Микола Продай демонструє свою пасіку та бджолину хатку.
Микола Продай із райцентру Гоща на Рівненщині за фахом — інженер. Усе життя пропрацював у сільському господарстві, свого часу навіть очолював колгосп, бо має хороші організаторські здібності. Та ось уже майже 15 літ захоплення пасічництвом переросло у щоденну працю, бо обслуговувати сто вуликів у трьох географічно не близьких місцях — нелегке заняття.
На однім із затишних провулків селища, неподалік знаменитого Гощанського парку, розташоване обійстя Продаїв. Микола Іванович зустрічає біля воріт й одразу ж веде на пасіку. Всі вулики у синьо-жовтих кольорах.
Господар одразу ж зауважує:
— Колір вуликів — це не дань моді все розмальовувати у національні кольори, хоча тут якраз і є символічний збіг. Річ у тім, що бджоли розрізняють три кольори: синій, жовтий і білий.
Це перший цікавий факт про найкорисніших комах. Але бачу, що бджоли трохи рознервовані, тому намагаюся не йти шляхом їхнього лету.
— Це від холоду. Вони хочуть трудитися, а холодний вітер не сприяє продуктивній праці. А ще вони не люблять мобільних телефонів. Тому не беру із собою апарат. Помічав, як тільки хтось має зателефонувати, то перед сигналом вони уже збуджуються, — розповідає пасічник.
Оглядаємо лікувально-оздоровчу кабіну, під якою розташовані чотири вулики по 20 рамок. На бджолиних хатках вмонтований лежак, на якому й можна отримати бджолотерапію.
— Часом використовую цю хатку, коли дуже втомлююся, але вже за хвилин 15 засинаю, — зізнається пан Микола, — а то велика розкіш — вдень спати. Коли ж приїжджає дочка, то й цілу ніч тут спить... Утримую бджоли карпатської породи. Мав одну бджолосім’ю поліської породи. Трудяги вони ще більші, ніж карпатські. Раніше встають, пізніше йдуть відпочивати. Але дісталося від них усім. Вони агресивніші. Кусають, не перебираючи, свої це чи чужі.
Залишаємо царство божих створінь. У ньому все зроблено за законами бджільництва. Вулики передом спрямовані до сходу та півдня. На деревах уже висять «пастки» для роїв. Здавалося, все проміння сонця зібране саме тут.
Заходимо до хатинки Продаїв. Перед тим Микола Іванович встигає викурити цигарку, а потім демонструє якийсь свій апарат:
— Оце моя тютюнова «фабрика», — і демонструє, як він власноруч робить цигарки. — Купую лише «гільзи» (цигаркові трубочки з фільтром). Тютюн маю свій (пізніше курець показав на відео свою «плантацію», де рослини досягли трьох метрів). Тому знаю, що курю.
До розмови долучається дружина Валентина Михайлівна, яка, як і син Ігор, допомагає чоловіку пасічникувати:
— Сама мед не люблю, хоч і знаю, що це дуже цінний продукт, особливо коли його вживати вранці, розвівши у теплій воді. А з бджолами я на ти. — Господиня демонструє маленьку баночку якогось продукту, схожого на мед. — Це «Медовий амарант». Дочка із зятем запатентували цей продукт. Користується популярністю у спортсменів, бо швидко відновлює сили.
А тим часом Микола Іванович знайомить мене зі ще одним членом сім’ї — котом Васьком породи мейн-кун. Діти привезли його з Польщі і подарували батькам. Пан Микола розповідає про свого чотирилапого друга, який без боязні ходить по пасіці, хоч йому іноді дістається лікувальне жало.
Гоща Рівненської області.
Фото автора.
