Борючись із нещастями та хворобами, ми вдосконалюємо життя.
Ф. Яновський
На славнозвісній Батиєвій горі в Києві розташовується Національний інститут фтизіатрії і пульмонології імені Ф. Яновського НАМН України. Тут упродовж багатьох років шанують пам’ять про його засновника — відомого українського медика, професора Феофіла (в деяких джерелах — Теофіла) Яновського. Поруч із будівлею інституту можна побачити пам’ятник ученому. Однак прикро, що нинішнім пацієнтам, перехожим, та й навіть далеко не всім сьогоднішнім студентам-медикам це прізвище бодай про щось каже. Хоча серед плеяди вчених-медиків, які працювали в Україні і досягли всесвітнього визнання, академік Ф. Яновський посідає одне з найпочесніших місць.
У червні нинішнього року славному вченому виповнилося би 160 років. Хотілося б хоч кількома рядками віддати належне цій неординарній Людині, справді унікальній постаті у вітчизняній медицині. Його ще за життя називали святим.
У багатодітній освіченій родині Яновських у містечку Миньківці тоді Подільської губернії 12 (24) червня 1860 року народився син Феофіл. Пращури Гоголів-Яновських вели родовід від українського козацтва і належали до відомого українського дворянського роду.
1870-го родина переїздить до Вінниці, а Феофіл вступає у Києві до 4-го класу гімназії, яку закінчує із золотою медаллю. По її закінченні він вступає до Київського імператорського університету св. Володимира на медичний факультет. На цей вибір, поза сумнівом, вплинули родинні обставини: недуги матері й брата Сергія. Брат хворів на туберкульоз. Саме ця хвороба стане визначальною для самого Феофіла Гавриловича, саме їй він присвятить свою хрестоматійну монографію.
Навчання на медичному факультеті виявило неабиякі здібності юнака. Він умів напрочуд раціонально використовувати кожну хвилину. Старанно вивчав мови. Зокрема, англійську опанував, заучуючи слова дорогою до університету або клінік. Загалом володів п’ятьма мовами. В університетських лабораторіях Яновський у роки навчання опанував усі доступні на той час методики досліджень. І, безумовно, йому пощастило на вчителів. На той час на факультеті викладали світила медичної науки (всіх не перелічити). Проте на формування особистості Яновського саме як лікаря найбільший вплив справив видатний клініцист, завідувач кафедри госпітальної терапії професор Карл Трітшель.
Ф. Яновського вважали найкращим випускником університету, але, хоч як це дивно, після його закінчення той залишився без місця роботи. Лише за кілька місяців ця скромна людина отримає посаду позаштатного ординатора в госпітальній клініці. Та й то без казенного утримання. Тож щоб бодай щось заробити, Феофіл Гаврилович на дверях свого помешкання вивішує табличку «Частный прием. Врач Ф. Г. Яновский. Внутренние болезни». Його пацієнтами були люди переважно незаможні, відповідно й плата була символічна. Додатковий заробіток давала праця в лазареті Києво-Подільської духовної школи. Саме там кредо життя Яновського «Ближче до хворого!» знайшло своє буквальне втілення: часто лікар залишався ночувати біля тяжкохворого в палаті. Або наймав доглядальницю, якій сам і платив. А ще Феофіл Гаврилович примудрявся знаходити час і сили працювати в Київському товаристві нічних чергувань. Нині це видається чимось неймовірним, але так було. Свій клінічний досвід лікар Яновський набував у щоденних «зустрічах» сам-на-сам із туберкульозом, холерою, дифтерією, ревматизмом тощо. Висока гуманність і людяність у поєднанні з надзвичайною майстерністю лікаря досить швидко здобули йому повагу і любов тисяч і тисяч пацієнтів. Серед яких чимало таких відомих, як М. Заньковецька, І. Карпенко-Карий, М. Старицький та інші. Професора Яновського знали далеко за межами Києва і країни. Він поспішав на допомогу хворим не лише мармуровими сходами, а й вузькими дерев’яними східцями.
Окрім лікарсько-благодійницької діяльності Яновського, не можна не згадати його діяльність як ученого і педагога. Так, з роками учений здобув беззаперечний авторитет. Проте не забуваймо, що за цим стояла багатолітня копітка, а то й просто титанічна праця.
