Хоча й досяг поважного віку, але досі у вирі життя. Своє працездатне довголіття пояснює тим, що живе в мирі з Богом. Дмитро Федорович і справді за натурою — людина дружелюбна та доброзичлива, має неабияку повагу серед земляків.
Народився він напередодні релігійного празника Дмитра — Митря по-закарпатськи. Довелося зазнати аж чотири влади і за кожного політичного панування в поті чола трудитися. Навіть тепер на схилі літ не лінується, бо пенсія мізерна і треба якось виживати. У босоногому дитинстві у бідняцькій сім’ї пастушив. Пригадує, що дітваком випадало з маржиною-худобою ночувати і в лісі, бо за Другої світової війни мадярське військо, яке спорудило у горах оборонну лінію Арпада, безжалісно забирало корів і овець у верховинських селян. Зате цю здирницьку місію сповна виконали «радянські визволителі», експропріювавши у них корову, телицю, десять овець, а натомість силою примусили за нещасні трудодні мотиками копирсати колгоспну пісну землю.
Була і строкова служба у радянській армії — протягом трьох років і восьми місяців у будівельному батальйоні в Ізмаїлі споруджував військовий аеродром. Там же отримав шоферські права. У рідному краї влаштувався водієм «полуторки» в місцевій пожежній частині, якій віддав майже три десятки років. Згодом працював слюсарем на маслозаводі, водокачці турбази «Міжгір’я», сторожем заводу «Селена». І за першої-ліпшої нагоди, коли випадала відпустка, вирушав на бурякові плантації на Полтавщину, у Латвію. Адже сім’я була багатодітна: з дружиною Марією, на жаль, уже 15 років покійною, виводили в люди синів Василя, Дмитра, Івана, Михайла та дочку Марію. Навіть у пенсійному віці їздив на заробітки до Словаччини.
Хоча за статурою дідо Дмитро щупленький, але нівроку моторний, повсякчас у русі. Ще донедавна тримав на обійсті корову, нині завів кіз. Звісно, за теплої пори з ними треба ходити по грунях за пашею, та й щоб підготувати їм ситу зимівлю, потрібно добре помахати косою. Трудиться і на присадибній ділянці, де вирощує картоплю та іншу городину. Ще й виплекав нівроку виноград.
Не сидиться вдома — часто бере дідо Бундзяк біціглі-велосипед і їде на ринок на покупку необхідних для господарства речей. А то й просто погомоніти у натовпі знайомих про се і те. Його думку особливо цінують співбесідники, бо як-не-як — аксакал! До всього вміє розважити компанію, адже має почуття гумору. Ця риса, здається, теж продовжує йому життя. «Нащо тяжке брати в голову, коли воно лише заважає», — радить і собі, й іншим.
Дмитро Федорович має добру пам’ять і, що характерно, досі обходиться без окулярів. У вільний час полюбляє пошелестіти газетами, подивитись телевізор, дізнатись, що діється на білім світі. Особливо його непокоять новини зі сходу України.
Адже за самостійність і розвиток нашої держави вболіває душею. А от тішать його семеро онуків і шестеро правнуків.
Такій працьовитій і добрій людині, як Дмитро Бундзяк, хочеться щиро повіншувати многая і благая літа!
Міжгір’я
Закарпатської області.
Фото Василя ПИЛИПЧИНЦЯ.
