Озираюсь у своє минуле життя і неначе в німому кіно бачу себе то вічно голодним у полотняних штанцях хлоп’ям з вудкою на березі річки Базаїхи на околиці Красноярська (Сибір), то юнаком з дипломом техніка-гідромеліоратора в Ужгороді, то солдатом у Феодосії, то керівником пошукової партії № 17 на річці Горинь... Озираюсь і запитую себе: як це так сталося, що о тій далекій порі, тобто наприкінці п’ятдесятих років минулого століття, коли багато хто з неросіян в Есесерії з усіх сил прагнув вишкрябатись із своєї «вузької» та некомфортної національності в московіти, а я в документах записаний руським, та й насправді таким себе відчував, дійшов розумом до думки, що моя доля має злитися з долею України. Але чому. І ще багато разів: чому, чому? Відповіді на ці запитання до самого себе я намагаюся знайти на ризикованій дорозі до мого вже не надто далекого дев’яностоліття.

Але для того, аби зрозуміти хоча б щось, треба познайомитися з моїми батьками.

Дещо про моїх батьків

Вони знайшли одне одного в Красноярську, на березі Єнісею. Туди Пилипа занесла військова служба, а Марію — невблаганна доля репресованої більшовиками родини. Не маючи у своєму розпорядженні нічого, крім двох пошарпаних чемоданів, вони не тримались одного місця. Часто з допомогою залізниці переміщались у просторі від Сибіру до України — і навпаки. Усе це відбувалося з єдиною метою — вижити в суворому світі. В Україні віддавали перевагу Конотопу, де вистачало роботи на будь-який смак. У тому місті я ходив до дитячого садка. Там почув і на все життя запам’ятав кілька рядків з віршика про зиму й мороз: «А горобчики від лиха поховалися під стріху і сидять там тихо-тихо по своїх хатах». Не все в тому вірші я розумів, але заворожувало дивне звучання.

Про тата в мене збереглися уривчасті спогади. Він народився в селі Чуйківка Сумської області в багатодітній українській родині, де з плином часу пощастило народитись і мені. Скільки пам’ятаю, він розмовляв винятково російською мовою.

Правда, під час рідкісних вечірок, коли до нашої кімнати в будинку Шершньових на околиці Красноярська приходили його українські друзі, котрі, як і він, працювали на не надто обтяжливих для інтелекту та кишень роботах, то вони після чарки співали українських пісень. Сусіди в інших кімнатах слухали ці «концерти» й один одному казали:

— Слиш, как хахли заліваюцца!..

З цього «репертуару» я запам’ятав кілька химерних фраз: «...За-просили бараболю нелуплену їсти. Я на тую бараболю скоса по-
глядаю. На полиці вареники — сам те добре знаю. Погасили каганець, полягали спати — я за тії вареники та й тікать із хати! Через тин, ще й овин, та й через городи, заплутавсь у гарбузинні, наробив я шкоди!..». Тут я теж не до всього доп’яв, але гумористична ситуація сподобалася.

Про матір Марію знаю більше. Вона з російської родини мешканця села Кускун Красноярського краю Севастяна Мартинова. Після служби в царському війську він розкорчував у тайзі кілька десятин землі, з них годував численну родину й водночас зводив просторий дім. Після революції став рахівником у місцевому колгоспі. Якогось року господарство не змогло (чи не схотіло?) виконати ще й понаднормову поставку хліба державі і Севастяна разом із керівництвом колгоспу засудили й відправили на Соловки милуватися полярним сяйвом. Там він і згинув. А численну родину репресованого вигнали з житла, і вона розвіялася по всьому Союзу.

Марія, аби елементарно вижити, працювала фотографом, техніком-будівельником — це в Сибіру, а в Україні — вчителькою німецької мови, художницею гончарно-черепичпої ланки колгоспу, перекладачем у військовій частині, а завершила трудову діяльність сільською бібліотекаркою. Моя неспокійна мама не вміла куховарити, не терпіла роботи на землі, не встрявала в жіночі теревені і завжди уникала розмов про політику.

