Меморіальну дошку подвижникам української справи відкривають (зліва направо) Ігор Стамбол, Валерій Білокінь і Анатолій Гейко.

 


Саме в цьому будинку колишньої земської лікарні в Мачухах понад століття тому працював Іван Липа.

Установили її на фасаді місцевої амбулаторії загальної практики сімейної медицини. Адже навпроти неї, просто через дорогу, розташована будівля колишньої земської лікарні містечка Мачухи. Саме в цьому добряче пошарпаному вітрами часу приміщенні, що тепер використовують як житлове, з 1898-го по 1902 рік працював земським лікарем Іван Липа. Тоді, 1900 року, народився його син Юрій, якого тут узагалі вважають земляком...

«Людина ідеї» запалювала нею інших

Та ще задовго до того, як одягти білий халат лікаря, майбутньому випускникові медичного університету Івану Липі за активну проукраїнську діяльність довелося 13 місяців носити тюремну робу, а потім іще три роки перебувати під наглядом поліції в рідній Керчі. Головною його провиною перед Російською імперією стала участь у роботі таємного «Братства тарасівців», яке він разом з однодумцями Борисом Грінченком, Миколою Міхновським та іншими побратимами заснував у 1891-му. Як справжній подвижник української справи та «людина ідеї», запалював нею інших у часи, коли українство фактично перебувало поза законом. До того ж робив це в усіх іпостасях — лікаря, автора літературних творів, передовсім для дітей, видавця, просвітянина, міністра віросповідань і здоров’я в уряді УНР...

Таким виховав і свого сина Юрія, котрий успадкував батькові фахові здібності й літературні таланти та чесноти діяльного патріота-самостійника. І водночас у баченні обширів для майбутньої незалежної держави на мапі Європи та світу пішов іще далі. Тож став одним з ідеологів нашого «здорового» націоналізму й «батьків»-теоретиків сучасної української геополітики. Написані Юрієм Липою ще до середини минулого століття праці «Призначення України», «Чорноморська доктрина» та «Розподіл Росії» не втрачають актуальності й сьогодні. Тим паче що своєрідну «останню крапку» в них він поставив своєю кров’ю влітку 1944 року. Коли виборював українську Незалежність уже не тільки з пером і скальпелем, а й зі зброєю в руках у складі одного із загонів УПА. Саме тоді на Львівщині його замордували сталінські посіпаки-«енкавеесники»...

Про яскраві приклади самовідданості й жертовності задля України батька і сина Лип, значущість їхньої науково-теоретичної, літературної та публіцистичної спадщини на урочистостях із нагоди відкриття меморіальної дошки говорили всі без винятку промовці. Ними стали голова Мачухівської об’єднаної територіальної громади Валерій Білокінь, дослідник життя і творчості Івана Липи доцент Інституту журналістики Київського національного педагогічного університету імені Бориса Грінченка, кандидат історичних наук Ігор Стамбол, заступник голови Благодійного фонду імені Івана та Юрія Лип з Одеси Світлана Кучеренко, регіональний представник у Полтавській області Українського інституту національної пам’яті Олег Пустовгар, начальник відділу охорони культурної спадщини департаменту культури і туризму ОДА Олеся Старолат. Меморіальну дошку одразу після її відкриття освятив архієпископ Полтавський і Кременчуцький Федір.

Мова, пісні, традиції рідного народу додавали сил і снаги

Через карантинні обмеження згадані урочистості були менш велелюдні, ніж зазвичай. Організатори запросили на них переважно учасників і гостей п’ятої наукової конференції «Мачуська земля: минуле і сучасність», яка відбувалася того дня в місцевому Будинку культури. На ній, за традицією, постатям Івана та Юрія Лип приділили чільну увагу. Зокрема, науковець із Києва Ігор Стамбол презентував упорядковану ним книжку «Листування Івана Липи (1892—1922)». Це ґрунтовне майже 600-сторінкове видання істотно доповнює не лише життєпис останнього, а й «біографію» буремного тридцятиліття кінця ХІХ — початку ХХ століть, коли, власне, формувалася українська політична нація.

