Про визнання незалежності України у світі, про умови самостійного утвердження нашої держави на геополітичній мапі та ризики опинитися у міжнародній ізоляції розмовляємо з Володимиром Василенком — правознавцем-міжнародником, Надзвичайним і Повноважним Послом України, представником України в Раді ООН із прав людини (2006—2010 рр.). Володимир Василенко у 1990 році підготував перший проект Декларації про державний суверенітет України, брав участь у створенні остаточного варіанта цього документа.

— Як відбувалося визнання незалежності України на міжнародному рівні?

— Після прийняття 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет Міністерство закордонних справ України почало вживати заходів, спрямованих на розширення міжнародних зв’язків і відповідно визнання України іншими державами.

Але постановою Верховної Ради, якою було ухвалено Акт проголошення незалежності, передбачалося, що його має підтвердити народне волевиявлення на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року. Тому більшість держав зайняли очікувальну позицію. У той час керівництво Кремля проводило інтенсивну обробку їхніх лідерів на двосторонньому рівні та у рамках міжнародних організацій, спрямовану на дискредитації руху України до незалежності.

За три тижні до ухвалення Акта в Україну з візитом прибув президент США Джордж Буш. Виступаючи у Верховній Раді, він озвучив такі тези: Америка проти агресивного націоналізму, свобода не є тотожною незалежності, а відділення від СРСР — це погано. Цю одіозну промову західні ЗМІ назвали «Chicken Kiev speech».

У червні 1990 року Київ відвідала Маргарет Тетчер, тодішній прем’єр-міністр Великої Британії. Під час виступу у парламенті її запитали про ставлення до незалежного статусу союзних республік у майбутньому. Тетчер відповіла, що їй важко уявити штат Каліфорнію незалежною державою.

Як свідчать опубліковані на Заході записи бесід прем’єр-міністра Іспанії Філіпа Гонсалеса із Горбачовим, останній просив лідерів західних держав, зокрема Франції, Німеччини, вплинути на Україну.

Активно працювали дипломати і спецслужби РФ. Вони переконували уряди інших держав не відкривати свої посольства у Києві, посилаючись на те, що незалежність України — тимчасове явище, й рано чи пізно наша держава знову стане частиною Радянського Союзу.

Натомість МЗС України доводило до західних партнерів протилежне: незалежність України — назавжди! Сумнівів у тому бути не може. І з цим завданням у той час наші дипломати впоралися успішно.

— На який фактаж спиралася українська дипломатія при просуванні тези «незалежність України — назавжди»? До якого правового базису вона апелювала?

— Визначальним фактором, який сприяв широкому міжнародному визнанню незалежності нашої держави, став референдум

1 грудня 1991 року. Тоді понад 90% громадян країни підтвердило Акт проголошення незалежності України. Навіть Крим, де переважали етнічні росіяни, підтримав його.

Другий фактор — підписання 8 грудня 1991 року у Біловезькій пущі Угоди про створення СНД, в якій було проголошено, що «СРСР припинив існування як геополітична реальність».

І нарешті третій фактор — відмова України від радянської ядерної зброї. Тобто питання, від вирішення якого залежало, чи утвердиться Україна як незалежна держава, чи знов буде змарновано шанс.

Важливо, що після проголошення незалежності і на рівні Верховної Ради, і на рівні уряду постійно наголошувалося, що Україна відповідно до Декларації про державний суверенітет має намір стати без’ядерною державою.

Це було важливо з огляду на критерії визнання новостворених держав, які проголосив держсекретар США Джеймс Бейкер. А саме: не висувати територіальних претензій до інших держав, поважати права національних меншин, запровадити ринкову економіку, розбудовувати демократичні інститути і не мати на своїй території ядерної зброї. Тому я наполягав на включенні положень про без’ядерний статус до Декларації про державний суверенітет. Згодом Іван Драч озвучив їх на пленарному засіданні Верховної Ради.

— Отже, щоб забезпечити незалежний статус України, треба було позбутися ядерної зброї на її території? Вас називають (Юрій Костенко у книжці «Ядерне роззброєння України») ідеологом ядерного роззброєння. Це через те, що ця ідея була зафіксована у Декларації про державний суверенітет, автором першого варіанта якої ви були?

— Уперше ідею про без’ядерний статус України висловив один із лідерів Народного Руху України Василь Червоній ще на першому установчому з’їзді НРУ. Він пропонував ухвалити резолюції про вимогу вивезти з території України всю радянську зброю масового знищення, включно з ядерною, вивести підрозділи Збройних Сил Радянського Союзу, які мали використовуватись як війська передової лінії у війні проти Заходу...

