Храм у Володимирці, будівництвом якого опікувався Іларіон Козачук.

Своє 78-річчя зустрів у квітні й чітко пам’ятає вісімнадцяту свою весну, бо в той день повернулася мати з багаторічного заслання.
Іларіону ще не було й двох років, коли 26-річний батько загинув у бою під Гурбами. Його матір за те відправили в заслання до Сибіру — «тайгу пиляти». Вона повернулася через 16 років, на його день народження.

У родині батька героя нашої розповіді Іларіона Козачука було двоє чоловіків-воїнів. Петро був командиром-упівцем, сотенним у повстанців. А його двоюрідний брат — чекістом, секретарем сільської ради. Саме той брат складав списки на виселення ворогів народу після гурбівського бою і вписав туди свою 22-річну родичку-невістку. Щоправда, її малолітніх дітей не вписав, видно, шкода стало. Іларіон Петрович розповідає, що брати хоч і воювали по різні боки барикад, але родинні зв’язки тримали попри все.

Та мати в дорогу-заслання все ж забрала маленьку доньку. Думала, побачать таку малу дитину начальники — та й змилуються, відпустять їх обох. Урятував дитину від вірної загибелі червонопогонник на станції, де зганяли до товарняків засланців. Уже в Дубно, коли сідали у вагон, він накричав на матір: «Атдай рєбьонка, женщіна!». Батько до загибелі працював учителем у місті. То його і дружину знали багато людей. Якраз були в тому гурті проводжаючих знайомі із сусіднього села, то їм мати й віддала дитятко. Але це помітив інший охоронець і накинувся з криком на бранців: «Кто рєбьонка атдал?». «Да замалчі ти!» — вже перший солдат-оборонець жінки закрив рота колезі. Це вже мама розказала після повернення. Сестричці пощастило — рідня тоді зуміла знайти й забрати її додому.

— Я пам’ятаю те 10 квітня, бо в хату своїх батьків повернулася моя мати через 16 років заслання! Нас дітей було двоє — я і сестра. Але жили ми окремо. Я — з родиною батька, а сестра — з родиною матері. Так хотів мій покійний батько Петро, передбачаючи свою повстанську долю, — повернувши голову вбік, щоб я не бачила його сліз, після довгої паузи розказує Іларіон Петрович. Та тремтячий голос ще міцного духом і тілом чоловіка видає хвилювання від споминів.

Це була середа, він пам’ятає доста. Сину 18 років, а мамі, яку він свідомо бачив уперше, — 38. І звикали один до одного довго. На той час Іларіон уже закінчив школу і працював у МТС. Але весь радянський період їхня родина мала статус — «врагі народа».

У 2000-х разом з Олександром Бобриком та кількома однодумцями-«рухівцями» зуміли зорганізуватись в українську церковну громаду — на той час Київського патріархату. Де-юре створили, отже, і де-факто треба починати будувати храм — вирішили одностайно. Маєток Красицьких був першим прихистком для новоствореної церкви. Прихожан тоді було десь із сотня. Спочатку священиком був отець Сергій, згодом Микола Шутяк, але основну роботу з розбудови і храму, і релігійної громади взяв на себе галичанин Михайло Льода.

Пан Іларіон як досвідчений будівельник брався за вирішення архітектурних та кошторисних питань. Лише тепер він зізнається, що озвучена обласною архітектурою приблизна сума кошторису для будівництва цього храму — не менш як два мільйони гривень, була ним перед громадою применшена втричі. Боявся, що ця сума ще на слуху вб’є бажання до будівництва.

Іларіон Петрович упевнений, що російській імперії прийде  кінець, хай навіть ще років і п’ятдесят, але вона розвалиться, як і інші історичні імперії-загарбники. І в цьому він був упевнений завжди. За ці переконання в бою склав голову його молодий батько, а ще молодша мама пожертвувала здоров’ям, молодістю й родиною. Сьогодні Іларіон Козачук тішиться дітьми, онуками і правнуками, радіє плодам свого життя земного — українському храму і великій українській церковній родині володимирчан.

А ще жартома каже син героя-повстанця, що іншого вибору життєвого шляху в нього й не було, бо прізвище зобов’язує.

Історична довідка

Бій під Гурбами — бій між військами НКВС СРСР і силами УПА, що відбувся з 21 по 25 квітня 1944 року біля урочища Гурби на півдні Здолбунівського району. Закінчився тактичною перемогою радянських військ та виходом з оточення українських повстанців. Після бою переможці спалили навколишні села Гурби та Антонівці, а жителів вивезли до Сибіру. УПА втратила не більш як 100 осіб, а вбили повстанці 900 радянських солдатів і ще стільки само поранили. НКВС захопив у полон майже 100 вояків УПА, здебільшого простих селян, які допомагали повстанцям у цьому бою. Після страшних катувань усіх полонених стратили. Деякі інші сотники та чотові наклали на себе руки, аби не потрапити до полону ворога. Проти повстанців тоді НКВС кинув п’ять бригад солдатів і деякі частини Червоної армії, авіацію, бронепоїзди, 15 легких танків, полк кінноти, літаки. Разом їхня кількість становила майже 30 000 солдатів.

Рівненська область.

Фото автора.