На знімку: Кучеренки з наймолодшими.

Хтось покликаний бути художником, хтось — учителем, а життєве кредо Кучеренків — бути батьками.

У родині — семеро дітей. Троє і нині мешкають із батьками. Найстарший Дмитро разом із сім’єю поселився в польській Гдині. Має вищу освіту ще й середню технічну з дефіцитного й затребуваного роботодавцями фаху електрика автомобілів. Його нинішня сервісна ділянка — парк автобусів «Мерседес».

Ще троє — Вадим, Веніамін та Ілля — живуть у Києві. Вадим працює в департаменті охорони міста Вишневого. Двоє молодших навчаються в спортивному коледжі імені Івана Піддубного: Веніамін — на останньому курсі, Ілля — на першому.

Спорт — частина виховання

До речі, і Дмитро, і Вадим — чемпіони України з легкої атлетики (тренер Олександр Шостак). Ще вагоміші спортивні досягнення має Веніамін. Він — двократний чемпіон України. Ілля «біжить» слідом — нагороджений «бронзою» на всеукраїнському чемпіонаті з легкої атлетики.

Школярі, які мешкають із батьками, — десятикласниця Анастасія, п’ятикласник Віталій та другокласниця Оля, як і старші, відвідують спортивну школу. Вони теж вихованці тренера Олександра Шостака, якому вся родина

Кучеренків вдячна за допомогу у вихованні дітей...

«Я не знаю, як би ми впоралися з усіма навантаженнями, особливо коли діти були маленькими, якби не допомога небайдужих людей, — зауважує Ірина Кучеренко. — Не перестаю дякувати за це Богу і добрим людям, таким, як тренер Шостак. Часто згадую таку повсякденну картину: чоловік однією ногою качає колиску з немовлям, старшим читає книжку, та ще й примудряється перебирати горіхи. Сильно нас ті горіхи виручали... Нині всі кажуть, що ми молодці, але чомусь мало хто хоче повторювати наш шлях. Я ж і сама знаю, що ми молодці, переконуюся в цьому щоразу, коли в хату заходять мої соколи під два метри зростом... Усі хваляться джипами, а я — своїми хлопцями».

Мій чоловік — «Батько-герой»!

Кучеренки вдячні за допомогу і державі — чесно, щиро і чемно. Кажуть: якби не та своєчасна соціальна допомога (хвала Богові, ці люди не мають досвіду виживання за умови затримок із виплатами, як багатодітні родини 1990-х), були б старцями. Але ж і самі вони докладали неабияких зусиль для виживання — садили великі городи, тримали свиней, птицю, вирощували овочі та фрукти, торгували ними на базарах...

— Хто того не пройшов, не зрозуміє, — абсолютно справедливо зазначає мама нинішніх і майбутніх чемпіонів. — Людина, яка платила внески в школу за одну дитину, не знає, як це — здавати гроші за п’ятьох одразу.

— Грошей не вистачало, — підтримує дружину Віталій Анатолійович. — Коли діти хворіли або коли в школу їх збирали, потрібен був чималенький бюджет. Наш старший отримує нині в Польщі допомогу на дитину 500 злотих на місяць. У нас такої допомоги не було. Викручувалися, як могли. Пам’ятаю, як проводжав дружину на електричку і вона їхала торгувати в Черкаси чи ще куди...

— Якби моя воля, я б присвоїла своєму чоловіку звання «Батько-герой», — раптом зізнається Ірина Вікторівна. — Бо то він увесь час наглядав за дітьми. Я ж ще й на роботу ходила 26 літ. Бухгалтер за фахом, працювала і комірником, і ревізором, і продавцем. Лише півроку, як пенсіонерка... Дуже поталанило з чоловіком. Боже, скільки він чаю дітям переколотив, скільки книжок їм перечитав! І до роботи він привчав — город сапати, дрова рубати, навіть куховарити!.. А я так хотіла, щоб у хаті завжди був порядок, — боялася почути оте пекучо-образливе: «Наплодила, а тепер не знає, що робити!» Народити й виховати сімох дітей фізично й морально здоровими, непитущими, добрими — це дуже важка праця.

У Малій Висці мешкають й інші багатодітні родини. Однак не у всіх удома така атмосфера тепла, достатку і любові, як у Кучеренків. Трапляється, що батьки п’ють, а діти бідують...

— Нібито тільки вчора я лежала в лікарні з чотирма дітьми одразу, — не без гіркоти дивується жінка плину часу. — Наче вчора це було: одне чхне, а через хвилину вже всі кашляють... Але час так швидко пролетів, що ми з батьком уже боїмося залишитися невдовзі на самоті.

А про сподівання на винагороду за виховання Ірина Кучеренко не без сміху каже: «Тепер діти обіцяють нам безтурботне життя. Один каже, що купить татові круту машину. Другий — норкову шубу для мами. Третій організує відпочинок за кордоном... Ви ж розумієте, що нам і справді бракувало часу й можливостей на подорожі. Пам’ятаю, як чоловік возив усіх гуртом до моря в Одесу, а я з донькою — в бальнеологічну лікарню. Досі для нас найкращим відпочинком було сісти разом, коли дітей покладемо спати, та тихенько попити чаю».

Кіровоградська область.

Фото Івана КОРЗУНА.