Герой України Василь Зубанич на міжнародному фестивалі юних талантів «Рекітське сузір’я», що проводиться кожного літа у цьому гірському й віддаленому, але щедрому на таланти районі.

Голятин на Верховині нічим особливим не виділяється: село як село. Розкинулося, як й інші, між горами, немов гойдаючись у зеленій колисці. За скупими даними, засновано на самому початку ХVІ століття. Чимало гіпотез існує відносно його генезису. Більшість сходиться на думці, що прадавнє ймення пішло від урочища Голиця, яке на околиці поселення. Проте є і припущення, ніби від слів «голий тин», що означає жалюгідне життя горян за сивої минувшини. До речі, про село згадав відомий чеський письменник Іван Ольбрахт у своєму знаменитому романі «Микола Шугай» — передмова там названа «В колибі над Голятином». Є і такий цікавий факт: у Росії живе чимало носіїв прізвища Голятин.

І все-таки одна ознака характерна лише для цього населеного пункту, що нині нараховує до 1300 жителів. За словами голови тутешньої сільради Володимира Поповича, питома вага дипломованих спеціалістів на душу населення тут надзвичайно висока. Виші закінчувало чимало мешканців — особливо за радянської доби. Чимало й неординарних людей, котрими пишаються односельчани.

Дулішкович і брати Блецкани

Тон появі «вчених мужів» задав Іван Дулішкович, який народився у цьому сільці у родині священика далекого 1815 року. Здобувши філософську освіту в Кошице (нинішня Словаччина) і вивчивши богословську науку в Ужгородській семінарії, був парохом у селах теперішніх районів Закарпаття — Міжгірщини, Воловечини та Мукачівщини. З-під його пера у світ вийшло унікальне на той час чотиритомне видання «Историческія черты угро-русскихъ», що написане рідною мовою («руською») і базується на ґрунті початкових досліджень історії Закарпаття. У музейній кімнаті місцевої школи на його честь — меморіальна дошка, виготовлена скульптором Михайлом Беленем.

Жага до науки і масова з’ява високоосвічених голятинців припадає на другу половину ХХ віку. Як-не-як, а це рідкісне явище, щоб аж три брати Блецкани, уродженці цього села, обіймаючи солідні службові пости, стали професорами і докторами наук у різних сферах: старший Микола (1938—2015 роки) — технічних наук, лауреат премії Ради Міністрів СРСР, член-кореспондент Російської технічної академії наук (жив і помер у Зеленограді поблизу Москви); Михайло (1939—2006 роки) — доктор філософських наук, член-кореспондент Української академії політичних наук, академік Академії наук Вищої школи України, заслужений працівник народної освіти України; Дмитро (1946 рік) — доктор фізико-математичних наук, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, заслужений діяч науки і техніки України.

За феноменальним братерським тріо — численні значущі наукові праці, посібники та розробки-винаходи, що мають авторські свідоцтва, патенти й успішно впроваджені у виробництво. Микола, який був директором і президентом науково-виробничого центру «Сапфір», де займався розвитком сучасного напівпровідникового матеріалознавства, взагалі всесвітньо відома людина. За вагомий внесок у науку Американський біографічний інститут удостоїв його у 1999-му звання «Людина року», а Кембриджський біографічний інститут зі свого боку через рік уніс до списку двох тисяч видатних учених ХХ століття!..

Корифеї-науковці — вихідці з багатодітної сім’ї. Братів і сестер налічувалося аж п’ятнадцять (одне дитя померло одразу після народження). Їхній близький родич 70-річний Михайло Блецкан пригадує, що колись стриї-дядьки досліджували генеалогічне дерево і нарахували 170 осіб, які пов’язані родинними узами за різних поколінь. Ще й який великий загін Блецканів здобув вищу освіту! Між іншим, у нашого теперішнього співрозмовника 32-літній син Михайло теж має вчений ступінь — кандидат фізико-математичних наук.

Зимомрі — батько і син

Яблуко від яблуні, як звикли у народі казати, далеко не котиться. Цю істину ілюструє і місцева родина Зимомрів. Найповажніший із них 74-літній Микола — добре знаний український літературознавець, перекладач, критик і педагог, який тепер живе і трудиться у Дрогобичі завідувачем кафедри теорії і практики перекладу в Державному педагогічному університеті імені І. Франка. Він, як і його син Іван, котрому цього літа виповниться сорок, — професор, доктор філологічних наук, автор чисельних монографічних праць і посібників у царині порівняльного літературознавства, що мають і грифи Міністерства освіти України.

