Якось мимоволі став свідком того, як молода пара грубила батькам. Конфлікт був на вулиці, його чуло багато людей. Щоправда, чути було лише молодих, а літні люди слухали все це з болем в очах...
Ось тоді я згадав своїх батьків Меланію Іванівну та Марка Максимовича Прокопців, які мешкали у селі Верба Дубенського району. Я б багато віддав, щоб вони були живі, — так іноді хочеться їх підбадьорливого слова, хоча я і сам уже дідусь двох прекрасних онуків. Батьки потрібні людині у будь-якому віці. Шкода, що це розумієш тільки тоді, коли їх уже немає.
Я пишаюся своїми батьками, які самі все життя прожили чесно і вчили нас із сестрою Надією цього. Наша мама вміла чудово куховарити, ще й була передовиком виробництва у місцевому господарстві. Працювала важко, бо була дояркою. Мала за сумлінну роботу багато державних нагород і повагу односельчан. А ми, діти, завжди нею пишалися.
Не давав підстав для розчарування і наш батько Марко Максимович. Він, як і мама, працював різноробом у тому ж колгоспі. На будь-якій ділянці трудився сумлінно й чесно. Батько був дуже порядною людиною, а для нас із сестрою — авторитетом, чиє слово багато важило.
На схилі літ батьків доглядали ми з сестрою Надією. Тож вони трохи пожили міським життям, у квартирах з вигодами. Мама померла у 79 років, батько — у 89. Йому через хворобу відрізали ногу, він дуже переживав через це, а ми його завжди підбадьорювали, знаходили слова підтримки.
Я до того веду, що нинішньому турбопоколінню потрібно бути толерантнішим і милосерднішим до батьків. Особливо, якщо вони вже в роках. Адже молодість минає швидко. І ті, хто сьогодні погано ставиться до батьків, відчують це на собі бумерангом: недарма ж у народі кажуть, що літні люди люблять онуків, бо ті помстяться батькам за всі їхні кривди.
Постійний читач «Голосу України» Олександр ПРОКОПЕЦЬ.
Рівне.