Майже вісімдесят сторінок згаданої книжки, за словами упорядника, займає епістолярій періоду перебування Івана Липи на Полтавщині. Для автора листів той порівняно невеликий проміжок часу, на переконання Ігоря Стамбола, видався вельми насичений і плідний. Адже, з одного боку, йшлося про «переведення стрілок» на лікарську практику й, відповідно, певний перепочинок після активної політичної діяльності, що завершилась арештом. Але не менш важливим для уродженця Криму, котрий брався лікувати тіла і душі співвітчизників, було тодішнє «занурення» в питомо українське середовище з його піснями, традиціями, звичаями. А це, поза сумнівом, додавало натхнення, сил, снаги та віри у правильність і праведність обраного ним шляху.

Тим паче що далі був бурхливий, позначений іще активнішою боротьбою за нашу самостійну державу одеський період його життя. Зрештою, Іван Липа й на Полтавщині дбав не лише про тілесне здоров’я її мешканців, особливо дітей. Зокрема, в лікарні містечка Мачухи він організовував на Різдво святкування для малечі. Не обходилося на ньому, звісно, й без подарунків, якими з легкої руки та щедрої на патріотичні починання душі земського лікаря ставали «Кобзар» Тараса Шевченка і «Чорна рада» Пантелеймона Куліша...

Проте про нагальну потребузабезпечувати співвітчизників справжньою, рідною для них духовною поживою та водночас нагадувати їм про синівський обов’язок перед Україною Іван Липа не забував ніколи. А про вміння переконувати та дивовижну силу його аргументів свідчить розлога цитата з листа до тоді ще молодого, а згодом відомого українського поета, автора ліричних шедеврів світового рівня Олександра Олеся (Кандиби). Її зовсім не випадково упорядник книжки виніс просто на обкладинку (!) видання. І на конференції у Мачухах нагадав контекст того листування.

Лист до сучасника — послання нащадкам

Непересічні особистості познайомились 1903 року в Полтаві. Саме тоді поет і драматург Олександр Олесь стояв на своєрідному роздоріжжі, обираючи: бути «голодним» україномовним автором чи «ситим» російськомовним. Адже в тодішній

Російській імперії до «революційного» 1905 року журнали, газети, книговидання й, відповідно, система винагород за літературну працю були «заточені» під російськомовні тексти. Натомість твори українською можна було надрукувати хіба що за кордоном. Та ще й наразитися на підозри у «неблагонадійності» з боку вірнопідданих служок імперії. А талановитим письменникам-українцям також треба було за щось жити, годувати свої родини. За таких обставин чимало з них просто «забували» рідну мову...

Щоб цього не сталося й у випадку з Олександром Олесем, у листі до нього Іван Липа знаходить слова, які варто процитувати: «Відома річ: двом Богам служити не можна: або Богові, або ж мамоні. Коли б Ви не знали, що ми, наш народ, хоче бути здоровим народом, щоб його шанували другі, а не парієм, не низчою расою, коли б Ви не знали, що він на своїх, вигодуваних його потом і кровію синів-інтелігентів накладає обов’язки йому служити... Накладає їх тихо, без галасу, але твердою рукою, що століттями зміцніла під важкою працею. Коли б ви того не знали — то совість ваша була б спокійна. Тепер Ви спокійним бути не зможете, і скільки б Ви не зробили добрих діл, завжди на них буде лежати тінь Вашої свідомости, що зроблено щось не те. У житті траплятимуться Вам люде, що йдуть шляхом ідеї, слугують своєму народові і ті люде будуть Вам докором живим і у Ваше щастя додаватимуть отруту. Минули для нас ті часи, коли Гоголь, Потапенко, Короленко і т. д. з спокійною совістю пристали до загальноросійської течії. Тоді ще Україна була німа, а зараз вона сказала своє серйозне слово: або тут або там».

Чи почують ці написані Іваном Липою понад століття тому слова нинішні «потапенки-короленки» з числа наших естрадних та інших зірок, які буквально «не злазять» з телевізійних екранів? Зокрема, ті, які на державні свята перед камерами вдягають вишиванки та клянуться в любові до неньки-України, а в будні видають «на-гора» переважно російськомовний продукт. Бо, мовляв, якщо вони будуть співати, жартувати чи просто говорити зі своїми глядачами та слухачами по-українськи, то недорахуються істотної частки гонорарів... Але чи спокійною є совість таких синів своєї держави і чи усвідомлюють вони, що роблять «щось не те»? Зрештою, хіба не стали їм «докором живим» Іван і Юрій Липи та інші велети духу, котрі служили своєму народові в умовах офіційного тотального нищення всього українського?