Наведу промовистий факт із життя моїх батьків, якому сам був свідком: у середині червня 1941 року господар будинку влаштував своїй доньці—машиністові паровоза, яка саме вийшла заміж, весілля. За столами серед численних гостей сиділи й мої тато з мамою... І от після вигуків «гірко!» молоді цілувалися, і в цей момент несподівано для всіх пролунав мамин сердитий голос:

— Вот тєбє, падлєц! Будєш знать, как пяліть глаза!..

Тато, на ту пору відомий парашутист, з брязкотом кидає на стіл виделку, вискакує з-за столу, силою витягує до себе маму, вона виривається з його рук і біжить на вулицю, а він — навздогін, з явним наміром побити. Все весілля висипало на подвір’я й із цікавістю стежило за розвитком подій. За кілька хвилин мої захекані батьки, ніби нічого не сталося, повернулись на свої місця, і весілля тривало далі.

Подробиці інциденту з’ясувалися пізніше. Навпроти Пилипа сиділа симпатична дівуля, і Пилип разом із нею під столом з допомогою енергійних ніг давали одне одному зрозуміли, що не проти познайомитися ближче. Марія засікла цю «підстільну розмову», приревнувала, а через те, що на той момент тримала в руці виделку, не довго думаючи, всадила її гостряки в сідницю свого благовірного.

Згадуючи цей випадок тепер, доходжу висновку: що не кажіть, а більшість українських жінок на такі «подвиги» за жодних обставин не здатні. Мабуть, тому, що дуже давно вийшли з первісного лісу. Безсумнівно й те, що ніхто на цьому весіллі не замислився над тим, що українці та росіяни належать до різних психотипів, тож конфлікти між ними запрограмовані пані Природою.

За тиждень почалася війна з німцями, і Пилип допетрав: це саме те, що йому потрібно для остаточного розв’язання родинного конфлікту. Тож на третій день війни повернувся з військкомату і рішуче висловився: «Ілі грудь в крестах, ілі голова в кустах!» — і поїхав з ешелоном на фронт. На превеликий жаль, здійснилася лише друга половина його вислову, а я став сиротою.

Моя російська непохитність

І в дитинстві, і тим паче в юності я був стовідсотковим росіянином. Бо і в родині, і на вулицях, хоч би де тільки ми мешкали, і в школах Сибіру та й на сході України, які я після тривалих поїздок відвідував, панувала російська мова. Коли тато поїхав на війну, то вже й українських пісень не стало. Тому і я, виростаючи, розмовляв мовою Толстого, кохавсь у поезіях Лермонтова та Єсеніна. Та й сам під настрій міг подібно до Пушкіна римувати: «правил — заставил, занемог — не мог». Більше того, я любив Леніна, дуже поважав Сталіна й пишався тим, що є руським, а це означає: старший брат усім сущим в Есесерії народам.

Щоправда, зрідка в мене виникали запитання. Навчаючись у сьомому класі в Ямполі, я спитав:

— Мамо, вчителі кажуть, наче росіяни та українці — один народ. А мені чомусь не віриться. А ти як гадаєш?

— Синку, вчителі правильно кажуть, бо ми всі дружно живемо в одній державі. Хоча між хохлами і нами є деяка різниця... Як би це пояснити, щоби й ти, малий, зрозумів? От, є на світі хижі й розумні вовки, а є ще не менш розумні, але з м’якшими характерами собаки. І ті, і ті прийшли у світ з одного кодла. Але вовки сильніші, тому їдять собак...

— Я питав одне, а ти про щось інше.

— Нічого не інше. Ми, росіяни, дещо нагадуємо диких вовків, бо любимо гарбати чуже, і саме завдяки цьому створили велетенську державу. А українці своїми звичками більше нагадують хвостатих симпатяг. А ти, дитя двох народів, якщо не схочеш стати вовком, то будеш псом — ось так!

