На знімку: Співзасновник журналу «СонцеСад» Остап Михаць разом з директором Волинського краєзнавчого музею Оксаною Важатко (крайня ліворуч) та начальником управління культури, з питань релігії та національностей Волинської ОДА Ольгою Чубарою висаджують у Колодяжному молоду Ізидорину грушу.
11 і 12 листопада на Волині висадили садженці, нащеплені з черенків, взятих із цього меморіального дерева. Їх появі маємо бути вдячні співвласнику журналу «СонцеСад» Остапу Михацю. Саме він зробив цю копітку роботу і виростив садженці.
Три з них ростимуть безпосередньо на території меморіального музею Лесі Українки в Колодяжному, неподалік Лесиного «білого будиночка» і старезної Ізидориної груші. А також в урочищі Нечимному (батьківщині драми-феєрії «Лісової пісні»), у Луцьку, поруч з бібліотеками Волинського національного університету імені Лесі Українки та обласною універсальною імені Олени Пчілки, а також в центральному парку культури і відпочинку імені Лесі Українки, в селі Піддубці, біля Луцька, де в 1891 році Леся Українка гостювала в своєї подруги вчительки церковно-парафіяльної школи Марії Биковської і під враженням перебування в якої написала нарис «Школа».
До речі, стара груша в Колодяжному і досі плодоносить. На Спаса земля під нею буває аж встелена запашними плодами. У Колодяжному їх так і називають «спасівками». Але вік дає знати про себе. Тож маючи гіркий досвід з «Лесиним» ясеном в Луцьку, під вагою літ він цього червня впав, шанувальники поетеси вирішили цього разу убезпечитися. І маємо тепер цілу родину Ізидориних груш.
Росте в Колодяжному ще одне меморіальне дерево — кизил. Привезені поетесою в березні 1907 року на Волинь з Криму дві його тоненькі лозинки добре прийнялися і вже понад сто років у серпня тішать усіх смачними і корисними ягодами. Тепер кожне деревце має по кілька стовбурів. Дякуючи своїй природі, кизил довгожитель і деревина його міцна. Тож Остап Михаць взявся подбати і про потомство Лесиного кизилу. Уявіть, яким дорогим подарунком стануть його молоді деревця.
Кизил і груша — не єдині дерева, що збереглися тут із Лесиних часів. Хоча випробування часом із дерев колись розкішного саду Косачів мало хто витримав. У 1952 році наймолодша сестра Лесі Українки Ізидора пригадувала: «Найбільшою прикрасою садиби був велетень-каштан, що ріс перед старим будинком (його розібрали німці 1915 року на спорудження бліндажів. Тепер на цьому місці двоповерховий музейний корпус. — Авт.). Сім старих каштанів зрослися основами, що своїми вітами творили грандіозне шатро. Під цим шатром був величезний стіл із лавами і ціла велика площа для крокету, де наша молодь могла пограти навіть під час дощу. У кожного з нас були посаджені власноруч дерева: Лесина срібляста тополя, Миколина ялина, моя рання літня груша... Садів було три: старий, молодий і наймолодший (усього чотири гектари. — Авт.)».
Як розповідали у листах родичі Косачів, з кущів у садках росли малина, агрус, порічки, смородина, барбарис, кизил.. Кожному, хто потрапляв у Колодяжне теплої пори, відразу бачив, що... мешкають у ній люди з розвинутим почуттям естетики і замилування до природи..
Із старих дерев, які пам’ятають родину Косачів, залишилися також посаджені Лесиним молодшим братом Миколою каштани. Волоські горіхи однієї лютої зими замерзли і всохли. Але коріння біля зрізаних дерев дало по кілька пагонів, з них виросли нові дерева і вже багато літ плодоносять..
Cтарого і нового садків у меморіальному музеї-садибі, які були тут за часів Лесі Українки, не залишилося. На їхньому місці тепер сільська вулиця, стоять хати. А в колишньому наймолодшому садку, що біля «білого» і «сірого» будиночків, і зараз щовесни рясно квітують яблуні. Посаджені вони років сорок тому. Яблука-паперівки достигають до 1 серпня, коли в Колодяжному, в день пам’яті Лесі Українки, збираються гості. Їх плоди смакують по особливому, бо виросли на землі, яка пам’ятає Лесю Українку.
Волинська область.
Фото з сайту журналу «СонцеСад».
