Тато, мама і син Глуханюки — гвардійці.

 


Щоранку їх на службу проводжає врятована Герда.

Всі вони готові захищати рідну землю від російських агресорів на Донбасі. Поки що завдання в районі бойових дій виконував тільки глава сімейства — Іван Глуханюк.

«По ваших слідах...»

Першим прийшов у підрозділ глава сімейства ще 20 років тому. За цей час змінилася назва частини, місце дислокації залишилося у місті Калинівка на Вінниччині.

Не так давно Івана Глуханюка приємно здивувала дружина Наталія. Сказала, що теж хотіла б служити разом із ним. «Спробуй! Тільки ж пройти випробування буде нелегко», — застеріг кохану Іван.

Наталія за фахом бухгалтер. Але її руки звичні до фізичної роботи: у селі вистачає справ, до яких їх треба докласти. Загартованість дуже знадобилася під час проходження курсу молодого бійця. У 2018-му Наталія підписала трирічний контракт із полком.

Старший син Роман здобув спеціальність електромеханіка у Вінницькому технічному коледжі. Заочно навчається у національному технічному університеті. «Тату й мамо, як ви дивитися на те, якщо я теж попрошуся на службу?» — запитав якось він і розповів про мрію стати офіцером.

У січні нинішнього року Роман також підписав контракт із підрозділом, де служать батько й мати. Якщо стане офіцером, то матиме вище звання, ніж у батька (він старший прапорщик) і в мами (вона молодший сержант).

Молодший син Діма дивиться на старших і теж задумується про Нацгвардію... Але спершу має ще школу закінчити. Втім, уже попереджає рідних: «Можливо, піду по ваших слідах...»

Щоранку Глуханюків проводжає на службу ще один представник їхнього сімейства — вівчарка Герда. Кажуть, якщо буде потрібно, Герда також може стати у стрій і поповнити кінологічну службу у полку. Історія вівчарки настільки хвилююча, що про неї не можна не розповісти.

Запитую у пані Наталії, чи не лякає її і сина можлива перспектива відправлення на завдання у район Операції об’єднаних сил. Жінка зізнається, що над цим не раз задумувалася, коли приймала рішення йти на службу. Каже, морально і сама, і син підготовлені до такого відрядження. Батько вже не раз виїжджав на завдання на Донбас. Виконував їх у найбільш гарячий час у 2014—2015 роках. Визволяв від сепаратистів Лисичанськ. Був у числі тих, хто вибивав їх із Харківської облдержадміністрації. Пройшов також Слов’янськ, Дебальцеве. За бої у захисті цього міста удостоєний нагороди. Несподівана пригода у нього сталася під час визволення Лисичанська.

Поранило гранатою — будеш Ергедешкою

Улітку 2014-го військові з Калинівки прочісували район приватного сектору на околиці Лисичанська. Стемніло. В одному з будинків з вибитими вікнами промайнула тінь. Глуханюк зайняв місце біля вікна. Інші ввірвалися всередину. У вікні з’явилася голова собаки.

— Вівчарка не могла вибратися через вікно, — розповідає Іван. — Я вирішив допомогти. Одразу відчув щось під рукою. Придивився — запечені сліди крові на лівій лапі. Тим часом хлопці вийшли з будинку. Не виявили жодної душі. Ми рушили далі. Ніколи було думати про собаку. Місто ще утримували сепаратисти із заїжджими озброєними «помічниками».

Після завдання загін повернувся до автобусів. І тут Глуханюк знову побачив вівчарку. Обережно ступаючи на ліву лапу, вона одразу підійшла до нього, стала горнутися до ніг.

— Я не міг її залишити, — каже військовий. — Вівчарка так благально дивилася! У неї дотепер такий погляд. Хоч бери, та не заглядай в очі!

По дорозі до місця розташування гвардійці оглянули лапу собаки і виявили залишки осколків від ручної гранати РГД. Якщо поранило «ергедешкою», так і кликатимуть, — вирішили бійці. Ще не доїхали до місця призначення, а кличка Ергедешка уже прилипла до вівчарки.

Серед військових був кінолог. З його допомогою лапу обробили, перебинтували. Він же визначив приблизний вік вівчарки — не більше восьми місяців. Собаку нагодували. Було видно, що вона до того довго голодувала.

Ще два місяці після того випадку гвардійці залишалися на Донбасі. Іван Глуханюк звернув увагу: щоразу після повернення із завдання Ергедешка знаходила його серед інших бійців і ходила слідом. Ніби дякувала.

— Я запитав кінолога, чи може він забрати вівчарку в частину, — продовжує Глуханюк. — Той сказав, що ні, собак вистачає. Тоді я зателефонував додому.

Досі боїться різких звуків

— Якось Іван зателефонував із АТО і розповів про собаку, — каже пані Наталія. — Запитав, чи можна забрати до нас додому. Я поцікавилася думкою синів: Роману тоді було 16, Діма ще молодший. Показала фото, яке Іван надіслав на телефон. Хлопці так зраділи, що тато повернеться не сам. Їхні радісні вигуки Іван почув у слухавці.

Жінка згадує перші дні, коли у їхньому приватному будинку з’явилася вівчарка. Іван тоді не встиг вольєр зробити. Знову повернувся на Донбас. Собаці виділили місце в коридорі. Вівчарка поводилася надзвичайно сумирно, але так боялася різких звуків!

— Бувало, впаде кришка від каструлі, а вона зіщулиться і вся тремтить, — розповідає пані Наталія. — Цей страх не минув досі. Хоча реагує на все не так боязко, як попервах. Коли в Калинівці на арсеналі вибухали склади, собаку доводилося заспокоювати більше, ніж дітей.

Глуханюк немало часу провів на сході. Вівчарка сумувала. Коли він з’являвся, не відходила від господаря.

«Тату, що це за кличка у собаки? Язика можна зламати, — якось сказав Дмитро. — Давай по-іншому назвемо».

Батько подумав і запропонував нову кличку: Герда. Всі літери з попереднього імені збережено, але вимовляти простіше і коротше.

Крім страху від різких звуків, Герда виявляє ще одну фобію — боїться, щоб її знову не покинули саму. Мабуть, пам’ятає ситуацію, коли її поранену залишили у будинку.

— Як бачить, що ми готуємося в дорогу, перша застрибає в машину, і звідти її вже не виженеш, — каже Наталія. — Щоправда, тепер трохи призвичаїлася, зрозуміла, що ніхто її не збирається покинути саму. У неї є свій килимок. Коли ми беремо його в машину, мало не пританцьовує. Знає, що її теж візьмуть.

Щоранку Герда проводжає господарів на службу. До всіх ластиться, торкається. А вже приблизно з 16-ї години сидить біля воріт. Чекає на повернення господарів.

— Наша мама проживає у сусідньому будинку, — каже пані Наталія. — Це вона звернула увагу, о котрій годині Герда займає пост біля воріт. Дуже віддана тварина!

Вінницька область.

Фото Миколи Коваля.