Мені таке пояснення не сподобалось, бо опускало людей до рівня тварин. Хоча якийсь сенс з нього таки видобув. Принаймні зрозумів, чому безліч росіян перебралися жити в Україну. Багато з них тут поставали начальниками. Тут їм легше серед привітних українців виростати у ще більших керівників. Але запрограмована природою, а може, й людьми, нерівність, якщо вона справді існує, видалася мені несправедливою. Тож українські віршики та пісеньки в моїй підсвідомості стали для мене дороговказною зорею, хоча я цього ще не розумів.

А мати прагнула виховати з мене такого ж московіта, якими були всі в її роду. І совєцька влада їй у цьому допомагала. Тож у технікумі з нас, випускників, сформували не лише спеціалістів, а й справжніх московітів. Тому і в армії я цілком щиро вважав общепонятний язик, комсомол і комуністичну партію своїми світлими ідеалами.

В останні дні 1955 року я повернувся з війська до матері. На ту пору вона працювала бібліотекарем у селі Грем’ячка Ямпільського району і винаймала кімнату зі столом у сільській хаті. Спокійні роки серед українців не змусили її перейти у спілкуванні на українську мову — вона й далі зоставалася непохитною сибірячкою з общепонятним язиком. І я цьому не дивувався, бо й сам був такий же непохитний.

У сільській місцевості знайти роботу за моєю спеціальністю неможливо. Тож я порозсилав по Україні листи приблизно з таким текстом: «Молодий та енергійний спеціаліст з дипломом техніка щойно повернувся з війська і шукає роботу за спеціальністю». За місяць отримав єдину відповідь — з Луцька від керівника Стир-Гориньського агентства малих річок. Довго не розмірковуючи, подався на Волинь, про яку до того нічого не знав.

На заході країни

Луцьк виявився старовинним європейським містом. Особливу увагу привертало мальовниче громаддя недоруйнованого часом замку Любарта, а також церкви та костели. Проте мені було не до милування старовиною. На першому місяці роботи мені стало відомо, для чого саме знадобивсь я на Волині. Агентство вирішило прокласти катерам та баржам водний шлях до найпівнічнішого, межуючого з Білоруссю райцентру Любешів — по річках Стир, Прип’ять і Стохід. В обласному центрі бажаючих їхати на північ області для виконання цієї клопітної місії не виявилося. Тож на березі Стоходу в Любешові опинивсь я.

Місцеві люди мене приємно здивували: вони були приязні й гумористично налаштовані. Якщо в самому містечку панувала двомовність, то вже в сусідньому селі Зарудче повною господинею була українська мова. Маючи за плечима лише 22 роки, я тягнувся до молоді, тож завітав до місцевого клубу. В ньому було повно веселої та говіркої молоді, всі лави та стільці були зайняті. І тут я почув, як дівчина сказала знайомому підліткові, що сидів: «Приймись, Васильку!» — і той з готовністю підскочив, вона сіла, а я подивувався багатству української мови, адже на сході України в такому ж випадку скористалися б звичною калькою з російської: «Звільни, місце!».

З цього слова я почав осягати живу розмовну мову українців глибинки.

Десь о тій порі моя душа почала потиху вібрувати від усього, що кривдило тих, котрі втрапили у складну життєву ситуацію. Скажімо, в Любешові поширилася чутка, що чекісти зловили бульбаша, котрий роками переховувався від властей у замаскованому схроні. Я спитав місцевого чоловіка, якого цими днями прийняв на роботу бакенщиком:

— А що цей, як тут називають, бульбаш учинив поганого? Бо «Тараса Бульбу» Гоголя я читав, а про теперішніх бульбашів чую вперше.

— Він воював проти совєцької власті.

— Мабуть, він воював за щось. Але за що саме?

— Він воював за вільну незалежну Україну.

— А хіба Україна тепер не вільна?

