Під час відкриття круглого столу директор Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України, академік НАН України Юрій Шемшученко зазначив, що прийнятий 24 серпня 1991 року Верховною Радою України Акт проголошення незалежності України визначив новий політико-правовий статус України як самостійної суверенної держави. Закладені ним принципи були покладені в основу чинної Конституції і законів України. Нинішня правова система України розвивається на основі національного досвіду і міжнародного права. Її теоретичну базу становить юридична наука. Належна взаємодія юридичної науки і практики, науки і права є необхідною передумовою законності і правопорядку у країні. Проте у функціонуванні правової системи є багато проблем, які стосуються державної правової політики, форми державного правління, виборчої системи тощо. Наш парламент тривалий час працює без плану законопроектних робіт, не прийнятий закон про нормативно-правові акти.

За кількістю законів, які приймаються нашим парламентом, ми не відстаємо від європейських країн. Але з прийнятих законів майже 70 % становлять акти про внесення змін до відповідних законів. За роки незалежності було ратифіковано понад  тисячу міжнародних договорів, які стали складовою частиною національної правової системи. Вкрай незадовільно поставлені кодифікація і систематизація законодавства. Продовжують діяти ще ряд кодексів та інших законодавчих актів радянського періоду (наприклад, кодекс про адміністративні правопорушення).

Важливим завданням організації юридичної науки є об’єднання зусиль науковців Національної академії правових наук України, Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України, Інституту права Київського національного університету імені Тараса Шевченка та ін. При Парламенті не зайвим було б мати науково-консультативну раду з числа відомих вчених-конституціоналістів.

Академік Національної академії правових наук України (НАПрН) Олександр Скрипнюк наголосив на тому, що сучасний ефективний державотворчий процес неможливий без ґрунтовного наукового забезпечення розвитку державотворчих теорій та їх реалізації. В юридичній науці одне із центральних місць посідають дослідження, спрямовані на створення концепцій держави і права, які пояснюють ґенезу цих феноменів, їхню сутність, шляхи подальшого розвитку державотворчих процесів.

Домінуючим концептуальним ядром у цих підходах стали проблеми прав людини як пріоритету будь-якої моделі розвитку держави і права. Одним із головних завдань української правової науки і практики є створення ефективних механізмів забезпечення та реалізації прав людини.

До ключових проблем державотворчих теорій належать теоретичні розробки, спрямовані на здійснення правової, конституційної, судової, реформи місцевого самоврядування, адміністративно-територіальної та інших реформ, в реалізації яких поки що не забезпечений суспільний консенсус. Отже, головним є створення механізмів, які б насамперед забезпечили пріоритет прав людини, інтереси суспільства в діяльності органів публічної влади.

Академік НАПрН Наталія Оніщенко визначила першорядні завдання сучасної юридичної науки: дослідження проблем взаємодії держави і громадянського суспільства, категорії контролю як демократичного інституту, сучасного стану гарантування, забезпечення та охорони прав, свобод та законних інтересів людини.

А академік НАПрН Олександр Костенко стверджував, що без подолання корупції неможливе успішне будівництво держави. Українська корупція є корупцією кризового типу, вона породжена соціальною кризою, яку сама ж і поглиблює. Її подолання можливе за умови подолання соціальних причин її породження та вдосконалення антикорупційного законодавства. Антикорупційна політика в Україні сьогодні є антинауковою, бо заснована на концепції «голої репресії», на зміну якої має прийти ефективна концепція «антикорупційних лещат», яка б поєднувала адміністративні (репресивні) засоби та реформи, спрямовані на створення у державі та суспільстві стану, за якого буде вигідним жити і працювати.

Актуальним дослідженням є питання адміністративно-територіального устрою України, — вважає член-кор. НАПрН Ольга Андрійко. Починаючи з 1998 р. були напрацьовані важливі акти, що стосуються адміністративно-територіального устрою, включаючи затверджену Кабінетом Міністрів України Стратегію адміністративно-територіального устрою України від 5 серпня 2020 р. Здійснення цієї реформи не є безпроблемним. У процесі її здійснення не враховуються інтереси простої людини. Ця важлива державна робота потребує вдосконалення на наукових засадах.

Член-кор. НАПрН Ірина Кресіна вважає, що головним завданням сучасної правової науки є розробка Стратегії політико-правового розвитку України. У виступі Павла Кулинича, член-кор. НАПрН, прозвучала теза про те, що адміністративно-територіальна реформа як напрям модернізації держави передбачає проведення й реформи територіальної організації влади у сфері земельних відносин. Однак існує ризик, що в процесі її реалізації разом із землею і повноваженнями у громади «перейде» й земельна корупція. З метою її недопущення пропонується забезпечити прозорість й доступність відомостей про землю, інші природні ресурси та будівлі шляхом переведення їх у електронну форму й розміщення на державному (національному) геопорталі; провести дерегуляцію земельних процедур зі скасуванням тих з них, які є корупціогенними; запровадити єдину планувальну документацію на всі землі територіальної громади з наданням їм статусу містобудівної та землеврядної документації, що дозволить відмовитись від встановлення цільового призначення для кожної ділянки окремо та ввести на землі цільового призначення зонування земель.

Одним із найважливіших чинників забезпечення ефективної участі юридичної науки у державотворчому процесі в Україні є наявність в державі належних правових умов для розвитку як юридичної науки, так і науки, науково-технічної діяльності загалом, — стверджує кандидат географічних наук В’ячеслав Олещенко. У цьому контексті важливим є правове забезпечення діяльності Національної академії наук України, яка за чинним Законом України «Про наукову і науково-технічну діяльність» визначена як вища наукова організація в Україні. Однак визначений законом статус НАН України не реалізується. За таких обставин йдеться про системне врегулювання питань, виходячи з стратегічної мети — зміцнення наукового, інтелектуального, економічного, технологічного потенціалу України, підвищення рівня освіченості наших громадян, забезпечення їх здатності жити і працювати у сучасному світі. Для цього необхідним є внесення змін не лише до базового у цій сфері Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність», й до Бюджетного, Податкового кодексів, численних інших законів та підзаконних актів, докорінна зміна ставлення до наукової і науково-технічної діяльності, до Національної академії наук у суспільстві, у владних органах, які ніяк не можуть усвідомити, що держава, яка не утримує в належному стані не лише власну армію, а й науку, потім годує чужу армію та іноземну науку. Нагальною потребою сьогодні є ухвалення розробленого Інститутом держави і права ім. В. М. Корецького Закону «Про Національну академію наук України».

За результатами роботи круглого столу були прийняті рекомендації, спрямовані на визначення пріоритетності та активізацію наукових досліджень сучасних державотворчих і правотворчих процесів на міждисциплінарному, кроссекторальному рівнях, подальше наукове забезпечення юридичною наукою розбудови Української держави і громадянського суспільства; посилення системної співпраці Інституту з іншими науковими установами та вищими навчальними закладами юридичного профілю, що здійснюють дослідження в сфері державотворення і правотворення; актуалізацію наукових досліджень проблем подолання причин та усунення наслідків корупції та злочинності в Україні. Важливе місце відведено питанню підготовки висококваліфікованих фахівців-правознавців для організації ефективного функціонування державних інституцій та інших сфер суспільного життя в умовах зростаючих запитів та викликів, які постають перед державою.

Вирішено також до 30-ї річниці незалежності України підготувати та видати фундаментальну колективну монографію «Українська держава в системі сучасного конституціоналізму: здобутки та перспективи».