи, таке життя було страшне!

Із розповідей Марини Мілевської

«Зберігся лист, який писала Катерина Адамчик у 1968 році на радіо, про те, хто були справжні засновники Українського Оперного Театру. Я не знаю, відправляла вона його чи ні. В мене, в її документах, цей лист може бути чернеткою, може вона його і не відправила. В 1969 році вона померла. Я її практично не пам'ятаю. Мені тоді було 4 роки. Вона ніколи не була заміжня, і дітей в неї не було. До речі, я цей лист, десь два роки тому, показувала в музеї Оперного разом з багатьма фотографіями акторів з автографами до 1917 року і після. Директору музею все це було цікаво, але вона скаржалась, що в неї нема приміщення для музею. Потім я пішла і забрала в неї і лист, і фотографії. Може, дасть Бог, лист Катерини таки стане важливим для української культури, додасть щось нове до історії Українського Оперного Театру. Писала вона лист російською: «Я прожила в Киеве 70 лет, из них більше 60 лет знаю Киевскую оперу. В юности была большой театралкой. Были лично знакома со многими оперными артистами. Со слов знакомых мне артистов я знаю, что первый подал мысль о создании национального украинского оперного театра М.И.Донец, еще в 1917 году. Немногие поддержали его в то время. Но он упорно добивался претворения в жизнь своей идеи. Это он в 1919 году уговаривал М.Рыльского заняться переводом на украинский язык либрето опер русских и иностранных композиторов. Это он готовил слушателей оперы в среде робочих масс. Правда, в этом деле ему всемерно помогали такие артисты как Собинов (1918-1919), Воронец, Карабов, Бочаров, Ухов и Орешкевич Ф. Эти артисты выступали перед публикой на площадях, в кинотеатрах, на собраниях и митингах.

М.И Донец в этих концертах в обязательном порядке исполнял на ряду с оперними ариями украинские народные песни. Когда некоторые оперные актеры с иронией отзывались о таких концертах, М.И. Донец всегда говорил: «Широкие массы рабочей публики должны быть слушателями оперных спектаклей, а для этого надо их познакомить с оперой, а не только дать им льготные билеты» (такой метод тога практиковался). Он, М.И Донец, первым пел Тараса в опере Лысенко. И какой был Тарас! Когда он вышел на сцену, зал рукоплескал, перед зрителями стоял запорожец с картины Репина.

Обидно когда благородный труд человека на благо народа забывается. Ведь в юбилейные дни театра о нем даже не вспомнили, не вспомнили о том, сколько труда отдали переводу текста опер на украинский язик поэты Рыльский и Вороный. С какой любовью создавал музику к балету «Лісова пісня» композитор Скорульський. Кстати, о Скорульском даже не упомянули».

Із розповідей Марини Мілевської

Мені дуже подобається фотографія на якій моя бабуся Ольга і Мішук (Міша), син Андрія, зняті в 1927 році. На цій фотографії бабусі 23 роки. Вона вже була заміжня за Циганковим Юрієм. Він був хіміком і працював в лабораторії. Помер через якісь там досліди в 1927 році. Йому було 25 років. Це мені моя мама розповідала. В мене залишились його листи до бабусі. Вони чудові і натхненні, сповнені любов’ю.

Із розповідей Марини Мілевської

Це світлина моєї прабабусі Ірини Несторывни з донькою (моєю бабусею) Адамчик Ольгою Петрівною та внуками. Зліва на право Михайло Вілінський-Книговський (внучатий, не рідний), Віра Іванівна Адамчик (донька Івана Адамчика) та Михайло Адамчик (син Андрія Адамчика). А на звороті дата – вересень, 1928 рік.

Ще хотіла додати. На фото Іван з медалями, це він після Першою світової повернувся, в нього хрест 4 ступеня за особисту мужність. А медалі отримав, коли був на службі в поліції до 1917 року. Одна з них просто ювілейна - за 1913 рік. Він був поліцейським Дворцового участка в м.Києві, потім пішов на Першу світову. Потім повернувся, ну а потім його червоні бандити вбили.

Дуже цікава доля Михайла Вілінського-Книговського. Він став після Другої світової видатним балетмейстером, працював в ансамблі Павла Вірського. Я пам'ятаю як маленькою ходила з бабусею на концерти Вірського в палац «Україна». Син Михайла Костянтин видатний джазовий піаніст, дає концерти по всьому світу, живе в Польщі. Я з ним зустрічалась два роки тому тут у Києві.

Фото з архіву Марини Мілевської.