Чоловік, удвоє старший за мене літами, зам’явся. Мабуть, йому не хотілося влазити в політичні розмови.

— Та вже кажіть так, як воно є! — підохотив я.

— Ну, якщо наполягаєте, то скажу, як розумію. Для вас, людині зі сходу, Україна, може, й вільна, а от для нас, місцевих українців... — і не доказав.

Після цієї балачки я дійшов висновку, що цілий пласт тутешньої дійсності мені невідомий. Я тут у ролі технічного виконавця, але мені цього замало. Мушу з власної ініціативи вгрузнути в цей пласт і, якщо пощастить, нарешті з’ясувати ситуацію і визначити своє місце в новій для мене дійсності.

«Вгрузання» в місцеві проблеми

Відтоді мою душу протягом багатьох років омивали теплі хвилі українства. Моєю дружиною стала україночка Люба. І я згадав, що в моїх венах пульсує кров не лише російської матері, а й загиблого на війні українського батька. Тому люди, з якими щоденне спілкувався по роботі й у побуті, стали для мене майже рідними, хоча в їхніх документах було зазначено «українці», а в моїх — «руський».

У Любешів баржі нарешті привезли потрібні району товари, а мене перевели на Горинь начальником пошукової партії. Живучи якийсь час у Степані Рівненської області, часто буваючи по роботі в сусідньому Кричильську, звернув увагу на запашну мову в цій місцевості. Поезією давнини віє хоч би й від слів оболонь, осоння, прикрий берег, ості... Або ще: «на посвіт» — це коли уночі, розпаливши в човні багаття, б’ють щупаків остями. То хіба не вчувається в цьому виразі щось свіже, гостре, різке й водночас тривожно-світле? Кожне слово світиться ізсередини, має свою барву, а часом і запах. Мовна стихія всотується в душі дітлахів з молоком матерів, з шелестом дозріваючого житнього лану, з плюскотом хвиль річки...

Всотувалася вона і в мою душу, хоча я цього не усвідомлював.

Значно пізніше дізнавсь я, що саме цією мовою спілкувалися дружинники віщого Олега, спудеї Острозького колегіуму, писав сатирично-химерну «Енеїду» Іван Котляревський... Мова пульсує, дихає, корчиться від болів, котрих їй завдають численні недруги... І хоч несприятливі обставини витісняють її з багатьох міст України, вона не збирається помирати.

Якийсь час на Горині разом зі мною працював техніком Михайло Кульчицький. Цей старшого віку чоловік мав удома в Кричильську чимало давніх книжок польською, українською та російською мовами. На ту пору я вже дещо засвоїв місцеву говірку, хоча ще не наважувався нею спілкуватися. Тому мені було під силу розуміти друковані тексти польською мовою. Одного разу Михайло Володимирович приніс роман польською мовою «Нєжондніца на тронє». Цю назву я переклав як

«Непорядна на троні». У творі йшлося про Російську імперію за Петра Першого та Катерини Другої. Читаючи, я дізнався, що Петро і справді був перший, але як алкоголік та сифілітик, а про Катерину Другу мовилось у деталях, яка то була коронована курва.

Начитавшись літератури про минуле імперії, став розмірковувати про тодішні справи в Есесеріі. Зрештою, в безлічі випадків повсякденного життя вилущив цікаву закономірність: добро до мене завжди приходить від українського оточення, а зло, як правило, — від московитів. Цей висновок видався мені надто поспішним, тому вирішив його перевірити на знайомих українцях. Питав їх, яким керівникам — російської чи української національностей — вони віддають свої симпатії?

Колеги охоче підтримали мій висновок. Обґрунтовуючи свої точки зору, вони називали факти влаштування збільшовиченими москалями смертельних голодувань мільйонів українських селян, запроторення підозрілих для Москви українців до концтаборів смерті, а також масові розстріли безневинних українців.