Коли ухвалювалася Декларація, я, як правник, відшліфував цю пропозицію. Зокрема йшлося не просто про виведення військ СРСР з території України, включно з ядерним компонентом, а й про намір України стати в майбутньому позаблоковою, постійно нейтральною, без’ядерною державою. До речі, за розділ «Зовнішня і внутрішня безпека» проголосувало, здається, 226 депутатів. А за це положення — 272 депутати. Воно набрало найбільше голосів серед усіх інших положень розділу.

24 жовтня 1991 року Верховна Рада заявила про намір України стати без’ядерною державою. Це було зроблено спеціально перед сесією Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй. Леонід Кравчук брав участь у тій сесії уже як представник незалежної держави. І там скрізь в переговорах наголошував, що Україна буде без’ядерною. Це, безперечно, вплинуло на ставлення Заходу.

Завдяки згаданим вище факторам, зокрема відмові України від радянської ядерної зброї, Україна здобула міжнародне визнання, яке тривало після проголошення незалежності України і особливо активізувалося після грудневого референдуму.

— Які саме держави і у який спосіб першими визнали незалежність нашої держави?

— 21 листопада 1991 року Україна підписала протокол про встановлення дипломатичних відносин з Литовською республікою, що було рівнозначним взаємному дипломатичному визнанню де-юре. Одночасно було встановлено консульські відносини з Австрією (26 вересня 1991 року) та Туреччиною (14 листопада 1991 року), що з точки зору міжнародного права означало офіційне визнання України де-факто цими державами, а також підписано протоколи про консультації та співпрацю між МЗС України та відомствами закордонних справ Мальти (24 серпня 1991 року), Польщі (7 вересня 1991 року), Узбекистану (28 жовтня 1991 року) та Чехословаччини (29 листопада 1991 року).

Проте широке міжнародне визнання відбулося після референдуму. Перші акти офіційного визнання України де-юре мали місце 2 грудня 1991 року, коли як незалежну державу її визнали Польща і Канада. До середини третьої декади грудня її визнали ще 13 держав — Угорщина (3.12.91 р.), Литва, Латвія, Росія (4.12.91 р.), Болгарія (5.12.91 р.), Естонія (6.12.91 р.), Чехословаччина (8.12.91 р.), Швеція, Ізраїль (19.12.91 р.), Швейцарія, Казахстан (21.12.91 р.).
25 грудня 1991 року Михайло Горбачов склав із себе повноваження Президента СРСР. Як згадував Д. Буш, після того, як вранці 25 грудня 1991 року йому зателефонував М. Горбачов і поінформував про свою відставку, Президент США у зверненні до американського народу повідомив про визнання Сполученими Штатами незалежності України і готовності до негайного встановлення з нею дипломатичних відносин.

Після визнання України США її офіційно визнали такі впливові європейські держави, як Німеччина (26.12.91 р.), Франція (27.12.91 р.), Італія (28.12.91 р.), Велика Британія (31.12. 91 р.). До кінця грудня Україну визнали Китай, Японія, Бразилія, Мексика, Перу, Індонезія, Іран, Австралія, Таїланд, Алжир, Туніс, Йорданія, Південна Корея, В’єтнам, Бангладеш, Данія, Фінляндія.

Отже, в останній тиждень 1991 року стався кількісний, а головне якісний прорив у визнанні України міжнародною спільнотою. Її державну незалежність визнали всі держави — члени Великої сімки, провідні члени НАТО та ЄС, найбільші країни Азії та Південної Америки, основні країни розселення української діаспори. Наприкінці січня 1992 року Україну визнало понад 90 країн. На кінець того року кількість держав, що визнали Україну, зросла до 132, із 106 з них було домовлено про встановлення дипломатичних відносин.

— Після захоплення Криму РФ та відкритої військової агресії на Донбасі звучали висловлювання на кшталт «от якби ми не позбавилися ядерної зброї, то такого б не сталося». Чи справді інших варіантів не було тоді?

— Україна до набуття незалежності входила до складу СРСР — ядерної держави і члена Варшавського договору. Важко було передбачити, як реалізуватиметься Декларація про державний суверенітет. Однак її положення про без’ядерний, нейтральний і позаблоковий статус створювало політико-правову основу для мирного виходу України зі складу Радянського Союзу.

Але існував ще один фактор, чому ми мали відмовитися від радянської ядерної зброї, — це неможливість її використання. На своїй території Україна мала ракети з ядерними боєголовками. Але тільки Росія володіла секретами та технологіями їх обслуговування. І тільки РФ могла контролювати запуск цих ракет. До того ж у нас не було в принципі виробництва збагаченого урану...

Тоді через розміщення радянської ядерної зброї на території України, яка була націлена на США, вона була міцно прив’язана до військово-промислового комплексу РФ. І постало питання: або ми стаємо незалежною державою і нас визнає світ, або залишаємося в сфері впливу РФ і загрозою для США. Тобто ціна питання — незалежність держави.

— Чи були сумніви при підписанні Будапештського меморандуму?