1886-го Феофіл Гаврилович як ординатор їде до Франції та Німеччини. Він вивчає бактеріологію в Коха й Пастера, знайомиться з кращими європейськими клініками. А повернувшись до Києва, засновує першу в місті й одну з найкращих в імперії бактеріологічну лабораторію. Крім клінічної бактеріології, напрямами його наукових пошуків були туберкульоз, хвороби нирок, легень, органів травлення. Наукові праці, присвячені лікуванню туберкульозу, стали настільними книгами для фтизіатрів і терапевтів. А його дослідження з питань нефрології не втратили актуальності й дотепер.
На превеликий жаль, в Університеті св. Володимира наукові досягнення вченого впродовж багатьох років не були належним чином оцінені. Яновському доручили читання невеликого курсу клінічної мікроскопії та бактеріології. Посаду завідувача кафедри госпітальної терапії він отримав в Одесі, в місцевому університеті.
На початку Першої світової війни Феофіл Гаврилович працював в осередках епідемій насамперед як лікар. За видатні заслуги, безкорисливе служіння науці, лекторську майстерність Яновському було присвоєно почесне звання заслуженого професора.
Восени 1919-го, перед приходом більшовиків, родина Яновських виїздить до Криму, де Феофіл Гаврилович очолює кафедру діагностики Таврійського університету. Окрім викладацької діяльності, він продовжує активну наукову роботу.
1927 року вчений перший з-поміж клініцистів став академіком Всеукраїнської академії наук. Так, Яновський академіком став, але його особистісні якості аж ніяк не змінилися. Він, як і на початку своєї діяльності, був надзвичайно скромним, невибагливим, щиросердним і безвідмовним. Уникав сенсаційності й слави. Відмовився від першого в Києві державного автомобіля, який запропонували саме йому. Протягом усього життя для нього людина, яка страждає, була на першому місці. Йому все життя вистачало терпіння не відмовляти жодному хворому, зігрівати теплим словом кожного. Він не брав грошей зі своїх колег, учителів і учнів, зі священиків усіх релігій, з бідноти.
Про лікаря Яновського ходили легенди, кияни справді називали його святим. Вони могли б багато цікавого розповісти про цю унікальну людину. На жаль, це покоління вже відійшло...
А втім, деякі спогади все-таки збереглися. Зокрема, відомо, що Феофіл Гаврилович під час єврейських погромів переховував євреїв у підвальному приміщенні свого будинку на Ярославовому Валу, а також в Олександрівській лікарні. Про це знали чимало киян, але ніхто не видав лікаря з великої поваги до нього.
Професор Яновський був глибоко освіченою людиною в багатьох галузях історії, природознавства, мистецтва. Він грав на скрипці, мав бездоганний слух. Його бесіди, роздуми часто були просякнуті суто українським гумором. А ще він був великим шанувальником і знавцем київської старовини. Неможливо в одному дописі перерахувати його фундаментальні наукові праці, згадати його винаходи, дослідження, які допомагали людям повертати здоров’я, рятувати життя.
Однак, лікуючи людей, Феофіл Гаврилович практично не знаходив часу для себе, свого здоров’я. А воно значно погіршилося після втрати дочки Асі та дружини Ганни Вікторівни. Остання, до речі, походила зі славетного роду Григоровичів-Барських. Ф. Яновський дуже тяжко пережив ці втрати. Крім того, виснажувала хронічна хвороба. Та й дедалі частіше в нього виникали конфлікти з представниками влади. Чого лише варта була його категорична відмова очолити кафедру в Московському університеті та бути «лікарем Кремля»... Ну не могла ця інтелігентна, високоосвічена, набожна людина прийняти все те, що відбувалося довкола.
28 червня 1928 року Феофілу Гавриловичу стало зле, а невдовзі він закінчив своє земне життя. «Пішла з життя Людина» — так починалися некрологи в газетах. І, попри розпал боротьби з релігією, академіка Яновського урочисто відспівали в Софійському соборі. Православні, католики, іудеї — всі почергово здійснювали відспівування за своїми обрядами. На церемонії поховання було майже все місто. Так кияни висловлювали шану і глибоку вдячність своєму Лікареві.
Звісно, не всі колеги Яновського поділяли його принципи безкорисливості, дехто називав його ставлення до пацієнтів «яновщиною». Але, здається, тим самим вони визнавали себе звичайними формалістами від медицини. А Ф. Яновський ніколи й нікому своїх принципів не нав’язував. Він просто так жив, так відчував. У свій спосіб вдосконалюючи життя, він від того був щасливий.
Фото з сайту artmisto.net.
