«Солнце кажется орденом сред знамен октября. С Днем рождения, Родина! Поздравляем тебя». Ці рядки можуть виринути в моїй пам’яті абсолютно несподівано в будь-якому контексті, навіть з нагоди Дня Незалежності нашої суверенної України від отієї Родіни.
Фантомний спогад, якимось дивом виявився прошитим глибоко в моїй свідомості разом із багатьма дитячими згадками про найсмачніше морозиво, перше збите коліно. Серед моїх друзів та колег багато правдивих, а не таких, як я, приїжджих, киян. В оточенні також є люди зі сходу та Криму... Із подивом відкрила, що порівняно з тими, хто своє дитинство прожив в зросійщеному середовищі, радянських флешбеків у мене чи не найбільше. Це особливо дивує, бо український патріотизм, а часами, навіть і здоровий націоналізм, у кожного тернополянина закладено, здається, на рівні ДНК. Думки, наприклад, про те, що в столиці України можна говорити російською, що Росія нам старший брат чи про «один народ», жодного разу так і не побували в моїй свідомості. Тож звідки всі оті спогади про «всє ми в бєлєнькіх рубашках, наше імя Чєбурашка», про «орлят», які учаться лєтать «кто прямо к солнцу пламнєм алим, кто камнєм падая на скали» і «факєл зажжонний рукамі отцов ми пронєсьом сквозь года»?
Звісно, всього цього нас вчили в школі. Вчили так ретельно, що воно в’їлося до кісток. Після розмов із російськомовними друзями, розумію, що для дітей західної України наука ця була особливо посиленою. Ще б пак! Удома мені прабабуся співала польських колискових, бабуся — ледве стримувала огиду на обличчі, коли чула з телевізора російську мову, а батьки вимагали, щоб ми з подружками гралися тільки українською. Російськомовним, а особливо тим, хто вважає, що їх утискають у нашій країні за мовною ознакою, може видатися дивним, але всі галицькі діти мого віку гралися між собою тільки російською. І не тому, що ми намагалися тягнутися до старших, так би мовити, братів. Просто всі мультики і дитячі програми були російською, навіть вистави в ляльковому театрі чомусь пригадуються також російською.
Перший негативний спогад про школу пов’язаний із тим, що на Великдень мене не пустили разом з бабусею до церкви. У безтурботні дошкільні часи, ще до того, як на мене вдягли коричневу форму з білосніжними комірцями й манжетами, у нас із бабусею був цілий ритуал — я мала свого кошичка, для якого мені неодмінно пекли особливу маленьку пасочку, напоготові зажди була новенька суконька. Цього дня чекалося відтоді, як перший весняний промінчик торкався почорнілого снігу. І ось на сімейній раді ритуал вирішили припинити, бо коли в школі вчителька запитає «хто святив у церкві паски», дитина може не стриматися і проговоритися. Але вчителька ніколи не питала. Так, вона вчила нас віршиків про Володю Ульянова і ставила двійки тому, хто наважувався в диктанті перенести слово «Ленін». Із нею ми готувалися до конкурсу революційної пісні, й вона нас соромила за неохайний піонерський галстук. Ідейно ми її боялися. Пригадую, одного разу з кишеньки шкільного фартушка в мене випала запасна жовтенятська зірочка (запасна мала бути обов’язково, на випадок, якщо раптом основну, пришпилену біля серця, загубиш). І от дивлюся я, як маленький Володя з розумними очима пускає бульбашки на дні білого клозету, і розумію, що сталося щось страшне. На допомогу довелося викликати маму. Вона наполягала, щоб я дістала значок із дна, раз не вберегла. Переговори йшли не дуже продуктивно, тому мама власноруч виручила символ гордості радянського школяра з незручної ситуації. Про те, щоб змити його — навіть не йшлося. Іншого разу зі мною мали нудну і довгу бесіду про те, що тата і маму посадять в тюрму, бо я наспівала перекручені слова гімну «Союз нєрушимий, залєз под машину і лопаєт кашу за родіну нашу». Цієї пісеньки мене навчили хлопці в школі. І наша вчителька теж мала її чути. Більше того, гадаю, подібного фольклору вона могла чути немало. Але жодних проблем із цим не пригадаю. Наша Марія Василівна була правильною вчителькою. Вона змушена була вливати в наші вуха тонни пропагандиського лайна. Упевнена, що за тим, як вправно і віддано вона це робить, пильно стежили. Але вона дбала й про наші серця. Саме вона вчила нас не соромитися, що ми українці. Як приклад наводила поляків. Мовляв, кожен із них гордо каже: «Єстем поляк», а ми щось невиразно мимримо. Скільки років минуло, а я й досі пам’ятаю її простий, але промовистий приклад: якщо до компанії, де говорять українською, підійде хоча б один російськомовний — всі перейдуть на російську, але ніколи не станеться навпаки.
На випускний у нашому третьому «Д» ми затіяли справжні вечорниці. Це нині вишиванки можна побачити на кожній модниці, а за екватором 80-х їх годі було і знайти. Батьки позичали мені костюм через сусідку, яка мала знайомих у філармонії.
До нього у комплекті йшло кілька низок яскраво-червоного, як піонерський галстук, намиста. На відміну від клаптика нейлону, намистинки гріли душу. І досі пам’ятаю їх приємну важкість на білосніжній вишиванці. Як викручувалися інші батьки — можна тільки уявити, але строї у всіх були розкішні. Ті, хто жив поруч — принесли килими і ними завісили стіни совкового шкільного кабінету. Парти зсунули в столи й накрили скатертинами. Кожна мати готувала до столу якусь традиційну страву — були вареники й голубці, налисники й гречаники, холодці й крученики... чого душа забажає! Офіційно, це був шевченків вечір. Ми, діти, довго готувалися до нього — читали вірші, співали пісні Кобзаря. Батьки були задіяні разом із нами.
Частувалися також разом — кожен сів поруч зі «своїми дорослими».
Цей спогад та багато інших, які пізніше подарувала мені школа, і є справжнім — непідробним. Тоді ми були малими, але ми це відчували. У такий спосіб і вчителька, і батьки вчили нас любити Україну нехай хоч і під огидним радянським соусом.
Вони добре знали — соус, який не до смаку, завжди можна відгорнути.
