Вінницькі студенти біля пам’ятника Богдану Хмельницькому у Жовтих Водах. Серпень 1990 року.

У ній йдеться про те, як п’ятеро студентів тутешнього педуніверситету імені Коцюбинського добиралися на Запорозьку Січ на конях.

Було це 30 років тому. Майбутні історики їздили святкувати 500-ліття Запорозького козацтва. Як вони самі згадують про ту непросту мандрівку?

У дорогу вирушили п’ятеро студентів — два Юрії, Легун і Савчук, Ігор Лановий, Руслан Білецький та Олександр Панасюк. Шостий мандрівник — собака Муха, що приєднався до студентів у селі Лаврівка, де вони готувалися до походу. Пройшов довгий шлях і разом з усіма повернувся додому.

Їх проводжали урочисто, на стадіоні Центрального парку культури і відпочинку обласного центру. Тодішній декан історичного факультету Степан Дровазюк згадує, як його студенти вирізнялися
з-поміж усіх на стадіоні. Були одягнені у широкі шаровари, вишиті сорочки, взуті в чоботи. Їх посвятили в козаки.

Більш як половину відстані пройшли пішки. Жаліли коней. 28 днів тривав похід. Весь цей час його учасники вели записи. Таку місію поклали на Юрія Легуна.

На зворотному шляху на них чекала неприємна несподіванка. Через неї кінну мандрівку довелося перервати.

Ось як згадує про ті події Ігор Лановий. Нині він заступник голови Іванівської ОТГ Калинівського району.

Швидко навчилися триматися в сідлі

Лановий стверджує, що без підтримки їхній похід міг закінчитися десь за Вінницею, не далі. Але в тодішньому обкомі комсомолу хлопцям надали листа: мовляв, майбутні історики здійснюють експедицію з вивчення минулого країни. Роблять це під егідою обкому комсомолу. Закінчувався текст зверненням сприяти у проведенні такої експедиції. Їм допомагали нагодувати коней, організувати нічліг.

Документ давав можливість відчиняти двері голови колгоспу, сільради чи іншого чиновника.

Батько Юрія Легуна очолював на той час обласне управління сільського господарства. А тато Ланового працював керівником господарства в селі Іванів Калинівського району. Обидва також сприяли студентам.

Для них виділили коней з упряжжю і сідлами, надали бричку, пошили національне вбрання і навіть козацький прапор.

З кіньми треба було вміти поводитися, знати, як їх доглядати, чим годувати.

До походу готувалися в селі Лаврівка. Як каже співрозмовник, гартували свої ноги, щоб вони стали козацькими.

— Після двох тижнів підготовки ми вже мали навички верхової їзди, — продовжує Ігор Лановий. — Вміли напувати коней, знали, коли краще давати овес, а коли — ячмінь і чим ще їх годують.

Доплата за великі ноги

Розкішні козацькі шаровари їм пошили в одному з профтехучилищ у Вінниці. Замовлення зробив обком комсомолу.

Шапки і чоботи справили в Іванові. Роботу оплатив тутешній колгосп.

Ігор Лановий згадує майстрів, які це зробили, — Любов Хуторянська і Костянтин Острочеревий. Чоботар змушений був торгуватися.

— Коли я прийшов до нього із замовленнями, він переглянув написані на аркуші розміри взуття, витримав паузу, а тоді запитав, звідки у хлопців такі лабаті ноги, — розповідає Лановий. — У мене нога була найменша — взуття 44-го розміру. У хлопців — 45-го, 46-го і навіть 47-го. Не дивно, що майстер попросив доплатити за роботу.

Прапор у дорогу вишила мати Юрія Легуна пані Христина. Він був такий, як колись у козаків полку Івана Богуна. На синьому тлі — козак з мушкетом, а з іншого боку — підкова і хрест.

— Що це за кінне товариство до нас приїхало? — запитав в одному селі тамтешній керівник, при цьому звернув увагу на підкову на прапорі.

Студенти роз’яснили, що насправді являє собою зображена символіка.

До речі, вони везли із собою тритомник Дмитра Яворницького «Історія Запорізьких козаків». Заборонена раніше книжка тоді щойно вийшла з друку. Нею зачитувалися на перепочинку. З книжкою ознайомлювали людей у селах, через які пролягав маршрут.