Заповіти борців за волю України мусимо пам’ятати

Презентована книжка стала фактично найповнішим зібранням епістолярію Івана Липи. Тож колега Ігоря Стамбола по дослідженнях життєпису подвижників української справи, постійна учасниця наукових конференцій у Мачухах одеситка Світлана Кучеренко назвала згадане ґрунтовне видання довгоочікуваним, а роботу її упорядника «титанічною». Водночас нагадала присутнім про пов’язані з іменами Івана та Юрія Лип місця пам’яті, які постають у різних регіонах України — від Львівщини до Одещини. І з приємністю констатувала, що до пошанування цих видатних особистостей долучилися місто Полтава (після «декомунізаційних» перейменувань в обласному центрі з’явився провулок Івана Липи) та село Мачухи.

Тим паче що в цьому селі перерізання отієї «пуповини» пам’яті, що єднала покоління борців за волю України, відчувалося майже буквально. Адже за радянських часів у згаданій будівлі, де працював земський лікар Іван Липа, продовжувала функціонувати місцева лікарня зі своїм пологовим відділенням. В останньому з’явилися на світ сотні чи навіть тисячі мешканців довколишніх сіл, зокрема й тамтешні ініціатори встановлення меморіальної дошки Івану та Юрію Липам. Але ніхто з них до останніх років, як то кажуть, навіть не здогадувався, з якими славетними іменами пов’язана історія цього медичного за-кладу та, власне, їхнього села, рідного краю. Бо імена ті повсюдно заборонялося не те що уславляти — навіть згадувати...

Свої доповіді та повідомлення на конференції виголосили також старший науковий співробітник Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського Віталій Яремченко, провідний науковий співробітник Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішні, кандидат історичних наук Віктор Міщанин, керівник гуртків обласного центру національно-патріотичного виховання, туризму і краєзнавства учнівської молоді, кандидат педагогічних наук Євгеній Копилець, учитель історії, правознавства та інформатики розташованого на території Мачухівської ОТГ Полузірського НВК Віктор Горобець. А краєзнавець і дослідник повстанського руху на Полтавщині періоду Української революції 1917—1921 років Олекса Пугач представив свою нову книжку, присвячену отаману Ковалю.

Репрезентовані цьогоріч у Мачухах наукові розвідки фахових істориків і краєзнавців були досить розмаїті за тематикою й заглиблювалися в нашу минувшину одразу на кілька століть. Однак практично всі вони нагадували про необхідність пам’ятати настанови від Івана та Юрія Лип нащадкам. І водночас засвоювати гіркі уроки тих часів, коли про заповіти таких звитяжців і, власне, про потребу виборювати, будувати та захищати, зокрема й зі зброєю в руках, свою незалежну державу забували. Натомість намагалися «домовитися» з одвічними ворогами українців — апологетами російського імперіалізму та шовінізму, «клювали» на їхні облудні гасла про «мир — народам», «пролетарський інтернаціоналізм», «землю — селянам» тощо. А потім по селах і хуторах довкола Полтави й Мачух збирали сотні бездиханних тіл земляків, які не пережили організованого кремлівськими верховодами Голодомору...

Наприкінці заходу один із його організаторів — директор місцевого краєзнавчого музею, кандидат історичних наук Анатолій Гейко — презентував четвертий випуск «Мачуського збірника», підготовлений за матеріалами попередньої наукової конференції, що відбулась у жовтні минулого року. Водночас голова Мачухівської ОТГ Валерій Білокінь запевнив присутніх у тому, що й про випуски таких збірників, і про влаштування традиційних наукових форумів та, власне, дослідження й осмислення минувшини рідного краю в громаді дбатимуть і надалі. Адже йдеться про фундамент, на якому будується її майбутнє.

Полтавська область.

Фото автора.