Скорботні знання про страшні події мої колеги змушені були тримати при собі, вдаючи, що нічого про ці страхіття не відають. Бо інакше можна загриміти під фанфари. Зрозуміло, що я про згадані колегами діяння більшовиків теж не раз чув, проте вважав їх або великим перебільшенням, або взагалі вигадками ворогів. Перебуваючи в українському колі, я нарешті зрозумів, що все це страшна правда. І що карати треба не тих, хто про цю правду розповідає, а тих, хто влаштував ці численні злочини. Тож моє ставлення до цих великих рукотворних нещасть у нашому житті нарешті стало таким само, як і в більшості українців.

Ці кримінальні порушення норм цивілізованого життя мали б тягнути за собою осуд і покарання винних, проте на всіх перехрестях чулися вічні московські вихваляння: «Мы — русские! Русская победа! Русский характер! Русский бунт!». І всі ці хизування для ліпшої переконливості засмачуються нецензурщиною. У ній особливо вирізняється нелюдським матюччям руська «твоя мать!». Цей коронний вираз з уст різних московітів засвідчує тільки те, що в них за душею немає нічого святого. Мені ж ці московські загібони давно стали чужими.

Похід у журналістику

Захоплений такими думками, я вирішив підвищити, якщо пощастить, власний освітній та культурний рівень. Тож з великим хвилюванням, бо востаннє користувався підручниками аж вісім років тому, але з найвищими балами серед абітурієнтів нашого потоку вступив до Львівського державного університету імені Івана Франка — на факультет журналістики. Цей несподіваний успіх мене так надихнув, що я, починаючи з настановчої сесії для студентів заочного навчання, відчувши себе причетним до України, перейшов у спілкуванні на українську мову. Незабаром я став літпрацівником редакції обласної газети «Радянська Волинь».

Одразу відчув, що навіть сонечко світить яскравіше, і шматок хліба зробився смачнішим. Бо я нарешті відкрив для себе, що українська мова — це не просто слова та звуки, вона — розумна вчителька любові до всього українського. Хто спілкується цією чудовою мовою, той і мислить гарно...

Але траплялися й інші моменти, коли комуністична влада намагалася споганити не лише мову, а й українську журналістику. Одного разу — це був 1962 рік — редактор газети послав мене, на ту пору вже комуніста, але газетного початківця, на одну з фабрик Луцька з дивним завданням: відшукати серед робітництва позитивні відгуки на недавнє підвищення совєцьким урядом роздрібних цін на м’ясні продукти. Редактор попередив, що таку вказівку отримав з обкому, отже, її треба негайно та пунктуально виконати. Мене це неабияк збентежило: як можна схвалювати те, що вимагає критики? Але завдання мені, перебуваючому ще на іспитовому терміні, треба кров з носа виконати! Що ж, я постарався: з допомогою парткому підприємства знайшов потрібних робітників, поспілкувався з ними і приніс до редакції кілька прізвищ трудящих разом з їхніми патріотичними думками приблизно такого змісту: «Ми, робітники, глибоко розуміємо, що рішення партії та уряду підвищити ціни на продукти харчування викликано необхідністю і далі зміцнювати економіку соціалістичної держави для блага народу! За це їм наше велике робітниче спасибі!».

Усе це було надруковано в наступному номері газети. Я ходив героєм, бо з честю виконав завдання. І ніхто навіть не здогадувався, чому виникла така термінова необхідність друкувати ці дивні схвалення.