Думав, дощ падає

За визначення маршруту відповідав Ігор Лановий. Каже, мали із собою «Атлас автомобільних доріг СРСР». За ним орієнтувалися. Звісно, краще визначати маршрут за топографічними картами. Бо ж кіньми по асфальту не поїдеш. Рухалися по-льовими дорогами. Топографічні карти були у військових. Та вони відмовилися допомогти студентам.

— Найчастіше орієнтувалися за розповідями місцевих жителів, — каже пан Ігор. — Якщо показували рукою — їдьте туди, там звернете ліворуч чи праворуч, то так і робили.

У середньому протягом дня долали 50 кілометрів. Щоправда, останні дні подорожі довелося прискоритися, щоб встигнути на відзначення ювілею. Проходили чи проїжджали на 15—20 кілометрів більше середнього. Бувало, натирали ноги.

Навіть дуже стомлені не забували вигукувати гасло «Слава Україні!». Це нині воно звичне. У той час його мало коли можна було почути.

Бувало, засинали там, де присіли.

Якось Юрій Савчук примостився під водонапірною баштою. Тільки задрімав, як зверху полилася вода. Хлопець подумав, що дощ. Натягнув на голову ряднину — і спить далі.

— Хлопче, чому ж ти не перейдеш на сухе, — такими словами розбудила його якась із тамтешніх жінок.

Стільки синьо-жовтих стягів раніше не бачили

Масштабне свято Козацької слави організували в серпні 1990-го Народний рух України та Товариство української мови імені Тараса Шевченка. Відбувалося воно в Запорізькій та Дніпропетровській областях, куди з’їхалися делегації патріотів зі всієї України, зокрема Криму. Прибули також кубанські козаки.

4 серпня велелюдне зібрання відбулося в селі Капулівка, що неподалік від Нікополя. Там вшановували пам’ять кошового Запорозької Січі Івана Сірка. У цьому селі його могила.

— Коней розмістили на оборі біля тваринницької ферми, розповідає Ігор Лановий. — Самі теж ночували в цьому селі. Наступного дня їздили в Запоріжжя і на острів Хортиця. Але вже автобусом. Познайомилися з делегацією з Коломиї.

Доєдналися до неї і разом продовжили святкування.

Моєму співрозмовнику запам’яталися два символи в Капулівці. Каже, колону автобусів й автомобілів, що рухалася із села, супроводжував автомобіль ДАІ.

— Сотні синьо-жовтих прапорів майоріли навколо, — згадує він. — Такої кількості стягів незвичних на той час кольорів не доводилося бачити раніше. Дивлюся, попереду нас їде автомобіль ДАІ із зображенням герба Союзу на капоті і з міліціонерами з радянською атрибутикою. Мимоволі подумав: як зійшлися два символи, ніби дві епохи. Відчувалося, наскільки гучно Незалежність стукає у наші двері.

Не витримала конячка

На зворотному шляху одна конячка не витримала дороги, захворіла.

Перед мандрівниками постала проблема, як бути далі з твариною.

Їм допоміг батько Легуна — прислав автомобіль. Коней завантажили у причіп, студенти сіли в кузов і так добралися до Вінниці.

Спогади надіслав з Америки

«Щоденник кінного походу...» готувала до друку Олеся Коваль, заступниця директора комунального підприємства «Центр історії Вінниці».

— Ви навіть не уявляєте, наскільки цікаво читати про те, як наші студенти-відчайдухи долали неблизький шлях, — розповіла вона. — Там не тільки щоденникові записи. Ми їх доповнили нинішніми спогадами кожного учасника походу.

Пані Олеся особисто спілкувалася з кожним із них. Каже, хтось говорив усно, хтось надіслав записані спогади.

— Юрій Савчук зараз в Америці, — каже співрозмовниця. — Реалізує один із проектів за грантові кошти. Він кандидат історичних наук, працює в Інституті історії України. Тому свої спогади писав далеко від України. Юрій Легун — доктор історичних наук, очолює обласний державний архів. Ігор Лановий — заступник голови ОТГ, та все одно продовжує історичні дослідження. Руслан Білецький й Олександр Панасюк займаються підприємницькою діяльністю.

Книжка має невеликий наклад, лише 100 примірників. Її передадуть у бібліотеки міста, а також бібліотеку Педагогічного університету. Планують провести її презентацію. Найкращим місцем для цього, зрозуміло, стануть стіни альма-матер колишніх студентів.

Вінниця.

Фото з Вікіпедії.