Молодший Зимомря обіймає тотожну батьковій посаду, але в Ужгородському національному університеті, де розпочинав свою викладацьку діяльність його батько, а відтак працював професором педагогічної академії в Слупську (Польща), Закарпатському інституті післядипломної освіти.

Їхня мати і бабуся Гафія Василівна, яка прожила на білім світі 75 літ, теж відома постать Голятина. Зарекомендувалася талановитою співачкою-коломийкаркою — у трьох книжках «Ой, там на горі, на вершечку», «Верховинські співанки», «Бойківські наспіви» — опубліковано її фольклорні пісенні перлини. А ще про неї розповідається в Українській музичній енциклопедії. Драматичну долю мала жінка-селянка. Чоловік Іван передчасно помер у 1949 році, коли з п’яти синів старшому було 11, а наймолодший народився через два тижні після смерті чоловіка. Неймовірно, але працюючи санітаркою в райлікарні, мати зуміла виростити і вивести у великі люди синів. І вони здобули вищу освіту: Василь закінчив Львівський лісотехнічний інститут, в УжДУ навчалися Іван (хімічний факультет), Федір (біологічний), Юрій (медичний), Микола ж закінчив іноземну філологію.

Кожен із них залишає глибокий слід на землі. Приміром, покійний Іван, який закінчив ще Центральний інститут патентознавства в Москві, працював завідувачем лабораторій кафедри органічної хімії і викладачем з цього предмета. Був обдарованим винахідником: низку його цінних авторських новаторських робіт засвідчують офіційні документи. Василь був головою райплану, а відтак заступником голови Міжгірського і головою Свалявського райвиконкомів, заступником директора Ужгородського фанерно-меблевого комбінату, начальником відділу управління промисловості ОДА. До його заслуг — утворення Національного природного парку «Синевир», спорудження у Міжгір’ї телевежі, будівництво у Колочаві потужного заводу техобладнання...

...Та Герой України Василь Зубанич

До когорти славних синів Голятина належить і, на жаль, уже покійний Михайло Сюсько — теж доктор філологічних наук, академік АН Вищої освіти України, заслужений працівник освіти України. В Ужгородському держуніверситеті його кар’єра росла від аспіранта до професора: був завідувачем підготовчого відділення, деканом філфаку, завкафедри української мови, очолював спеціалізовану вчену раду із захисту докторських і кандидатських дисертацій з українського мовознавства. Він — автор двох лінгвістичних атласів та словника зоонімів регіону Карпат.

Варто зазначити, що лави вчених світил доповнюють уродженці села Федір Гелеван, Василь Пойда — кандидати фізико-математичних наук...

Дали про себе знати голятинці і в інших сферах. Скажімо, Василь Зимомря з неабияким хистом художника-іконописця, Іван Ісаєвич — педагога і поета. Уродженець села Микола Сюсько тривалий час був першим секретарем Міжгірського райкому партії, Василь Дерич — головою Міжгірської РДА за двох каденцій, а Іван Дерич — заступником і в. о. голови райради... Андрій Бряник у минулому проявив себе знаним верховинським казкарем, про нього написано у виданні «Етнографічний матеріал з Угорської Русі».

Гордий Голятин і за своїх земляків-патріотів. Одному з них, Василеві Зубаничу, присвоєно найвищу нагороду в державі — Героя України — за священний обов’язок із захисту територіальної цілісності Вітчизни в лавах Збройних Сил у зоні АТО. І за відважність: навіть діставши поранення, відмовився від госпіталізації і продовжував офіцерську повинність на вогневих рубежах. Родом 37-річний військовослужбовець із села Обляска, що адміністративно-територіально підпорядковується Голятинській сільраді. Закінчивши Одеську військову академію, став командиром 15-го окремого гірсько-піхотного батальйону, потім — 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

Не приховують почуття гордості за своїх земляків нинішні молоді й старші голятинці. «Возвеличуємо і ставимо за приклад сучасній молоді», — одностайні в думці директор тутешньої ЗОШ І—ІІІ ступенів Іван Попович та його заступник Микола Дерич.

...Хоч би що казати, а кожне село на Міжгірщині може похвалитися своїми людьми, як, наприклад, невеличкі за територією і населенням Ізки, Лісковець, Новоселиця, Рекіти... Не кажучи вже про густонаселені — Колочаву, Синевир, Студений. Тільки б в нашій країні приділяли відповідну увагу науці, то впевнено можна сказати: вченому роду не буде переводу і в глибинці.

Міжгірський район Закарпатської області.

Фото Василя Пилипчинця.