Минуло багато часу, я вже працював у Києві. Одного дня під компартією захиталася земля. Одразу стали відомі її великі гріхи. Зокрема, виявилося, що того дня, коли обкоми передавали редакціям вказівку про необхідність термінового схвалення народом підвищених цін, у Новочеркаську відбувалися страхітливі події. Мирна демонстрація робітників вийшла на протест проти підвищення державних цін, а комуністична влада її тупо розстріляла. Пролилося багато крові. Отже, компартія вже вкотре виступила в ролі ката і показала світові, що насправді являє собою московський комунізм у дії. Але сталося не тільки це нещастя. Комуністична влада, тримаючи журналістику в чорному тілі, на повну потужність використовувала агресивну й брехливу пропаганду, на яку і я колись, виходить, змушений був попрацювати. Не маючи жодних моральних гальм, комуністична партія з допомогою пропаганди за кілька десятиліть видресирувала значну частину народу до такої межі, що вона зробилася нездатною правильно орієнтуватись у світі. Коли я це зрозумів, то відчув справжню відразу до агресивної орди московського більшовизму, який для людей недалеких усе ще залишався владою робітників і селян. А ще пізніше до мене дійшло, що в нормальних країнах журналістика існує не для вихваляння влади і тим паче не для приховування її злочинів від народу, як це відбуваєся в Есесерії, а для того, щоб розкривати народові очі на виразки, продуковані владою, та й самій владі допомагати позбуватися похибок у діяльності. А наша держава була «ненормальна», тож і журналістика в ній була кишенькова...

Різниця між нами й московітами

Повертаюся до подій на Волині. Пропрацювавши в редакції газети два роки, восени 1964-го під час відпустки я пішов від села до села по меридіану, який ділить область навпіл. Згодом до цієї ініціативи долучився мій співкурсник з університету Петро Марценюк. З цієї подорожі я повернувся зі свідомістю, очищеною від московського накипу. Ми опублікували всі подачі з подорожі у своїй газеті, у Львові вийшла книжка під заголовком «Зустрічі на 25-му меридіані», яка й була зарахована нам обом як дипломна робота.

Саме тоді я вловив не помітну зовні різницю між простими українцями та росіянами в Україні. Перші — мрійники та гумористи, сповнені любов’ю до свого дому та навколишніх теренів, вічні трудяги та прихильники родинних цінностей; другі — тверді реалісти й суворі критики всього, що їм не належить, а також вічні шукачі щастя здебільше з допомогою зброї за межами свого осідку. А головна принципова різниця між першими й другими полягає в тому, що українці у своїй основі люди духовні, тобто в повсякденні керуються мораллю, ідеями, поглядами, прагненнями, а для більшості московітів духовність — порожній звук. Вони є практиками життя без вигадок. Ось їхнє прислів’я: «Плохо затєвать, коли нєчего жевать». Тим часом без духовності важко стати мудрим. Зрозумівши це, я розкритикував свою москальську натуру із звичним надривом і постаравсь узяти в душу хоч би трохи українського барвистого та ґречного характеру, в якому мова відіграє чи не найважливішу роль.

День у день, працюючи з українським словом, я полюбив Шевченка, зрозумів душевні порухи Франка, а значно пізніше, тобто вже в Києві, став симпатизували українським націоналістам, які свої полум’яні життя поклали для здійснення української мрії століть — відновлення незалежної України. А колишню Любов до Леніна—Сталіна та до Москви визнав за помилку недосвідченої юності, коли з моєї наївності та довірливості скористалися політичні аферисти.

Здається, наче все відбувається просто: полюбив—розлюбив, і на цьому гаплик. А насправді це була ломка, ломка свідомості з власної волі. Те, що замолоду сприймалось як непорушна правда, виявилося звичайною пропагандою, яку в народі називають просто й зрозуміло — брехнею собачою.

Дванадцять років відпрацював я інструктором з питань преси у Волинському обкомі партії і осягнув наступну істину: що вища посада в апараті партії, то зарозуміліша людина її обіймає, адже безмежна влада псує більшість високопосадовців.

Так і не виробивши в собі владних амбіцій, я добровільно покинув обкомівську грязь і повернувсь у журналістику.

Минули роки в роботі, вони дали змогу зізнатися, принаймні самому собі, що я по суті вже не є комуністом. А почався цей важкий процес з поступового віддалення від компартії тоді, коли переходив у спілкуванні на українську мову і повертавсь обличчям до України-Матері. Дійшло до моєї свідомості також і те, чому московські високі керівники не терплять української мови. Бо вона, тобто мова, забирає в них колись слухняних виконавців московської шовіністичної ідеї покласти до ніг москалів світ.

