Понад 200 портретів українських бійців та волонтерів створила київська художниця, викладачка Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури Марина Соченко, 60 написала на передовій — поблизу Авдіївки, на Світлодарській дузі, біля Гранітного.
Малювала під обстрілами, в окопах, у короткі години перепочинку бійців, у військовому шпиталі у Бахмуті, до болю в пальцях. Майже всіх своїх героїв знає по іменах, знає, хто і де воював. Марина двічі приїздила на фронт у складі високомобільної групи внутрішніх комунікацій Центру морально-психологічного забезпечення Збройних Сил України разом з просвітянами та артистами і рветься на передову знову. Каже, це її професійний і громадських обов’язок -зберегти для історії обличчя захисників. Не менш важливою вважає і підтримку бойового духу бійців, тому для багатьох з них мисткиня зробила і подарувала копії портретів.
Частину полотен Марина Соченко написала за фотографіями вже загиблих добровольців, «кіборгів», воїнів ЗСУ. У цій галереї портрети старшого лейтенанта ЗСУ, навіки 24-літнього Артема Абрамовича і майданівця, командира відділення батальйону «Айдар» Євгена Марчука (Чорного).
Артем Абрамович (на знімку), якого за життя називали людиною з сонячною усмішкою, посмертно удостоєний звання «Народний герой України» та нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня. Подвиг командира танкового взводу 3-ї танкової роти 30-ї окремої гвардійської мехбригади Сухопутних військ ЗСУ вразив світ — прикриваючи побратимів, які відходили з пораненими і контуженими, він з екіпажем Т-64 вступив у двобій з російськими танками і пішов на таран танка Т-72. У машині, де разом з Артемом Абрамовичем були сержант Антонюк і солдат Барбух, здетонував боєкомплект. Танкісти загинули 12 серпня 2014 року в районі селища Никифорове Сніжнянської міськради Донецької області і з того дня вважалися безвісти зниклими. Тільки через дев’ять місяців після бою Артема Абрамовича ідентифікували завдяки експертизі ДНК.
До вибуху в танку командир устиг через нижній люк витягти механіка-водія і повернувся назад по свого навідника, але не встиг врятуватися. Батьки бійця, його дружина і маленька донька не вірили у смерть найріднішої людини. Надія на те, що він вижив, зажевріла після появи в Інтернеті відео із захопленими у полон українськими військовими. Один із них був схожий на старшого лейтенанта. Переглянувши відео, мати Артема поїхала на окуповану територію Донбасу. Три місяці вона шукала сина, обійшла поле, де відбувся останній бій сміливців, зустрічала навіть із Захарченком, та повернулася додому лише з невгамовним болем у серці.
Похований Артем Абрамович на військовому цвинтарі у Житомирі. Подвигу танкістів присвятив одну із своїх історичних картин молодий словацький художник Радо Явор — «Соняхи». На полотні — поле квітучих соняхів і танк під синьо-жовтим прапором, екіпаж якого ціною власних життів врятував життя інших бійців. Серед робіт Радо Явора на тему російсько-української війни є й картина «Кіборги». На іншому полотні він намалював мрію визволення Донецька від російських загарбників. На центральній площі художник зобразив українські танки, позаду яких ще піднімається дим від пожеж, а на тлі зруйнованих будинків щаслива жінка з квітами вітає українського солдата-визволителя. «Сподіваюся, одного разу Ленін і його хворий послідовник Путін назавжди зникнуть, і люди зможуть насолодитися мирним літнім днем», — так прокоментував мрію Радо Явор.
Росія, розпочавши війну на Донбасі, забрала життя і Євгена Марчука (на знімку вгорі) з Кривого Рогу на Дніпропетровщині. Захищати Україну від агресора він пішов з Майдану, воював у складі 2-ї афганської штурмової роти батальйону «Айдар». Боєць з позивним «Чорний», 1988 року народження, загинув 26 травня 2015 року в районі Золотого. Під час обстрілу 25 травня був поранений у плече, але відмовився від госпіталізації. Під другим обстрілом отримав множинні осколкові ураження, несумісні з життям. Був патріотом, щирим другом, залюбленим у природу і людей. Марина Соченко змалювала Євгена зі світлини, де він, мужній чоловік, захисник України, — воїн з букетиком дрібних білих квітів. Таким він і залишиться в нашій пам’яті.
— Низький уклін Герою, — каже Марина Соченко. — Вічна шана. Люди, не забувайте про подвиг героїв і не прощайте їх смерть ворогам!
Серія портретів українських бійців художниці може стати початком проекту зі створення національного Пантеону військової слави України.