— Звичайно, висловлювались різні точки зору. Були противники ядерного роззброєння, скажімо, Степан Хмара, якого я дуже поважаю, виступав категорично проти цього. І не він один. Але ними рухали переважно емоції, а не раціональний політичний розрахунок.

Адже Росія була зацікавлена, щоб Україна лишалась ядерною державою, а світ не визнав її як самостійну. У Кремлі дуже добре знали про критерії Бейкера... Щойно в українському парламенті починалося обговорення «ядерного питання», одразу росіяни робили якусь провокацію. Чи хтось виступав з територіальними претензіями, чи хтось виступав просто з антиукраїнськими заявами, з погрозами різними. І тоді у Верховній Раді зчинялась буча: «Ні, нам не треба ядерне роззброєння, тому що от у нас такий ворог могутній, і він от демонструє свою ворожнечу»... А РФ робила це навмисно, тому що їм було вигідно поставити нас у ситуацію міжнародної ізоляції.

Україна, реалізуючи Декларацію про державний суверенітет і відмовившись від підписання нового союзного договору, наближалася до виходу зі складу СРСР. От тоді нерви найреакційнішої московської еліти не витримали. Вони організували путч, тому що зрозуміли — Київ не бере участі в підписанні нового союзного договору, а без України союзу немає. Деякі вважають, що завдяки путчу Україна стала незалежною державою. Це абсолютна неправда. Навпаки, путч стався саме тому, що Україна була готова до незалежності, і для того, щоб заблокувати шлях України до незалежності...

— У 2014-му перед нашою державою знову дуже гостро постало питання збереження суверенітету. Чому реалізація Будапештського меморандуму дала збій?

— Будапештський меморандум зафіксував лише декларації, в яких проголошувалася підтримка незалежності і територіальної цілісності України. Але в ньому не було зафіксовано механізму, як це робити в разі нападу на Україну. Підписуючи Будапештський меморандум, на мій погляд, варто було набагато більше вимагати від західних держав. Проте тоді ані український політикум, ані українське суспільство, ані західні країни не готові були ставити та розглядати питання про наше членство в НАТО, хоча ми й позбавлялися радянської ядерної зброї і відмовлялися від можливості мати свою власну. Але сьогодні Україна має моральне і політичне право вимагати членства в НАТО і ядерної парасольки Альянсу, тому що Росія порушила умови Меморандуму.

— Що має тепер зробити Україна, щоб зберегти свою незалежність і територіальну цілісність?

— Насамперед треба покладатися на свої сили. Не сподіватися, що хтось за нас нас захистить. І тому найперше завдання — це системна наполеглива розбудова сектору традиційної безпеки. Максимальне зміцнення Збройних Сил України для того, щоб Росія зрозуміла: продовження агресії і її подальша територіальна експансія призведе до втрат, які є для неї неприйнятними. Це треба пояснювати всім громадянам України, всьому суспільству.

Крім традиційного сектору безпеки, треба розбудувати гуманітарний сектор безпеки. Якщо навіть при найефективніших збройних силах держава не проводитиме належної гуманітарної політики з тим, щоб забезпечити гуманітарну безпеку, ця збройна сила може бути використана проти самої держави.

Коли ми говоримо про гуманітарну безпеку, то маємо на увазі політику, насамперед виховання ментальності громадян України в українському дусі. Гуманітарна політика будь-якої держави спрямована на забезпечення сприятливих умов для зміцнення національної ідентичності нації, яка є фундаментом її незалежної державності.

Маємо усвідомити, що мета Кремля — тотальне знищення України як національної одиниці, як незалежного суб’єкта міжнародного права, як геополітичної реальності взагалі. Спочатку Москва не планувала збройної агресії проти України.

Керівництво РФ вважало, що час грає на їхню користь і вони мирним шляхом просто знищать національну ідентичність України. Тому повсякденно здійснювали й продовжують здійснювати гуманітарну агресію проти України. Гуманітарна агресія має кілька складників. Це, по-перше, мовно-культурна агресія, на вістрі якої є надання російській мові статусу державної і тотальна русифікація України. До речі, внаслідок тотальної русифікації Крим і частина територій Донеччини та Луганщини були відторгнені від України і опинились під тимчасовою окупацією. По-друге — це інформаційно-пропагандистська війна, яку Росія системно і систематично здійснює проти нашої держави. По-третє — це війна проти відновлення української історичної пам’яті та її знищення. І, по четверте — це конфесійна агресія, яка матеріалізується у війні проти створення єдиної помісної української церкви.

Якщо влада України не спроможеться дати відсіч російській гуманітарній агресії шляхом проведення україноцентричної гуманітарної політики, то вона прирікає нашу державу на знищення і зникнення з політичної карти світу, які збройні сили вона б не збудувала.

Спілкувалася Ольга ВАУЛІНА.

Фото Михайла МАРКІВА.