Вочевидь, саме він і був безпосереднім учасником цих історичних днів і витратив чимало сил, аби постала Незалежна України.
Ніяк не применшуючи роль у здобутті суверенних прав нації солідних видань, представлених у виданні, варто не забувати, що по-справжньому «некомуністичними», а відтак відкритими для правдивого висвітлення подій, були в означений період спочатку «Урядовий кур’єр», а потім, з 1 січня 1991 року, «Голос України».
Не треба дискутувати, розповідати про місце, роль того чи іншого журналіста чи видання, треба просто взяти підшивки і порівняти, хто про що і як писав, публікував. А тоді вдягати регалії поборників незалежності та бити себе в груди, переконуючи, вочевидь, самих себе у власній важливості.
Один лише факт.
Саме журналісти «Голосу України» і власне газета витримали натиск ДКНС (ГКЧП) і перші, і єдині, хто подав Голос за Незалежну Україну, оперативно опублікували Акт про незалежність (на знімку), який є першоджерелом при дослідженні новітніх процесів Української державності.
Є люди, які проламують стіну тьми і рабства і вказують дорогу в майбутнє, а є інші, хто на уламках того ганебного муру вибудовує свою значущість у певних історичних процесах.
Упевнений: необхідно говорити про журналіста Сергія Правденка, що саме він пробивав загати комуністичного цензурування, коли докладав зусилля до створення справді незалежного «Голосу України».
Звичайно, книжка «Журналісти і Незалежність» потрібна.
Але... Сорока — мій друг, та істина дорожче...
