Спільне фото на згадку про цей пам’ятний день.


Таким був Гагік Хлгатян.

 


Теплі слова про дідуся говорить Грайр Саргсян.

Понад 76 років вірменська родина шукала могилу дорогої їй людини…

Бої йшли за кожне село, хутір, дім

Гагіку Хлгатяну було усього 19 років, коли в атаці куля чи осколок обірвали його земний шлях. 15 липня до могили Гагіка Арамовича Хлгатяна на одне з військових кладовищ Луцька, що на вулиці Львівській, вперше прийшли його внуки і правнуки. На Волині вони вже багато років і не здогадувалися, що за цю землю, яка тепер стала для них рідною, загинув їхній дідусь. Із ними розділили урочистість події також активісти обласної організації ветеранів України, представники облдержадміністрації та Луцької міської ради.

Пошук тривав довго, відходили в інші світи його учасники, але наполегливі вірмени не здавалися. Спершу вдалося через Інтернет вийти на список безповоротних втрат Подольського центрального архіву Міністерства оборони РФ. Стало відомо, що рядовий 236-го полку 106-ї Забайкальської стрілецької дивізії Гагік Арамович Хлгатян загинув 6 березня біля села Гончарка, що під Луцьком. Але на жодній сучасній карті такого села немає, в «Адміністративно-територіальному поділі Волинської області» Гончарка також не згадується навіть серед населених пунктів, які давно зняті з реєстрації. Нічим не змогли зарадити й місцеві старожили. За допомогою рідні загиблого воїна, які зараз проживають у Володимирі-Волинському, звернулися спочатку до міської, а потім і до обласної організацій ветеранів України, зокрема, до її голови генерал-майора у відставці Олександра Булавіна і його першого заступника Геннадія Гулька. Долучився до пошуку й автор цих рядків.

Коли працював свого часу в луцькій районній газеті «Слава праці», довелося чути про вже не існуюче тоді село Гончарка, яке тулилося біля витоків притоки Стира річечки Жидувка. Люди пригадували, які «знатні» карасі й линки водилися в цьому струмку з кришталево чистою водою, котру пили замість криничної. Тепер на тому місці очисні споруди Гнідавського цукрового заводу. Джерела замулені, а про воду вже годі що й казати. Окрім того, якось мені пощастило побачити на одному з польських сайтів стару, 1886 року, карту Луцька і його околиць, де було позначено Гончарку.

Як з’ясувалося, від того місця до військового кладовища якихось двісті метрів. Звичайно ж, прах воїна мусить покоїтися саме на цьому некрополі. Так робили в повоєнні роки, коли впорядковували військові поховання.

Кладовища формувалися за територіальним принципом, звозили тіла з найближчих захоронень. Із понад 700 похованих тут воїнів майже половина невідомих. Відтепер на одній із плит значиться й ім’я Гагіка Хлгатяна. Вибрано її не випадково, адже в цій братській могилі лежать солдати і офіцери, які загинули в ті самі дні, що й воїн-вірменин.

Брати і сестри назвали своїх чотирьох синів Гагіками

— Сьогодні для нас сумний і водночас радісний день, — сказав, виступаючи на врочистостях з цієї нагоди онук Гагіка Хлгатяна Грайр Саргсян. — Ми нарешті знайшли могилу нашого діда. А був час, коли вже втратили надію. До цього року родина не знала, де його поховано. Мій дід народився в Мартунінському районі в селі Дзорагюх. Він у батьків був старшим сином. Коли Гагіку виповнилося 18 років, його відразу ж призвали в армію.

Брав участь у визволенні міст Рівне, Дубно. Останнього листа написав 23 лютого 1944 року: «Ми так надихаємося, що звільнюємо нашу рідну землю. Ніхто в нас не питає, якої ми національності. В нас одна ціль — перемога». Мій дід загинув 6 березня 1944 року. Але ніхто не знав, де він похований. Його мати Маргарита Арзуманівна ніби відчула, що сина вже немає. Нічого не їла, виснажилася і через два місяці також померла. Але своєму сину Шаліку Хлгатяну перед тим дала наказ: «Знайди, синку, його, якщо живий, а якщо вбитий, то хоч грудочку землі з його могили привези сюди і поклади на мою могилу». Там велика рідня, вони наступного року приїдуть у Луцьк, візьмуть тут землю і покладуть на могилу матері. Після того її син Шалік Хлгатян довгий час шукав місце поховання брата. Але потім розвалився Радянський Союз і вести пошук стало набагато важче. В 2005 році Шалік помер. Перед тим він зібрав чотирьох своїх синів і заповів їм: «Я вже втратив надію, що мій брат живий. Але прошу вас — знайдіть його могилу. Лише тоді наші душі заспокояться». Цю справу продовжив його молодший син Арам Хлгатян. Саме він з Центрального архіву МО Росії дізнався, що наш родич загинув біля Луцька в селі Гончарка. Думав сам знайти, але це виявилося не так легко. Немає на картах такого села, і люди не знають про нього. Тоді звернувся до Володимир-Волинської міської, а потім й Волинської обласної організацій ветеранів України, які мені допомогли знайти це село і могилу, де похований мій дід. Хочу їм за це подякувати. Цей день для мене став святом. Тепер кожного року 9 травня ми приїжджатимемо сюди, аби віддати шану всім похованим на цьому кладовищі воїнам. Це мій маленький подарунок моєму діду і всім, хто тут загинув. Я хоч вірменин, народився у Вірменії, але тепер Волинь — моя рідна земля. Мій дід воював і загинув за неї.

Отже, пошук, який вели три покоління вірменської родини, увінчався успіхом. Могилу Гагіка Хлгатяна знайшли його внуки і правнуки. Зворушливо й те, що два брати і дві сестри загиблого воїна назвали Гагіками своїх синів.

Його ім’я живе в чотирьох племінниках. Чим не приклад того, як потрібно шанувати пам’ять рідних нам людей.

P. S. 21 липня минуло 76 років з часу повного визволення Волинської області від фашистських загарбників.

Волинська область.

Фото автора.