Таки дивно влаштована людина: коли мало знає — мало й замислюється. А пізнає більше — зажуриться, бо у великому знанні багато печалі. З роками я з’ясував також, що Московщина має дивний «організм», який без війн втрачає рівновагу.

Бо в ньому починають визрівати й прориватися назовні чиряки в образі повстань, заколотів, страйків, розбоїв тощо. Тож порятунок Росія бачить у вічному провокуванні зовнішніх загроз і навіть у нападах на слабші країни лише для того, аби московська влада могла утримувати контроль над подіями в своїй країні. А ще ж бажано урвати шматок території в сусідів! До того ж війна дає можливість засилати незадоволених владою на фронт, де частину їх з допомогою противника відправляють на той світ, а решта, на смерть перелякана, стає лояльною. Ось так від війни до війни і живе наша східна сусідка. А життя без війн для неї є даремно витраченим часом.

Погляд у майбутнє

А насамкінець таке. Поки існуватимуть люди, котрим болить українське питання, поки вони захищатимуть свою землю від численних ворогів, а мову та звичаї — від різних нікчемників, українська Україна житиме. Мовне питання ще дуже довго буде в нас головним. І не тільки тому, що українська мова існує з прадавніх часів. Дуже може бути, що вона є праматір’ю слов’янських мов. Як на мене, саме під її впливом виникла сучасна російська мова. Сталося це, мабуть, так: світлі голови з угро-фінських племен, знайомлячись із живою мовою більш просунутих племен русів, а також із церковнослов’янською мовою, з допомогою цих джерел створили свій діалект, який значно пізніше отримав назву мови московітів. А потім у приведенні цієї мови до сучасних норм брали участь київські вчені...

Проте українська мова славна не лише в минулому. Вона й нині об’єднує населення країни в непорушну єдність, вона своїм існуванням невтомно агітує всіх за українську Україну. Коли нащадки московітів та інших народів, що мешкають на українських теренах, нарешті заговорять державною мовою, не забуваючи, звісно, своєї, перед Україною відкриються широкі перспективи.

Якщо нині когось тактовно запитують про його причетність до якоїсь національності, то більшість відповідають:
— Я — українець!

Але який він українець, коли не може розмовляти державною мовою, і діти його такі само? Тож після подібних відповідей виникає необхідність впроваджувати в побут таке поняття, як український українець та українська українка. Хто ж може бути таким? Це люди, які спілкуються державною мовою на роботі і вдома, які тілом і душею спрямовані на творення добрих справ не лише для себе чи своєї родини, а й для України. Тобто український українець є безсумнівним патріотом нашої держави.

А тепер кілька міркувань щодо общепонятного язика в Україні. Треба сказати прямо: сьогодні цей язик, ставши головним суперником державній мові, сіє серед українців розбрат і взагалі працює на шкоду Українській державі. Тому його в наших палестинах має бути якнайменше. Хоча, якщо міркувати відсторонено і безвідносно до територій його застосування, то можна визнати, що це велика мова, а її література (особливо XIX століття) — вища від будь-яких похвал. Проте ми живемо в незалежній Україні, яка скільки існує, стільки й потерпає від агресивної Росії, тож мусимо розставляти «військові акценти».

Усі наші нещастя з часом минуться, знайдеться розв’язання багатьох проблем. На Україну чекатиме розквіт — як політичний, так і економічний. Шкода, що це станеться не завтра. Але станеться обов’язково. Тільки треба кожному громадянинові зрозуміти, що головне в нашому житті — розумна праця під гомін державної мови і повсякденне самовдосконалення.


Борис СИДОРЕНКО, заслужений журналіст України.

Фото Сергія КОВАЛЬЧУКА з архіву «Голосу України».